1. Єдність без злиття: про що саме ми говоримо
Слово «єдність» у розмовах про українське православ’я часто звучить так, ніби його зміст очевидний. Але саме тут починається багато непорозумінь.
Для когось єдність означає остаточне звільнення церковного життя України від залежності, пов’язаної з російським церковним центром. Для когось — ризик втратити звичну громаду, мову богослужіння, пам’ять родини, храм або право жити своєю церковною традицією. Для когось це передусім питання канонічного порядку. Для когось — питання безпеки держави.
Ці переживання не тотожні. Але їх не можна просто відкинути як неважливі або «неправильні». Поки слово «єдність» для одних означає визволення, а для інших — капітуляцію, спільна розмова буде неможливою.
Тому варто від самого початку розрізняти кілька речей.
Співіснування — це коли громади з різною церковною належністю не вважають одна одну ворогами та не намагаються усунути іншу сторону з життя села, міста чи району.
Співпраця — це спільна допомога людям: військовим, пораненим, переселенцям, родинам загиблих, дітям, самотнім і літнім. Вона не вимагає негайної згоди в усіх богословських чи канонічних питаннях.
Діалог — це готовність чесно говорити про найважче: зв’язки з Москвою, відповідальність, церковний статус, досвід несправедливості, страхи й межі можливого компромісу. Діалог не означає, що всі мають одразу відмовитися від власних переконань. Але він виключає вимогу: спочатку визнай себе неправим і нікчемним — а потім ми почнемо розмову.
Примирення — це довший процес. Він починається не з забуття, а з відмови від приниження. Люди можуть зберігати різні оцінки минулого, але перестають робити з чужої присутності привід для ненависті.
Взаємне церковне визнання і повне відновлення спілкування — ще складніші питання. Вони не вирішуються самими добрими намірами, бо торкаються богослов’я, канонів, устрою Церкви та позицій світового православ’я. Саме тому їх не варто підміняти політичними гаслами або швидкими адміністративними рішеннями.
І, нарешті, адміністративне об’єднання — це лише одна з можливих форм церковної єдності, але не її синонім. Злиття структур може бути юридично оформленим, однак не створити довіри. Навпаки, воно може поглибити образу, якщо відбувається через страх, тиск або знецінення людського досвіду.
Єдність має також різні рівні. Вона починається з особистої відповідальності: не брехати про інших, не таврувати всіх членів громади через дії окремих людей, не радіти чужому болю. Вона продовжується на парафіяльному рівні — там, де сусіди обирають мир, а не ворожнечу. Вона потребує зрілості на єпархіальному та міжюрисдикційному рівнях, де потрібні постійні канали комунікації й посередництва. Вона має суспільний вимір, бо церковні конфлікти впливають на довіру до християнства й на єдність країни. Нарешті, вона має всеправославний горизонт, бо окремі питання не можуть бути розв’язані лише на локальному рівні.
Софійське братство виходить із простого переконання: українське православ’я не зцілиться через примусове поглинання одних іншими. Але воно також не може зцілитися через замовчування залежностей, відповідальності та правди про війну [1].
Перший крок до єдності — не змусити всіх негайно стати однаковими. Перший крок — створити такі умови, у яких ніхто не мусить обирати між правдою, свободою совісті та людською гідністю. Саме в такому просторі можуть з’явитися довіра, співпраця і, з часом, глибше церковне порозуміння.
2. Що насправді відбувається на місцях
Публічна картина церковного життя в Україні часто складається з найгостріших сюжетів: суперечок біля храмів, відео сутичок, судових процесів, взаємних звинувачень. Такі події реальні. Їх не можна применшувати, бо за кожною стоять люди, громади, образи й нерідко — роки недовіри.
Але вони не описують усього життя країни.
За даними опитування Центру Разумкова, проведеного у листопаді 2025 року, 58,8% респондентів назвали відносини між вірними різних церков і релігій у своїй місцевості спокійними, ще 9,1% — дружніми. Напруженими їх вважали 6,9%, а конфліктними — 2,8% опитаних [2].
Ці цифри не означають, що проблема розділення незначна. Але вони показують: на підконтрольних Україні територіях, де не велися бойові дії, масового сприйняття міжрелігійних відносин як конфліктних не зафіксовано. Це не виключає локальних конфліктів, але свідчить, що для більшості опитаних міжрелігійні відносини за місцем проживання не мають характеру постійної напруги або відкритого протистояння [2].
