Розшифровка програми, створеної за ініціативи ГО «Софійське Братство» та за підтримки німецького фонду «Renovabis»
Ведуча – Ілона Соколовська
В гостях – священник ПЦУ Орест Драгінда
Христос сказав: «Не здорові потребують лікаря, а хворі». Чи готове сучасне українське православ’я поглянути у дзеркало та визнати свою хворобу? Чому більшість вірян УПЦ хочуть розриву з РПЦ, але не приймають ПЦУ? Які психологічні механізми утримують їх у цьому внутрішньому конфлікті? Що зупиняє єпископів від рішучих кроків? І чи не ховається така ж духовна роздвоєність уже й у ПЦУ?
У новому випуску програми «Віче» — болюча розмова про нездорові стани українського православ’я. Наш гість — богослов, професійний психолог і священник ПЦУ отець Орест Драгінда, який сам пройшов шлях від священика УПЦ до ПЦУ.
Обговорюємо:
– страх єпископів, ностальгію за радянським минулим та «канонічну пастку» РПЦ;
– чому віряни не йдуть до ПЦУ, навіть розуміючи зло російської агресії;
– наскільки морально прийнятними є дії вірян ПЦУ у силових «переходах» храмів.
Ілона Соколовська: Вітаю, шановне панство, на ютуб-каналі «Віче». Відповідаючи на чергове обурення фарисеїв до книжників щодо його дій, Христос відповів їм, що прийшов не до праведників, а до грішників, і що не здорові потребують лікаря, а хворі. Тема нашої сьогоднішньої передачі – нездорове українське православ’я.
І тому в гостях у нас дуже різностороння особистість – професійний психолог, богослов і священник. Рада представити вам до недавнього часу священника Української Православної Церкви, а нині Православної Церкви України Ореста Драгінду. Вітаю, отче!
О.Орест Драгінда: Вітаю, Ілоно і глядачі.
Ілона Соколовська: Отже, давайте розпочнімо. Реальність така, що переважна більшість вірян Української Православної Церкви хочуть, щоб їхня церква була остаточно відокремлена від Російської Православної Церкви, щоб зв’язки з РПЦ були повністю припинені. Так, там є якась невеличка частина людей, що живе вірою в якусь дивну канонічність, містичну роль, яка нібито є тільки у РПЦ. Але тим не менше більшість за вихід і розрив з РПЦ. При цьому та ж сама більшість, ті самі люди, віряни Української Православної Церкви, навідріз не хочуть переходити і об’єднуватися з Православною Церквою України. Отже, як пояснити це явище? Як Ви ставитеся до цієї більшості? Тому що, напевно, Ви за роки свого священства розумієте вже логіку вірян Української Православної Церкви.
О.Орест Драгінда: Ну, я би сказав так, що тут є такі дві основні, як на мою думку, підстави для цього. Перше, це глибоко у підсвідомості в церковних людей Української Православної Церкви є такі уявлення про те, що колишній Київський патріархат, автокефальна церква, а тепер Православна церква України — це є незаконні, самозвані, безблагодатні організації.
Це перше. А друге – вони спираються на авторитетів в їхньому духовному житті. Таким великим авторитетом є Блаженніший митрополит Київський Онуфрій.
І велика кількість людей віруючих, принаймні, в Чернівецько-Буковинській єпархії дивляться на нього. Вони керуються його настановами, і вони йдуть за ним. Багато навіть кажуть так: «ми за Блаженнішого, куди Блаженніший, туди й ми».
