Звернення Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія
до Ради з міжнародних відносин — Нью-Йорк, 19 вересня 2025 року
Пане Президенте Фромане,
Вельмишановні посадовці, директори та члени Ради з міжнародних відносин,
Ваше Високопреосвященство, Архієпископе Америки Елпідофоре,
Високопреосвященні митрополити та Преосвященні єпископи,
Дорогі друзі,
Рада з міжнародних відносин, надзвичайно цінний і вагомий центр думки та діалогу у нашому сьогоденні, є чудовим майданчиком, щоб поділитися нашими поглядами на глобальні питання, і ми вдячні за цю можливість.
Рада з міжнародних відносин і Вселенський Патріархат Православної Церкви — це принципово різні організації. Ви є виразно світськими, ми — виразно ні. Проте маємо дещо спільне — наприклад:
- Ми обидві структури, що продемонстрували тривалість у своїх контекстах: ваша існує понад 100 років у Новому Світі — наша існує вже 1700 років у Старому Світі;
- Наші штаб-квартири розташовані в глобальних містах — культурних перехрестях: у Нью-Йорку говорять 800 мовами і він охоплює 5 районів, у Стамбулі говорять 80 мовами і він лежить на 2 континентах; і нарешті, що найважливіше без порівняння,
- Ми обидві є недержавними суб’єктами з глобальним — можна сказати, вселенським — баченням.
Організація Об’єднаних Націй цього року відзначає своє 80-річчя. У ці вересневі дні, коли ООН збирає політичних лідерів нашої планети, ми відчуваємо особливу відповідальність привнести релігійний вимір до глобальної розмови.
Сьогодні ми запропонуємо цю перспективу за трьома темами:
- американський експеримент, його юдейсько-християнські впливи та його значення для всього світу;
- сили, що розділяють нас на всіх рівнях — від особистісного до міжнародного; і нарешті,
- наші міркування щодо шляху до зцілення цих поділів.
***
Наступного 4 липня американці святкуватимуть 250-ту річницю Декларації незалежності. А лише два дні тому ми відзначили 238-му річницю Конституції США.
Справедливо буде сказати, що ці два документи — разом із Біллем про права — змінили не лише 13 британських колоній на цьому континенті — вони змінили світ. Вони створили нову форму самоврядування з вбудованими запобіжниками проти вад, що руйнували попередні спроби самоврядування на Заході — від грецької демократії та Римської республіки в давнину до італійських міст-держав, Нідерландської республіки та швейцарських кантонів у середньовічній та ранньомодерній Європі.
Якими були ці нові запобіжники? Багаторівнева система стримувань і противаг:
- Для уряду: поділ влади на три гілки, кожна з унікальними та суттєвими повноваженнями і можливістю стримувати дві інші…
- А для керованих: свобода слова, релігії, преси, зібрань і петицій, серед іншого.
Чому засновники створили цю витончену систему, так насичену стримуваннями і противагами?
Тому що всі вони — кожен, і особливо провідні постаті на кшталт Адамса, Медісона, Джефферсона та Вашингтона — були вихованцями та учасниками юдейсько-християнської традиції і її вчення.
А одне з найперших вчень цієї традиції полягає в тому, що людина є водночас і падшою, і схильною до помилок — історія Адама і Єви.
Незалежно від того, як саме ми сприймаємо оповідь Буття, можна визнати два ключові уроки:
По-перше, люди наділені своїм Творцем вільною волею.
І по-друге, ця вільна воля дає нам змогу обирати між праведним і хибним, між добром і злом.
Як інакше Адам і Єва могли б знехтувати Божою волею?
Як інакше Каїн міг би вбити Авеля?
Ці вчинки здійснені людською волею — тією вільною волею, якою ми наділені нашим Творцем.
Маючи вільну волю, ми здатні на найвищі акти самопожертви, доброти, любові і навіть божественності.
Але ми також здатні на найгірші акти егоїзму й ненависті та на найжахливіші уявні злочини, як у таборах смерті так званого «остаточного розв’язання». Від падіння Адама і Єви ми залишаємося недосконалими створіннями.