Такі щоденні прояви співіснування зазвичай менш помітні в публічному просторі, ніж конфлікти навколо храмів. Водночас саме вони підтримують здатність громад жити поруч у час війни.
Проте не можна робити з цього заспокійливий висновок, ніби напруга вже подолана. Де вона виникає, найчастіше йдеться саме про відносини між ПЦУ та УПЦ. Серед тих респондентів, які у 2025 році назвали міжрелігійні відносини у своїй місцевості напруженими або конфліктними, 90,7% вказали на напругу між ПЦУ та УПЦ (МП) [2].
Тому проблема не в тому, що українці нібито нездатні жити поруч. Проблема виникає тоді, коли локальна суперечка починає сприйматися як боротьба за виживання: коли храм стає символом остаточної перемоги одних і приниження інших; коли юридичне рішення не супроводжується чесною розмовою; коли страх підживлюють образами, чутками або мовою колективної вини.
У таких ситуаціях легко зробити помилку з обох боків.
Одні можуть недооцінювати, наскільки болісно для конкретної громади переживається втрата храму, звичного духовного життя чи права бути почутою. Інші можуть не бачити, чому для багатьох українців збереження будь-яких непрозорих зв’язків із російським церковним центром після початку великої війни є неприйнятним не лише політично, а й морально.
Саме тому мирне співіснування не означає байдужості. Воно не вимагає відмови від критики, від права громади змінити юрисдикцію чи від вимоги чесно говорити про відповідальність. Але воно вимагає іншого способу діяти: не перетворювати складні питання на привід для зневаги до людей.
Для церковного майбутнього України важливо зберегти те, що вже існує: здатність багатьох громад жити без щоденної ворожнечі. Це не слабкість і не втеча від проблем. Це фундамент, без якого жодні великі рішення не матимуть тривалої сили.
Коли ми говоримо про єдність, не слід уявляти лише вершину — загальноцерковну угоду, зміну статусів або завершення спорів. Єдність також формується внизу: у тому, чи можуть сусіди залишатися сусідами; чи зберігають громади людську гідність у суперечці; чи вміємо ми не вважати людину винною або ворожою лише через її церковну належність.
3. Чому слово «єдність» може викликати страх
Заклик до єдності звучить переконливо лише доти, доки не постає просте питання: на яких умовах?
Для одних православних українців єдність означає звільнення церковного життя від будь-якої залежності, пов’язаної з Московським патріархатом та ідеологією «русского міра». Після початку повномасштабного вторгнення Росії це сприймається не як другорядний спір, а як питання моральної ясності й безпеки країни.
Для інших слово «єдність» може означати щось зовсім інше: втрату знайомої громади, права голосу, храму, духовного досвіду або навіть відчуття, що їхню багаторічну церковну історію оголошують ганьбою. Такі переживання не скасовують потреби в правді та відповідальності. Але їх неможливо ігнорувати, коли йдеться про примирення.
Перший страх — втрата власної церковної ідентичності.
Для людини парафія — це не назва в реєстрі. Це місце, де хрестили дітей, відспівували батьків, молилися під час хвороб, війни й втрат. Це знайомі обличчя, звичний ритм богослужіння, голос священника, церковний спів, календар, іноді — мова, якою родина молилася поколіннями.
Звичка сама собою не є остаточним аргументом проти змін. Церковне життя може і повинно змінюватися, коли цього вимагають правда, свобода та відповідальність. Але зміна, яку людина переживає як стирання її пам’яті, майже неминуче викликає опір. Особливо якщо їй не пояснюють, що саме змінюється, чому це потрібно і яке місце вона матиме в новій реальності.
Другий страх — втрата права бути почутим.
Українське законодавство визнає за релігійною громадою право вільно змінювати свою підлеглість. Рішення має ухвалюватися загальними зборами громади за визначеною процедурою. Водночас закон передбачає права для тих, хто не погоджується з рішенням більшості: вони можуть утворити окрему громаду та вирішувати питання користування майном у встановленому порядку [3].
Однак юридична норма не усуває людської тривоги. У конкретній громаді одразу виникають питання: хто має право голосу? Чи було голосування справді відкритим? Чи не прийшли сторонні люди? Чи матимуть ті, хто не погодився, можливість надалі молитися, а не лише формальне право створити нову юридичну особу?