Навіть буває таке, що спілкувався я з людьми не один раз – ще раніше, коли навіть я не був в Православній Церкві України, я і не думав туди, і треба було залишатися в УПЦ. Але я все рівно відстоював ту позицію, що церква є одна, ці розділення є тимчасові, це людські речі. І от навіть мав спілкування з такими людьми, які є доцентами, вченими, людьми світськими. Вони кажуть: «Ми вас розуміємо, ми все це приймаємо. Але всередині ми не можемо прийняти той факт, що ми би перейшли десь в ПЦУ». Я так думаю, що просто тут на підсвідомості це лежить. Соціальні зв’язки між людьми – кум, сват, брат, знайомі, рідні, близькі… Людям так комфортно жити, розуміти, відчувати, що «ми правильні. А що, якщо прийняти той факт, що в Православній Церкві України є благодать, є спасіння, то що, виходить, що всі ці роки до цього ми помилялися? Ми ж говорили, і чули, і це розказували іншим, і доводили те, що там немає благодаті. А тепер що, там благодать з’явилася?». Тому це досить цікаве протиріччя. І якщо б навіть наші ієрархи домовилися між собою в якийсь такий чудовий день і заявили б віруючим, що «так, ми об’єднуємося, ми примиряємося» – для дуже багатьох людей було б дуже важко це сприйняти. Тому вони самі себе загнали в такий глухий кут.
Ілона Соколовська: Це для мене цікава думка, тому що ми для себе в програмах, спілкуючись з братчиками Софійського братства і з нашими експертними гостями, якось дійшли до висновку, що все ж таки люди більше тримаються за єпископат, за своїх духовних наставників. А от Ви висловлюєте думку, що, можливо, навіть якби єпископи захотіли перейти, для вірян це було б важко зробити. Тобто, це морально для них був би важкий вибір. Правильно я розумію?
О.Орест Драгінда: Так, я Вам наведу приклад навіть зі свого власного життя. Останнє місце мого служіння – храм преподобного Серафіма Саровського. Цей храм я разом з людьми з нуля будував, організовував общину. Виходить, це вже 12-й рік ми там служили.
Багато людей, багато прихожан, у мене був досить великий авторитет. А коли я зробив такий крок, який я зробив (перейшов з УПЦ до ПЦУ – ред.), то залишилася, напевно, одна п’ята, може й менше людей, які прийняли цей крок і пішли за мною. Є частина людей, які теж співчувають, навіть мене вітали, але їх поки що в храмі немає.
Я так для себе роблю таке пояснення: тут йдуть соціальні зв’язки. Якщо чоловік хоче – жінка не пускає. Якщо хоче чоловік і жінка, їхні родичі будуть на них ображатися, і вони не хочуть з ними псувати зв’язки…
Ілона Соколовська: Ну, я б сказала, що це новий виклик і для освітян, і для священства – просто пояснювати в майбутньому, чому не можна залишатися в УПЦ, яка сьогодні, як не крути, є частиною Російської православної церкви, юридично це однозначно так…
Давайте рухатись далі. Ви були секретарем одного з митрополитів Української Православної Церкви. Це висока посада – така близькість до єпископа. І я так думаю, що Ви добре розумієте логіку, принаймні, одного єпископа. Зараз ми часто чуємо це нерозуміння бездіяльності єпископів УПЦ, боязні реагувати на виклики сьогодення в нашому православ’ї, і особливо на фоні війни. Скажіть, будь ласка, на Ваш погляд, якою у розумінні єпископів УПЦ, можливо, на прикладі владики Мелетія, виглядає картина українського православ’я – з точки зору їх вибору та оцієї бездіяльності?
Що ми найчастіше чуємо в їх бік? Перше – це так звана «єдність православних братських народів», тобто «Триєдина Русь Свята». Друге – це безпосередньо маленьке князівство митрополита, і він таким чином захищає свій, вибачте, церковно-фінансовий бізнес.
Третє – це особиста неприязнь, про яку Ви вже частково сказали, яка може підкріплюватись і певними канонами до так званих «розкольників». Тобто, оці старі образи, стереотипи, коли зневажали УПЦ КП, УАПЦ. І, можливо, четверте – це страх самим опинитися в розколі, бо вони бояться вийти з РПЦ і прийти в нікуди, тому що ПЦУ наразі не розглядається.
Хочеться зрозуміти мотивацію цих людей. У чому основна проблема єпископату УПЦ, на вашу думку?