І тут ми знову повертаємося до батьків-засновників, які, як уже зазначено, були глибоко занурені в юдейсько-християнську традицію і болісно усвідомлювали нашу ваду та падшу природу. Це розуміння спонукало їх створити систему стримувань і противаг — як запобіжник, а не гарантію, проти недосконалості нашої природи.
Засновники знали, що якими б блискучими, мужніми чи натхненними не були політичні, релігійні або бізнес-лідери чи фракції, усі вони падші — як і решта з нас.
Американський експеримент став гучним успіхом. Він навчив світ, що суспільство, яке визнає факт нашої падшої природи і будує довкола цього міцну систему стримувань і противаг, має найкращі шанси на успіх.
На жаль, в останні десятиліття ми спостерігаємо світову тенденцію відходу від мудрості засновників Америки і рух у бік харизматичного, авторитарного лідерства, а також усунення, уникання чи підміни стримувань і противаг — не лише в урядуванні, а й у бізнесі, академічному середовищі та інших секторах суспільства.
Дозвольте бути чіткими: ми говоримо тут не про якусь конкретну особу чи уряд, а про систему управління, що має майже безперервний ряд поразок. І з очевидної причини: оскільки ми за природою вадні, помилкою є надання будь-якій людині абсолютної влади.
Без стримувань і противаг рано чи пізно будь-яке начинання закінчиться катастрофою. Як відомо з вислову лорда Ектона: «Влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно».
***
Тепер — до другої теми: сили, що розділяють нас на всіх рівнях — від особистісного до міжнародного.
Під час Просвітництва освічені західні європейці вважали, що позбулися різновиду племінництва, відкинувши релігійність Середньовіччя та Раннього нового часу, що позначилися нищівними релігійними війнами. Зрештою вони обміняли релігію на націоналізм, який став суттєвим будівельним блоком модерного суспільства.
Але націоналізм має дві форми: доброзичлива, «доброякісна» форма — це просто ідея, набір цінностей, здатних об’єднати різні групи людей у певному географічному просторі під спільним прапором. «Злоякісна» форма націоналізму, однак, ставить одне «плем’я» над усіма іншими і роз’єднує нас. Вона була, мабуть, найруйнівнішою силою в історії людства, забравши понад 75 мільйонів людських життів лише між 1914 і 1945 роками — і досі коштує мільйонів життів.
Промовистою рисою більшості націоналізмів є спосіб, у який вони поєднують далекі спогади з новими ідеями. Цей процес передбачає вибіркову пам’ять; і, на жаль, у випадку православних країн націоналізм інколи надавав перевагу минулим періодам етнічної слави над поєднаною величчю православної цивілізації.
Ми оплакуємо цю диспропорцію. 1872 року Всеправославний Собор у Константинополі засудив будь-які спроби організовувати Церкву на етнічних чи расових засадах, а не на територіальному принципі, заявивши: «Ми відкидаємо, докоряємо і засуджуємо філетизм, тобто расову дискримінацію, етнічні ворожнечі, ненависть і розколи в Церкві Христовій…».
Та це єретичне поводження триває. Наголос на національній або етнічній спадщині спричинив фрагментацію нашої вселенської родини, що нині найяскравіше і найжорстокіше проявляється в Росії та Україні. Ця нелегітимна війна, за оцінками, вже забрала понад мільйон життів — величезна і абсолютно непотрібна трагедія.
Трагедія має також духовний вимір: Російська Православна Церква гучно схвалила вторгнення в Україну і вбивство співправославних християн режимом Путіна. Вона зробила це в служінні застарілій і химерній імперській доктрині «русского мира», яка зростала після падіння Радянського Союзу. Справді, якщо накласти контури нинішнього Московського патріархату на силует колишньої радянської імперії, можна швидко побачити їх майже повне збігання.