Коли відповіді на ці запитання відсутні, навіть законна процедура може не бути сприйнята як справедлива. А недовіра до процедури майже завжди стає недовірою до людей.
Третій страх — втрата гідності через колективний ярлик.
Українське суспільство має повне право вимагати чесної відповіді на питання про зв’язки з російським церковним центром. УПЦ у постанові Собору 27 травня 2022 року заявила про «повну самостійність і незалежність», але водночас сформулювала власні передумови для діалогу з ПЦУ. Ці передумови можна критикувати як неприйнятні або нереалістичні. Проте сам факт їх існування показує: проблема не зводиться до простої зміни назви чи підпорядкування [4].
Неприйнятно, коли релігійна структура ухиляється від відповідальності за реальні зв’язки, пропаганду або співпрацю з агресором. Але так само небезпечно переносити відповідальність окремих керівників, священників чи організацій на кожного парафіянина. Людина, яка приходить до храму, не стає автоматично носієм чужої політичної ідеології.
Колективне таврування має один передбачуваний наслідок: воно не переконує, а замикає людей у страху та образі. Той, кому кажуть «ти вже винний», навряд чи почує запрошення до чесної розмови.
Четвертий страх — що необхідний захист держави перетвориться на безмежний тиск.
У заяві від 15 липня 2022 року Київська митрополія ПЦУ захищала право релігійних громад добровільно виходити з-під влади структур Московського патріархату та наголошувала, що право вільно обирати церковний центр гарантується законом і пов’язане зі свободою релігії та переконань [5]. У контексті війни ця позиція має зрозумілу моральну й суспільну основу.
Але свобода громади та безпека держави не повинні ставати виправданням для приниження конкретних людей. Держава може вимагати прозорості, застосовувати правові механізми й переслідувати злочини. Громада може змінювати свою підлеглість. Проте ні держава, ні більшість у громаді не здатні наказом створити довіру.
Саме тут проходить межа між справедливим оновленням і новою травмою. Єдність не потребує того, щоб усі негайно перестали мати запитання, сумніви чи біль. Вона потребує іншого: щоб ніхто не був поставлений перед вибором між правдою про війну та правом зберегти людську гідність.
Лише тоді складна розмова про відповідальність, свободу, церковний порядок і майбутнє України перестане бути боротьбою за те, хто кого змусить замовкнути.
4. Три досвіди: діалог, ескалація, домовленість
Розмови про єдність легко залишаються абстрактними, доки ми не дивимося на конкретні ситуації. Саме на місцях стає видно, що церковний конфлікт може розвиватися зовсім по-різному: через спробу говорити, через зіткнення або через непросту домовленість.
Ці три шляхи не є готовими схемами для всієї країни. Але вони показують, що залежить не лише від канонів, законів чи рішень керівних центрів. Багато залежить від того, чи готові люди бачити в іншій стороні не перешкоду, а співгромадян і християн, з якими доведеться жити поруч.
Діалог: досвід Софії Київської
5 липня 2022 року в Будинку Митрополита на території Софії Київської відбулася неформальна зустріч священників ПЦУ та УПЦ. У ній взяв участь 21 клірик з обох церковних середовищ. Результатом стала Декларація порозуміння [6].
Ця подія не була офіційним діалогом між синодами. Її учасники не представляли всі громади ПЦУ й УПЦ та не могли ухвалювати рішення від їхнього імені. Декларація не зняла суперечок щодо канонічного статусу, Таїнств, зміни юрисдикції або церковного устрою.
Саме тому її не варто подавати як початок уже здійсненого об’єднання.
Її значення в іншому. Люди з двох церковних середовищ зібралися не для того, щоб вимагати капітуляції одне від одного. У документі вони спільно засудили російську війну проти України та роль Московського патріархату в її виправданні. Вони також визнали потребу відмовлятися від агресії, стереотипів, упередженості й мови ультиматумів [6].
Не менш важливо, що Декларація не приховала складні питання. Її учасники прямо назвали відмінності у ставленні до зміни юрисдикції, можливості спільного служіння, канонічного статусу та Таїнств. Але водночас вони заявили, що ці проблеми мають розв’язуватися шляхом переговорів, а не через зневагу або силу [6].