О.Орест Драгінда: Я був не секретарем, а референтом митрополита Чернівецького-Буковинського Онуфрія, а нині Блаженнішого митрополита Київського в всієї України з 2001 по 2007 рік. Тобто, я біля десяти років близько співпрацював із владикою Онуфрієм, і з владикою Мелетієм, який свого часу, довгий період часу був моїм духовним наставником. Я дуже близько їх знаю.
Відповідаючи вже на Ваші запитання про їхню мотивацію: це люди – владика Мелетій і владика Онуфрій – між собою дуже близькі. Вони вже близько трьох десятиліть разом. Але вони дуже різні. Якщо владика Онуфрій – це така людина, мені здається, більш пряма, прямолінійна. Він народився в 1944 році, його вся свідоме юність, зріле життя пройшло за часів Радянського Союзу. Він в Троїце-Сергієвій лаврі приймав монашество, служіння там його було (він був благочинним цієї лаври) – тобто, це для нього рідне. Якщо навіть послухати нещодавні його спогади, ще до повномасштабного вторгнення, він прямо каже, що він мріяв би своє життя завершити саме там, де він починав духовне життя – в Троїце-Сергієвій лаврі. Тому тут все зрозуміло.
А що стосується владики Мелетія, то це дипломат. Це дуже гнучка, розумна, освічена людина. Я думаю, що він чудово розуміє ситуацію.
І навіть я Вам скажу більше: коли був патріарх Варфоломій прийняв у спілкування, відновив митрополита Філарета Денисенка та інших підписантів, що зверталися до нього – це був такий період певної невизначеності з боку РПЦ і з боку УПЦ стосовно дій патріарха Варфоломія – у нас в Святодухівському кафедральному соборі в Чернівцях було зібрання духовенства. І після цих зборів я підійшов до владики Мелетія і кажу: «Ну як тоді, владика, що вже хрещення, яке звершене було в Київському патріархаті, воно що, дійсне?». Він каже: «Ну так, уже дійсне». Я не знаю, чи він зараз так скаже.
Хоча для мене хрещення було дійсне і до цього, тому що якщо ми беремо древні канони, то є правило Василія Великого, там все чітко по поличках розкладається, що ті хрещення були дійсні і так. Яка мотивація в цих людей, мені дуже складно сказати. Можливо, владика Олександр Драбинко, який був аж на самій вершині того Олімпу, набагато більше знає, чим я, маленька людина, то він міг би більше про це сказати.
Добавлю, що коли я юнаком, в 14 років попав під духовну опіку цих двох єпископів, в мене були одні уявлення. Тобто я собі розумію, що ті мої монашеські ідеали, свій світогляд, які я формував з читання святих отців, житія святих, я їх накладав на цих людей. І коли я по два рази на тиждень на протязі років бігав на сповідь, і так старався все-все-все-все буквально виконувати, можливо, на мене дивились як на якогось чудачка-простачка. Але, відповідно, і я на них дивився, як на якихось таких духоносних старців! Я дивився навіть, в який бік вони подивляться. Тобто я їм приписував, можливо, те, що далеко вони і не думали, і навіть чого не було навіть насправді. Тому я про них, можливо, колись, десятки років, колись думав одне, потім думав інше, те, що я навіть зараз можу думати, це може бути дуже далеко від істини.
Це одне. Так само, я скажу, що культ владики Онуфрія, серед Чернівецько-Буковинської єпархії, серед таких церковних прихожан – щось подібне до того, що в мене було колись в юності. Що я дивлюся в рот, ловлю кожне слово, і те, що я читаю у святих книгах про духоносних старців, я це переношу над всіх людей. І я перед кожним разом, коли йду на сповідь, я молюся, «Господи, дай мені відповідь через цього мудрого старця». І я отримую цю відповідь, і я навіть не сумніваюся, чи це відповідь від Бога чи не від Бога. Я знаю, що це відповідь від Бога. Хоча це може бути просто відповідь від людини. І дуже величезна кількість людей, саме віруючих церковних людей в УПЦ, саме так до цього часу думає. І тому вони кажуть: «Ми з Онуфрієм до кінця».