Ось чому наш Вселенський Патріархат у 2019 році здійснив надію Українського народу мати власну самоуправну, автокефальну Церкву. Українці прагнули свободи сумління протягом понад семи десятиліть утисків у межах російської радянської системи, яка 1917 року відновила Московський патріархат для власних потреб. Після того як Сталін майже знищив усі сліди православного християнства в СРСР, його довелося відроджувати 1943 року, щоб протистояти нацистським загарбникам. На жаль, хоча комунізм і впав, Російська Церква й сьогодні залишається інструментом держави.
Однак українці більше не підпорядковані Церкві, що себе скомпрометувала, — вони отримали свободу сумління, якої прагнули.
Ми також уважно стежимо за подіями кривавого конфлікту між Ізраїлем і терористами «Хамас» та «Хезболли».
Історична іронія полягає в тому, що і Сектор Гази, і Західний берег протягом сотень років перебували під владою Східної Римської імперії і мали християнську більшість до мусульманського завоювання VII століття. Сьогодні християни там — меншість: орієнтовно 20 000 на Західному березі та менш як 1 000 у Газі.
Ми були приголомшені варварськими подіями 7 жовтня 2023 року в Ізраїлі і залишаємося враженими триваючою загибеллю людей у Газі. На Західному березі ми оплакуємо напад ізраїльських поселенців 7 липня цього року на палестинське християнське село Тайбе — місце, куди Ісус відступив перед Своїми Страстями (Ін. 11:54), і останнє містечко на Західному березі, населення якого повністю складається з християн.
Ми розраховуємо, що Сполучені Штати, Ізраїль, арабські країни, Європейський Союз і Організація Об’єднаних Націй знайдуть шлях до миру та добробуту для цих двох територій — заради християн, юдеїв і палестинців однаково — і ми всіляко підтримаємо такі зусилля.
Та нині у смертельному протистоянні — не лише держави. Надто багато з нас виявляють глибокі поділи в собі, у своїх родинах, на робочих місцях і в громадах — через політику, через акцент на розбіжностях ідентичності — чи то за расою, релігією, статтю, етнічністю або спроможністю, через разючі нерівності в багатстві й можливостях і через алгоритми соціальних мереж, які підсовують нам безперервну «дієту» однодумців, поглиблюючи прірву з тими, хто мислить інакше.
Це веде нас до третьої теми — що ми, як окремі люди, можемо зробити, щоб зцілити ці поділи?
Ми прийшли надати релігійну перспективу з глобальних питань, тож не дивуйтеся, що відповідей ми шукаємо у вірі. Можливо, здивує інше: наскільки часто американські лідери вбачали у вірі фундамент демократії та зверталися до неї по відповіді.
Почнімо з запитання:
Які наднаціональні інституції здатні поєднати величезні масиви людей незалежно від політичної партії, раси, статі, етнічності, економічного стану, віку чи освіти?
Лише релігійні інституції спроможні на таке завдання.
І саме тут, дорогі друзі, криється частина виклику: в Америці за останні десятиліття спільноти віри занепадають. У післявоєнну добу майже 70 відсотків американців були членами церкви або синагоги, але від 2000 року їхня кількість різко скоротилася — наприклад, опитування Gallup 2020 року зафіксувало членство лише на рівні 47 відсотків.
У своєму «Прощальному зверненні», опублікованому у Філадельфії рівно 229 років тому, Джордж Вашингтон висловився недвозначно щодо віри як підвалини доброго врядування:
«Із усіх настанов і звичок, що ведуть до політичного процвітання, релігія та мораль є незамінними опорами… найміцнішими підпорами обов’язків людей і громадян».
Це — аж ніяк не поодинока думка одного Президента; це переконання є сталою константою від часу заснування держави — згадаємо, наприклад, слова Президента Ейзенхауера до випускників Військово-морської академії 1958 року:
«В основі нашої демократичної цивілізації лежать принципи та переконання, що поєднали нас як націю. Серед них — особиста свобода, права людини та гідність людини. Усі вони мають коріння в глибоко укоріненій релігійній вірі — у вірі в Бога».