Це і є мінімальна культура діалогу. Не погоджуватися — але не брехати. Називати проблему — але не принижувати людину. Не обіцяти швидкого об’єднання — але не оголошувати будь-яку розмову зрадою.
Ескалація: досвід Черкас
Інший шлях показали події 17 жовтня 2024 року біля Свято-Михайлівського собору в Черкасах. Після заяви про перехід собору до ПЦУ між представниками ПЦУ та вірянами УПЦ виникла бійка. Поліція відкрила кримінальне провадження за фактом хуліганства. Наступного дня до поліції звернулися 24 людини, двадцять із них повідомили про тілесні ушкодження [7].
Кожна сторона пояснювала подію по-своєму. Представники ПЦУ посилалися на оформлений перехід громади та документи про належність храму. Представники УПЦ не погоджувалися з передачею собору й заявляли, що відстоюватимуть його [7]. Ці розбіжності мають юридичний, церковний і людський вимір, який не можна чесно вмістити в одну коротку формулу.
Але дещо зрозуміло без додаткових тлумачень: коли церковна суперечка переходить у бійку, жодна сторона не здобуває справжньої перемоги.
Навіть там, де питання власності чи підлеглості має правову відповідь, насильство залишає іншу спадщину: страх, образу, відчуття пережитої зневаги й бажання помститися. Після цього люди довго пам’ятають не зміст документів, а крики, травми, зачинені двері храму та відчуття, що з ними обійшлися як із ворогами.
Черкаси показали не те, що будь-яка зміна юрисдикції неминуче веде до насильства. Вони показали, що без завчасної комунікації, чітких процедур, посередництва та гарантій безпеки конфлікт здатен швидко зруйнувати навіть те, що могло бути вирішене правовим шляхом.
Домовленість: досвід Перегонівки
У Перегонівці на Кіровоградщині ситуація пішла іншим шляхом. Рішення про перехід місцевої громади до ПЦУ було ухвалене ще у 2019 році, але тривалий час храмом користувалася громада УПЦ. Після переговорів сторони домовилися про почергові богослужіння: одну неділю служить громада ПЦУ, наступну — громада УПЦ [8].
За даними Суспільного, храм юридично належить громаді ПЦУ, а ідею почергового служіння запропонували представники УПЦ. Домовленість стала можливою тому, що обидві сторони погодилися не загострювати ситуацію й шукати форму мирного співіснування [8].
Це не приклад повного церковного примирення. Ніхто не скасував богословських або канонічних розбіжностей. Не зникла й різниця між двома громадами. Але люди відмовилися робити храм знаком остаточної поразки іншої сторони.
У цьому і полягає практична цінність такого компромісу. Почергові богослужіння не можна механічно переносити в кожне село чи місто: різняться юридичний статус храму, кількість парафіян, позиції священників, календарі та місцеві обставини. Проте досвід Перегонівки показує, що між примусовим витісненням і безстроковою ворожнечею може існувати проміжне рішення.
Три ці історії не дають підстав для простого оптимізму. Діалог не гарантує згоди. Домовленість не скасовує розбіжностей. Право саме по собі не відновлює взаємної поваги.
Але вони дозволяють побачити просту закономірність. Там, де інша сторона визнається співрозмовником, з’являється простір для майбутнього. Там, де її бачать лише як силу, яку треба зламати, з’являється нова рана.
Саме тому українському православ’ю потрібні не лише рішення «зверху». Йому потрібні місцеві механізми, які дозволяють говорити до того, як суперечка перейде в конфлікт, а конфлікт — у ворожнечу.
5. Держава між безпекою та свободою совісті
Війна не залишає церковне життя поза межами відповідальності. Коли релігійний центр у державі-агресорі підтримує війну проти України або надає їй ідеологічне виправдання, держава не може ставитися до цього як до суто внутрішньої богословської суперечки.
Саме в такому контексті було ухвалено Закон № 3894-ІХ «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Закон установлює особливі правила щодо іноземних релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресором і таких, що підтримують її збройну агресію. Водночас він прямо наголошує: його положення не можуть тлумачитися як обмеження права людини сповідувати релігію, дотримуватися релігійної практики чи обрядів [9].
Це важливе розрізнення. Україна має право захищати себе від організаційного, політичного та пропагандистського впливу держави-агресора. Але захист держави не повинен перетворюватися на переслідування людей за сам факт їхньої релігійної належності.