Ілона Соколовська: Ви підняли дуже цікаву тему, отче. Це правда, ми дійсно шукаємо авторитетів, а тим паче якщо це наш духівник. Тобто в церкві, коли людина і хрещення від священника приймала, і таїнства різні, і власне життя людини з цим пов’язано, якщо це вірянин, якщо він ходить в церкву постійно. І як тоді? З чим звіряти оці свої внутрішні акценти, внутрішні моральні норми? Ми їх звіряємо зі своїм священником, зі своїм духовним наставником, а виходить, що це не завжди треба робити, це не завжди правильно для християнина?
О.Орест Драгінда: Для себе я таку відповідь отримав в житті, і я цього дотримуюсь: глибоко вивчати Євангеліє Ісуса Христа перш за все, це має бути вершина, вчення святих отців – древні вчення, не якісь там брошурки невідомо яких старчиків чи стариць, а саме такі авторитети православного світу для всіх. Читати, намагатися втілювати в життя, приступати постійно до таїнств і постійно бути готовим до того, що я чи інша людина, навіть в духовному сані, може помилятися: безгрішним є тільки Господь Бог.
Просити Бога про напоумлення, завжди розуміти те, що я можу помилятися, розуміти те, що той духовний отець, до якого звертаються, він теж є людиною.
І я думаю, що Господь веде людину своїм шляхом. І той навіть крок, який я зробив: у мене насправді не було якогось такого особливого перелому. Мені деякі люди там пишуть, кажуть: покайтеся, верніться в лоно в УПЦ. У мене відповідь така: я можу покаятися в гріхах, в тому, що я розумію, що я зробив гріх. Отут я в цьому не бачу гріха. Я розумію, що церква – вона є одна. УПЦ, РКЦ, ПЦУ, Елладська церква, чи інші. Це просто тимчасові розділи.
Ілона Соколовська: От Ви вже трошки про це теж згадали. І якщо порівняти ситуацію з вірянами і звичайними громадянами, то дійсно, велика частина і тих, і тих – це вихідці з Радянського Союзу. І от якщо людина там згадує «ковбасу по два тридцять» і «чекушку по рубль сімдесят», то найчастіше тут йдеться просто про молодість, про шлях, який пройшли ці люди. І в принципі це природно – згадувати ці часи з теплом і ностальгією, коли ти був там здоровий, молодий, красивий. Подібна паралель і з православними вірянами в Україні. І ПЦУ, і УПЦ своєю переважною більшістю, по суті, вийшли з РПЦ. Так, у 1991 році частина православних українців перейшла до Київського патріархату (УАПЦ це інша історія). Але все одно обидві великі юрисдикції мають радянське минуле.
Хтось зміг перебороти ностальгію і живе теперішнім. Але більшість вірян Української Православної Церкви, таке враження, дійсно досі не можуть відпустити це минуле.
Що ми спостерігаємо сьогодні щодо православних УПЦ? Тобто, людина розумом розуміє, з РПЦ треба йти – це зло, Росія справді хоче знищити українців. Але серцем не може, не робить цього. Тобто, одна частина свідомості каже: «треба розірвати», а інша каже: «ні, не перейду до ПЦУ!». От як це пояснити? Це роздвоєння, якась психологічна нестабільність? Що це є за діагноз? Отче, як психолог за освітою і як священик, який сам пройшов шлях з УПЦ до ПЦУ, які поради ви б дали вірянам? Чи є якісь професійні психологічні механізми, які допоможуть змінити ситуацію?
О.Орест Драгінда: Ну, питання в тому, що змінюватися може та людина, яка хоче змінюватися. Яка хоче змін. Мені здається, що для дуже великої кількості людей, які знаходяться в УПЦ – не кажу для всіх, але для великої кількості людей, – їм все добре.