Ці лідери розуміли: без віри — без віри у цінності, що є трансцендентними, що надихають нас надією, що навчають любити одне одного, що розуміють нашу падшу природу, прощають наші провини і дарують шлях до сповнення — без віри ми не маємо якоря. Ми пливемо без керма і вітрил. Нас огортає нігілізм, який є не так вірою в ніщо, як радше стихійним розбурханням, за якого ми стаємо здатними на будь-що.
А сьогодні, з інтернетом і особливо з соціальними мережами, перед нами — бездонна прірва всіляких «будь-що», у що можна повірити: множення конспірологій і копіювальних «перформансів», тренди самодопомоги, що майже щотижня змінюються, порнографія, екстремістські секти й культи, схеми «швидкого збагачення», культ багатства, культ знаменитостей, наркоманія та зловживання алкоголем, радикальна політика як сурогат релігії і багато чого іншого.
Соціальні мережі, зокрема, надали приголомшливо ефективний інструмент для поділу —
- через алгоритми, що підсилюють наші упередження замість того, щоб заохочувати критичне мислення, яке могло б їх підважити;
- через надприбуткові застосунки, що дозволяють нам судити і нападати одне на одного на відстані — у просторі, відчуженому від емпатії та чесної розмови;
- через сприяння формуванню віртуальних натовпів, які атакують і «знищують» людей, котрі насмілюються думати, говорити чи діяти інакше — евфемістично це зветься «культурою скасування», але, можливо, точніше описати як «цифрову публічну страту».
Очевидно, ми забули деякі з наших найсуттєвіших культурних і духовних якорів.
Коли жінку, спійману на перелюбі, засудили до смерті побиттям камінням, Ісус сказав її обвинувачам: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь» (Ін. 8:7).
Наскільки ми відпали від заповіді: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф. 22:39)?
Що сталося з пересторогою: «Не судіть, щоб і вас не судили…» (Мф. 7:1)?
Повторімо: ми за природою вадні. Стримувань і противаг потребують не лише уряди та інші організації, але й ми як окремі особи — у формі божественних настанов, притч, заповідей і приповістей, а також людських законів і систем правосуддя, що доповнюють божественні.
Дві тенденції надзвичайно посилили наші поділи за останні 25 років: всюдисущі соціальні мережі, здатні маніпулювати нашими емоціями, — у поєднанні з масштабною втратою віри в трансцендентного Бога, яка протягом тисячоліть поєднувала людські суспільства.
На щастя, є підстави для надії. В останні роки невеликі промені світла почали проривати темряву і, з ласки Божої, з часом можуть освітити шлях до відновлення рівноваги та єдності в людському суспільстві. Наприклад:
- Католицька Церква у США від 2010 року зросла майже на 3 мільйони вірян — значною мірою завдяки імміграції; водночас недавнє дослідження Гарварду засвідчило відчутне збільшення частки молоді, яка ідентифікує себе як католики;
- опитування православних церков у Сполучених Штатах зафіксувало 78-відсоткове зростання кількості новонавернених у 2019–2022 роках;
- наші юдейські брати у Сполучених Штатах також пережили сплеск залучення до своєї віри та громади, особливо після терористичного нападу 2023 року; і нарешті,
- у США та Європі розпочалося повстання проти згубних наслідків соціальних мереж і невідповідного контенту: батьки вимагають більшого контролю над тим, що доступне їхнім неповнолітнім дітям, а школи забороняють смартфони в класах.
Сьогодні багато говорять про порожнечу і розгубленість, які відчувають молодші покоління. Пошук сенсу — базовий людський інстинкт, і не знайти сенсу у власному житті — трагедія, причому така, якої можна уникнути. Ми молимося, щоб молоді люди щораз численніше долучалися до цього зароджуваного «повернення до віри» — на їхнє благо, а також на благо наших урядів і нашого глобально взаємопов’язаного суспільства.
Нехай Бог благословить усіх нас невгасимою вірою і постійним відчуттям подиву перед дивом життя, яке нас оточує.
Дякую.
Джерело: ec-patr.org