Протоієрей Сергій Лебедев
Мене запитали: «Нещодавно в Москві віднайшли мощі св. Димитрія Донського. Але історично цей князь вигнав зі своїх земель митрополита, якого Константинопольський патріарх призначив на московську кафедру, за що князь і був проклятий».
Так, саме так і було. І, думається, у цьому справді полягає один із найбільш незручних парадоксів навколо сучасного вшанування Димитрія Донського.
І якщо згадати реальну церковно-політичну біографію князя, картина виявляється значно складнішою за звичний образ «ідеального православного правителя».
Згадаймо, що після смерті митрополита Олексія у 1378 році митрополит Кипріан мав посісти загальноцерковну кафедру. Його становище ґрунтувалося на рішеннях Константинопольського патріархату: Кипріана поставили там саме з перспективою об’єднання церковної влади над руськими землями після смерті Олексія.
Однак московський князь Димитрій Іванович його не прийняв.
Кипріан прибув до Москви, але був схоплений людьми князя, його супровід зазнав принижень і пограбування, самого митрополита ув’язнили, а потім із ганьбою вислали за межі Московського князівства. Це не пізня антимосковська легенда: цей епізод визнається і серйозною церковно-історичною літературою.
Ось що говорить про це «Православна енциклопедія», видана з благословення Патріарха Олексія II:
«Не доїжджаючи до Москви, він (Кипріан) 3 червня 1378 р. надіслав із містечка Любутська (нині село Лубудське в Калузькому повіті) листа ігуменам Сергію Радонезькому та Феодору Симоновському, повідомляючи їх про свою подорож до стольного міста і бажання побачитися з ними. Вони відправили своїх послів назустріч митрополитові, але великий князь Димитрій наказав послів повернути, а сам розставив дорогою застави з натовпами воїнів під командуванням воєвод, щоб вони не пропускали до Москви Кипріана, який їхав із великим супроводом на 46 конях. Кипріана хтось попередив, і він проїхав до столиці обхідними шляхами. Але щойно з’явився тут, увечері в середині червня, як за наказом великого князя був схоплений якимось боярином Никифором, який пограбував митрополита, обсипав його нечуваною лайкою та насмішками і зовсім нагого й голодного замкнув під вартою в сирій кліті. Іноків, які його супроводжували, ув’язнили в іншій в’язниці. Патріаршим послам, які перебували в його супроводі, також завдали образ, називаючи “литвинами” і патріарха, і його Собор, і імператора. Слуг митрополита, обібравши з ніг до голови, посадили на побитих шкап без сідел і з крайніми наругами вигнали з міста та переслідували. Нарешті наступного дня, у вечірніх сутінках, коли митрополит уже цілу добу просидів у своїй сирій в’язниці, змучений голодом, до нього приїхали на конях і в сідлах Никифор та воїни, всі переодягнені в одяг його вигнаних слуг, і в такому вигляді з безчестям випровадили його зі столиці. Зупинившись неподалік від Москви, святитель, ображений до глибини душі, написав 23 червня послання до тих самих ігуменів Сергія та Феодора, в якому вилив увесь свій смуток через несправедливості, яких зазнав від великого князя, рішуче виступив проти незаконних претензій Митяя і піддав прокляттю всіх, хто був причетний до затримання його, законного митрополита, та до завдання йому такого нечуваного безчестя й наруги».
А ось фрагмент тексту послання митрополита Кипріана до ігуменів Сергія Радонезького та Феодора Симоновського:
«Слухайте, небо і земле, і всі християни, що вчинили зі мною християни.
…А як обійшлися з патріаршими послами, хулячи патріарха, і царя (великого князя Литовського Ольгерда – ред. СБ), і Великий собор! Патріарха литвином називали, і царя так само, і всечесний Вселенський собор. А я, скільки було сил, хотів, щоб злоба вщухла. Те Бог знає, що любив я від чистого серця князя великого Димитрія і бажав би йому лише добра до кінця свого життя.
Але оскільки мене і моє святительство піддали такому безчестю, то силою благодаті, даної мені від Пресвятої і Живоначальної Трійці, за правилами святих отців і божественних апостолів, ті, хто причетний до мого затримання, ув’язнення, безчестя й наруги, і ті, хто давав на те раду, нехай будуть відлучені й неблагословенні мною, Кипріаном, митрополитом усієї Русі, і прокляті, за правилами святих отців!
І хто наважиться цю грамоту спалити або приховати, і той нехай буде таким самим».
Тобто перед нами вельми неприємний для звичної церковної риторики факт: майбутній святий благовірний князь вигнав із Москви митрополита, якого визнавав і направляв Константинопольський патріархат.
Більше того, Кипріан після цього надіслав послання, в якому піддав церковному покаранню учасників насильства над ним і його вигнання.
А чи входив особисто Димитрій Донський до числа проклятих? Ось тут найважливіше.