Їм не добре, що їх переслідують, що їх називають «московською церквою», але їм добре разом бути в тій спільноті з тими священниками, з тими владиками… І, наприклад, якщо б в цій спільноті великими кількостями – приходами, єпархіями, разом з своїми владиками пішов би рух на зближення з ПЦУ, то, можливо, більша частина людей, – я кажу «можливо», тому що я пам’ятаю про те, що я перед цим казав, що на підсвідомості лежить те, що ПЦУ — це «інша віра», – але тоді, можливо, було б легше.
А щоб самому дійти до того, що «я хочу перейти», «чи я готовий перейти?», це потрібно, щоб людина багато міркувала, думала, аналізувала, щоб людина в своєму житті не тільки в питаннях віри, але й взагалі по життю була спроможна йти проти течії, щоб вона мала силу волі, щоб вона мала характер.
Справа в тому, як мені здається, що люди не шукають, де є правда. Люди вважають: «у нас правда, бо це наше», «ми праві, бо ми так думаємо, а наші опоненти не праві, бо вони наші опоненти». Як на мене, треба бути завжди готовим визнавати якісь свої помилки і бачити якісь плюси в інших, у своїх опонентів, навіть у своїх ворогів. Це шлях для зростання, це шлях для зближення, це шлях для позитиву, для будування. А такий шлях самозамкнутості — це шлях деградації.
Ілона Соколовська: Ну от, давайте зараз трошечки поговоримо про ПЦУ, наприклад, і отця Романа Грищука як такого узагальненого образу, бо все ж таки це яскрава особистість. Отже, коли отець Роман Грищук проповідує, пояснює, веде освітянську роботу про патріотизм, про батьківщину, про необхідний розрив з РПЦ, про те, як «русскій мір» століттями насаджувався в Україні, я це розумію.
У своїх відео він показує книги з тих храмів (УПЦ – ред.) і каже: «от ви (віруючі УПЦ – ред.) так любите церковно-славянську мову, але подивіться на всі ці книги – вони ж усі російською». І найбільша проблема, що там часто ми зустрічаємо немов би мимохіть прописані єлейні фрази про «містична єдність між Україною і Росією»… Начебто нічого тобі не нав’язується голосно, але воно як хробак проникає у свідомість. Далі отець Роман заходить до храму і показує: ось ікона Матрони, російської святої, ось царська родина на стіні, ось Олександр Невський… І звісно, він правий, бо працює це наступним чином, як я розумію: коли ви молитесь цим святим, ви внутрішньо вже готові до того, що «ми єдині, бо ми ж молимось одним і тим самим святим, а значить, ми брати». І тепер вже начебто і не так страшно бути в єдності з тою РПЦ… Це один бік, який намагається донести отець Роман.
А інший бік, отче, – це силові дії, в яких бере участь отець Роман зокрема. А це вже не припустимо ні в православ’і, ні в християнстві, ні в жодних морально-етичних координатах. І, отче, Ви самі були учасником і свідком, коли 17 червня відкривали ворота у Свято-Миколаївську церкву в Чернівцях якимось інструментом. Так, заради благородної мети, молитви… Отче, це ж теж таке певне роздвоєння вже з боку ПЦУ? Як можна проповідувати любов, вчиняючи насильство?
Я думаю, можливо, почати треба із себе, усвідомити проблему, прийняти її і зробити крок до очищення. Можливо, обом церквам треба покаятись, як Ви кажете, і провести якесь перезавантаження.
От не виникало у Вас в душі відчуття, що прямо зараз Христос дивиться на УПЦ і на ПЦУ і каже: «Відійдіть від мене, Я не знаю вас!»?