У справах, пов’язаних саме з можливими ознаками афілійованості з іноземною релігійною організацією, закон передбачає окрему процедуру. ДЕСС проводить дослідження, а в разі встановлення відповідних ознак виносить припис про усунення порушень. Протягом визначеного законом строку релігійна організація має усунути зазначені порушення та подати звіт із підтвердними матеріалами. Якщо звіт не подано або він не підтверджує усунення порушень, а підстав для відкликання припису немає, ДЕСС ухвалює рішення про визнання організації афілійованою [3].
Водночас ця процедура не вичерпує всіх підстав для припинення релігійної організації. Закон передбачає й інші випадки звернення до суду, зокрема за порушення законодавства, систематичне порушення порядку публічних релігійних заходів, пропаганду ідеології «русского міра» або інші визначені законом підстави [3].
У 2025 році ДЕСС провела дослідження щодо Київської митрополії УПЦ, 17 липня винесла їй припис про усунення порушень, а 27 серпня ухвалила рішення про визнання Київської митрополії УПЦ афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої заборонена в Україні [10; 11].
Водночас це рішення ДЕСС не є остаточною відповіддю на всі церковні, суспільні або правові питання. Станом на 24 червня 2026 року справа № 855/11/25 не завершена. 19 травня 2026 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду задовольнив апеляційну скаргу Київської митрополії УПЦ на процесуальну ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2025 року, скасував її та направив справу до цього суду для продовження розгляду. Це рішення стосувалося процесуального питання щодо зустрічного позову; Верховний Суд не вирішував по суті, чи підлягає Київська митрополія УПЦ припиненню. Отже, питання про її припинення й надалі перебуває на судовому розгляді [12].
Для церковного миру ця точність має значення. Безпека держави потребує чітких рішень, але чіткість не дорівнює спрощенню. Не можна зводити складну реальність до двох гасел: або «будь-яке втручання — переслідування віри», або «будь-який парафіянин певної громади — носій чужої політичної лояльності».
Обидві формули руйнують здатність мислити.
Релігійна організація, її керівники або окремі священнослужителі можуть нести правову й моральну відповідальність за конкретні дії, пропаганду, співпрацю з окупаційною владою чи невиконання законних вимог. Але юридична відповідальність конкретної людини має ґрунтуватися на індивідуально встановлених обставинах, а не лише на назві храму, до якого вона ходить.
Так само не варто очікувати від державного рішення того, чого воно не може дати. Закон може визначити межі допустимого, встановити процедуру, вимагати прозорості та передати спір на розгляд суду. Але він не може наказати людям довіряти одне одному. Не може одним актом зцілити образи, страхи й роки взаємного відчуження. Не може замінити собою пастирську відповідальність, чесний діалог і працю громад над власною культурою.
У цьому полягає складне, але необхідне поєднання двох принципів. Свобода совісті не повинна служити прикриттям для залежності від агресора або виправдання війни. Проте й безпекова політика не повинна ставати підставою для колективного приниження, свавілля чи зневаги до права людини бути почутою.
Держава має захищати Україну. Церкви мають відповідати за правду, свої зв’язки та свою поведінку. А суспільство має стежити, щоб боротьба за безпеку не втратила того, що саме вона покликана захищати: людську гідність, свободу та справедливість.
6. Сходи примирення: що можливо до повного церковного порозуміння
Повне церковне порозуміння не виникає одним рішенням синоду, законом чи зміною таблички на храмі. Воно потребує часу, довіри й досвіду спільної відповідальності. Але це не означає, що до остаточного врегулювання треба лише чекати.
Є речі, які можна робити вже тепер.
Перший крок — відмова від насильства як способу розв’язання церковних спорів.
Жодна юридична, канонічна або історична аргументація не виправдовує побиття, залякування, зрив богослужінь чи приниження людей біля храму. Якщо громада має правову позицію, вона повинна захищати її через документи, переговори та суд, а не через натовп. Якщо люди не погоджуються з рішенням, вони мають право оскаржувати його, але не перетворювати святиню на місце фізичного протистояння.
Це не «нейтралітет» між правдою і неправдою. Це визнання того, що насильство майже завжди залишає після себе новий конфлікт, навіть коли формально хтось досягає свого.