Сам Кипріан кількома сторінками раніше прямо покладає відповідальність на великого князя Димитрія. Він пише: «А він послів ваших розіслав, щоб мене не пропустити, і ще поставив застави… і яке зло мені зробити… тих навчив і наказав». А потім прямо говорить: «Він же приставив до мене мучителя, проклятого Никифора». І далі: «Якби й виявив він якусь мою провину, не годиться князям карати святителів. Є в мене патріарх… нехай би він туди надіслав звістку про мої провини».
Тобто для самого Кипріана винуватцем того, що сталося, був саме великий князь. Це не історія про те, що якісь самовільні бояри образили митрополита, а князь нічого не знав. Навпаки: Кипріан стверджує, що затримання і насильство сталися за розпорядженням Димитрія Івановича. А прокляттю він піддає «тих, хто причетний… і тих, хто на те раду давав».
Саме тому коментатор академічного видання тексту, відомий історик Г. М. Прохоров, формулює висновок цілком прямо: Кипріан «відлучає від Церкви і проклинає і великого князя Дмитрія Івановича, і всіх, хто причетний» до його затримання, ув’язнення, безчестя та наруги.
Якщо говорити строго за джерелом, а не за пізнішою благочестивою традицією, найбільш обґрунтоване формулювання, думається, буде таким: митрополит Кипріан вважав Димитрія Донського відповідальним за вчинене над ним насильство і своїм посланням від 23 червня 1378 року відлучив і піддав прокляттю великого князя разом з усіма учасниками та радниками цієї справи.
Чому Кипріан вважав, що має на це право?
У згаданому нами Посланні він спеціально наводить канонічну підставу. Особливо важливим для нього було правило так званого Двократного Константинопольського собору, яке він цитує в такому вигляді: якщо мирянин, привласнивши собі владу, наважиться єпископа «бити або ув’язнювати», такий «нехай буде проклятий». Після цього Кипріан прямо застосовує правило до самого себе: «Так нині постраждав я».
Тобто його логіка цілком зрозуміла: канон говорить, що людина, яка ув’язнила єпископа, підлягає прокляттю, а саме московський князь ув’язнив мене, отже, це правило застосовується до винуватців мого ув’язнення. Це не емоційне «я на вас розсердився і проклинаю». Кипріан представляє свій акт як канонічний наслідок певного злочину проти єпископа.
Чому Димитрій це зробив?
Звичайно, історичний контекст складніший за просту формулу «святий князь проти святого митрополита». Димитрій бачив у Кипріані людину, пов’язану з литовським великим князем Ольгердом – політичним противником Москви. Він побоювався, що митрополит виявиться провідником інтересів Литви.
Але саме тут і виявляється важлива історична реальність Середньовіччя: московський князь хотів мати «свого» митрополита, який був би політично прийнятним для Москви. Інакше кажучи, вже тоді проявляється тенденція, яка пізніше стане однією з характерних особливостей московської церковної моделі: світська влада прагне контролювати, хто саме стоятиме на чолі Церкви.
Тому звична для багатьох житійна схема: «Димитрій Донський – взірець православного князя, вірного Церкві та її ієрархії» історично просто не витримує перевірки. Він міг бути глибоко релігійною людиною свого часу. Але водночас він був жорстким середньовічним правителем, який вважав цілком можливим заарештувати й вигнати законного митрополита, якщо той не відповідав політичним інтересам Москви.
І тут виникає найцікавіше питання про канонізацію.
Димитрій Донський був канонізований РПЦ лише у 1988 році, в епоху святкування тисячоліття Хрещення Русі. І його канонізація дуже добре показує, що в сучасній практиці «святість» історичних державних діячів нерідко оцінюється не за суто церковними критеріями особистого життя.
Для національної церковної свідомості Димитрій Донський став передусім символом об’єднання руських земель, боротьби з Ордою, зміцнення Москви. А незручні сторінки – конфлікт із Кипріаном, втручання у призначення митрополитів, політичні інтриги навколо церковної кафедри – у таких житіях зазвичай залишаються за дужками.
І тому нинішнє урочисте поклоніння його нововіднайденим останкам мимоволі ставить дуже слушне питання: що саме ми вшановуємо в історичній людині – її особисту святість чи національний символ, який із часом був перетворений на святого?
І особливо іронічно, що людину, яку сьогодні представляють майже як взірець вірності церковній ієрархії, в реальній історії бачимо як того, хто вигнав із Москви законного митрополита і намагався фактично формувати церковну владу відповідно до інтересів своєї держави.
Думається, це прекрасний приклад того, чому історію святих не можна перетворювати на набір благочестивих гасел. Іноді чесне знання біографії святого не знищує його вшанування – але змушує відмовитися від цілком неісторичного уявлення, ніби святий правитель був бездоганною людиною і завжди чинив за Євангелієм.
Джерело: facebook.com