Другий крок — чесні процедури й повага до меншості.
У громадах, де порушується питання зміни церковної підлеглості, люди мають заздалегідь розуміти правила: хто є членом громади, як скликаються збори, як ухвалюється рішення, якими будуть його наслідки для майна та богослужбового життя. Законодавство передбачає гарантії як для громади, що змінює підлеглість, так і для тих її членів, які не погоджуються з рішенням більшості [3].
Для церковного миру важлива не лише формальна законність, а й відчуття справедливості. Люди мають бачити, що їх не позбавили голосу, не обманули процедурою і не викинули з духовного життя лише тому, що вони опинилися в меншості.
Третій крок — місцеве посередництво до початку ескалації.
Більшість суперечок не повинні доходити до поліції, телекамер і бійок. На єпархіальному та місцевому рівнях потрібні постійні контактні групи: представники громад, духовенства, місцевої влади, юристи, а за можливості — незалежні посередники. Їхнє завдання не в тому, щоб вирішити всі канонічні питання замість Церкви. Їхнє завдання — вчасно почати розмову, знизити напругу і знайти практичне рішення, яке не принижує жодну сторону.
Такими рішеннями можуть бути окремі графіки користування храмом, перехідний період для громади, гарантії безпеки під час зборів або допомога в пошуку іншого приміщення для богослужінь.
Приклад Перегонівки свідчить, що навіть після тривалого конфлікту громади можуть погодити почергові богослужіння. Це не універсальна модель і не повне примирення. Але це приклад того, як відмова від логіки «все або нічого» дозволяє зберегти мир у конкретному селі [8].
Четвертий крок — спільне служіння суспільству.
Православні різних юрисдикцій можуть не погоджуватися в найгостріших церковних питаннях, але це не заважає їм разом служити тим, хто потерпає від війни й потребує підтримки. Спільне служіння не замінює богословського діалогу. Воно не скасовує відповідальності за минуле. Але воно повертає церковну розмову до її головного змісту: чи здатні ми бути поруч із людиною, яка потребує допомоги.
Там, де люди разом працюють для інших, легше побачити не абстрактну «чужу структуру», а конкретного християнина, сусіда і співгромадянина.
П’ятий крок — діалог без вимоги попередньої капітуляції.
Сам факт діалогу не робить складні питання другорядними. Навпаки, говорити потрібно саме про залежності, відповідальність за минуле, досвід несправедливості та майбутній устрій церковного життя.
Але діалог не починається з формули: «Спочатку визнай, що ти не маєш права на існування, а потім тебе вислухають». Така мова не створює покаяння чи довіру. Вона лише закриває можливість для змін.
Декларація порозуміння, підписана у Софії Київській 2022 року, не усунула богословських і канонічних суперечностей. Проте в ній зафіксовано спільне прагнення вести розмову без агресії та зневаги [6]. Саме така позиція є необхідною передумовою будь-якого серйозного діалогу.
Шостий крок — підтримка соборної культури в самих церковних спільнотах.
Єдність не буде стійкою, якщо рішення завжди ухвалюються без участі мирян, а незручні запитання вважаються виявом нелояльності. Громади мають навчатися слухати не лише тих, хто має владу або говорить найголосніше. Священники мають мати можливість говорити про проблеми без страху, а миряни — ставити запитання про майно, управління, церковні зв’язки та суспільну відповідальність.
Це стосується кожної церковної структури. Відкрита соборність — не слабкість управління, а умова довіри.
Нарешті, потрібен і всеправославний горизонт. Українські громади не можуть самостійно остаточно розв’язати всі питання, які стосуються канонічного визнання, євхаристійного спілкування та місця українського православ’я у світовій Церкві. Але зовнішній авторитет не замінить українську працю над довірою. Навіть найкраща формула, запропонована ззовні, не буде життєздатною, якщо на місцях залишаться страх, приниження й небажання чути одне одного.
Сходи примирення не обіцяють швидкого фіналу. Вони лише показують реалістичний напрямок: від безпеки — до довіри, від конфлікту — до розмови, від боротьби за контроль — до відповідальності перед людьми.
7. Право на складне рішення
Українське православ’я не має простого виходу з теперішньої кризи. Не існує одного рішення, яке одночасно зніме питання про зв’язки з Москвою, відновить довіру між громадами, владнає майнові спори, дасть відповідь на канонічні суперечності й зцілить пам’ять про взаємні образи.
Це потрібно визнати не для того, щоб опустити руки. Навпаки: лише відмова від ілюзії швидкого фіналу дозволяє почати відповідальну роботу.
Україна має право вимагати повного розриву з релігійними центрами держави-агресора, прозорості церковних зв’язків і відповідальності за підтримку війни. Громади мають право вільно визначати свою церковну належність. Люди, які постраждали від насильства, тиску або неправди, мають право бути почутими.
Але ці права не повинні ставати засобом знищення іншого.
Складне рішення означає: захищати державу, не зневажаючи людину; вимагати відповідальності, не підміняючи її колективним ярликом; визнавати право більшості, не забуваючи про меншину; шукати церковну єдність, не зводячи її до адміністративного поглинання.
Це не дає швидких перемог. Воно потребує чесних процедур, місцевого посередництва, відмови від насильства і готовності говорити про найболючіше без мови остаточних вироків.
Декларація порозуміння, підписана в Софії Київській у 2022 році, не стала договором про об’єднання і не зняла богословських чи канонічних суперечностей. Але її учасники засвідчили, що навіть у час великої війни можна не відкидати можливість розмови ще до її початку й шукати спільне благо [6].
Майбутня єдність українського православ’я стане можливою не тоді, коли одна структура оголосить себе переможницею. Вона почнеться тоді, коли правда не буде розлучена з милосердям, свобода — з відповідальністю, а вірність своїй традиції — з повагою до людської гідності іншого.
Джерела
- Софійське Братство. «Про Братство».
https://sofiyske-bratstvo.org/pro-bratstvo/ - Центр Разумкова. «Релігія і Церква в українському суспільстві: 2000–2025 рр.». 2026.
https://razumkov.org.ua/images/2026/03/01/2025-Religion-UKR.pdf - Верховна Рада України. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-XII. 23 квітня 1991 року, чинна редакція.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12 - Собор Української Православної Церкви. «Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року». 2022.
https://news.church.ua/2022/05/27/postanova-soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/ - Київська митрополія Православної Церкви України. «Заява щодо перешкоджання релігійним громадам у виході з-під влади Московського патріархату». 15 липня 2022 року.
https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/zayava-shhodo-pereshkodzhannya-religijnym-gromadam-u-vyhodi-z-pid-vlady-moskovskogo-patriarhatu/ - Учасники неформальної зустрічі духовенства УПЦ та ПЦУ. «Декларація порозуміння УПЦ та ПЦУ». 5 липня 2022 року; опубліковано 6 липня 2022 року.
https://sofiyske-bratstvo.org/deklaracziya-porozuminnya-upcz-ta-pczu/ - Суспільне Черкаси. «Після бійки біля храму в Черкасах до поліції із заявами звернулися 24 людини». 18 жовтня 2024 року.
https://suspilne.media/cherkasy/860521-bijka-bila-hramu-v-cerkasah-do-policii-iz-zaavami-zvernulisa-24-ludini/ - Суспільне Кропивницький. «Тиждень — ПЦУ, тиждень — УПЦ. В одній із церков Кіровоградщини релігійні громади домовились про почергові богослужіння». 19 лютого 2024 року.
https://suspilne.media/kropyvnytskiy/687986-tizden-pcu-tizden-upc-v-odnij-iz-cerkov-kirovogradsini-religijni-gromadi-domovilis-pro-pocergovi-bogosluzinna/ - Верховна Рада України. Закон України № 3894-ІХ «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». 20 серпня 2024 року.
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3894-20 - Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. «Київській митрополії УПЦ винесено припис про усунення порушень». 17 липня 2025 року.
https://dess.gov.ua/kyivskiy-mytropolii-upts-vyneseno-prypys-pro-usunennia-porushen/ - Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. «Київську митрополію Української православної церкви визнано афілійованою з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена». 28 серпня 2025 року.
https://dess.gov.ua/kyyivsku-mytropoliyu-ukrayinskoyi-pravoslavnoyi-tserkvy-vyznano-afiliyovanoiu-z-inozemnoiu-relihiynoiu-orhanizatsiieiu/ - Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду. «Постанова від 19 травня 2026 року у справі № 855/11/25».
https://iplex.com.ua/doc.php?regnum=136810199