О.Орест Драгінда: Я не був учасником події 17 червня. Я потім в записах це бачив. Спілкуючись з владикою Феогностом, правлячим єпрископом Чернівецько-Буковинської епархії, я навіть був тоді в епархії, коли йому зателефонували і сказали, що «собор вже звільнений від Української Православної Церкви». Наскільки я розумію, це зателефонували не представники ПЦУ. Я чув потім його вже реакцію, він особисто мені і іншим священникам говорив про ті події, які мали місце там. Я чув реакцію дуже-дуже багатьох священників Православної Церкви України, і вони всі як один – я кажу це чесно – засуджують ось такі силові методи, таку жорстокість, таке побиття священників, людей, і те, що там і правоохоронців били. Це взагалі не входить ні в які євангельські мірки. Це одне.
Інше, про що Ви говорите – про невідповідність православ’ю такої поведінки (силових методів), я скажу, можливо, крамольну річ: це не відповідає Євангелію, але це відповідає історії світової православної церкви. Якщо ми читаємо історію Візантії, історію Русі, про церковні взаємовідносини – які там були жорстокості! До прикладу, приходить православний імператор до влади Візантії, він проводить собори, на яких засуджується єресь. Хто не хоче погоджуватися, дотримується єретичних вчень – що відбувається? Катування, заслання, побиття, смертні кари.
Змінюється ситуація, приходять єретики – вони роблять те ж саме. Ми можемо подивитися, що робили православні на Русі – і князі, і єпископи: та сама жорстокість! От є такий святий, який дуже сильно постраждав за царювання Катерини ІІ, людина, яку канонізували на Ювілейному соборі 2000 року в Російській церкви – це Арсеній Мацієвич, митрополит Ростовський, який виступив проти політики Катерини ІІ по секуляризації церковних земель.
Його законний синод єпископів Російської церкви позбавив сану, його відправили в заточення, і потім його навіть позбавили монашого звання і заборонили причащатися йому до самої смерть. А пізніше йому сан повернули на Помісному соборі 1918 року, а в 2000 році його канонізували як святого архієрея. Але якщо історично вивчати, який за життя був цей святий архієрей… Можливо, його канонізували за те, що він смирився в тих таких важких умовах нелюдських, і після смерті в його темниці були написані слова «Благо мне, яко смирил мя еси» (Пс. 118:71). Людина дуже смирилася з цими стражданнями. Але за життя він такі жорстокості проявляв і до єретиків, і до розкольників, і навіть просто до звичайних православних священників, які десь проштрафилися – їх прямо забивали до смерті. І цей самий митрополит Арсеній Мацієвич, якого пізніше канонізовали, він одного разу власноруч катував 80-річного ігумена!
Ви розумієте, просто коли Ви кажете, що це не вкладається в православ’я, то воно на перший погляд, що ти не знаєш історії православ’я, не вкладається. Але, на превеликий жаль, вся історія православ’я і на Русі, і по всьому світі, просякнута цією жорстокістю.
Тобто те вчення, яке Господь приніс людям на землю, яке має змінювати людей, (воно) змінює людей. Але досить часто серед багатьох віруючих людей і священнослужителів воно просто залишається, як, можливо, якась вивіска, а не проникає в душу. Люди заздрять, люди обманюють, люди зраджують, люди мстять, люди тримають слово всередині і люди роблять жахіття.
Тому, ті події, які відбувалися біля кафедрального собору, – це дуже неприємно, це дуже боляче. А я, знаючи історію церкви, розумію, що нічого нового тут немає. Як казав премудрий Соломон, нічого нового немає під сонцем. Це велика проблема.
Ілона Соколовська: Тобто, таки основний меседж, який я чую від Вас – це потрібно заглядати в своє серце і перезавантажувати, як мінімум, самого себе, тому що інакше що, виходити з православ’я?
О.Орест Драгінда: А там не буде краще ситуація – підемо в католицтво чи підемо в протестантизм, але там історія теж та сама… Знаєте, один священник, коли тільки став священником, мав такі великі ідеї, прагнення, що «я хочу врятувати весь світ, коли стану священником». Прийшли роки, і він уже 10-20 років прослужив, і думає: «я хоча б врятував своїх прихожан», а на старості думає: «я би хоча б себе врятував».
Ілона Соколовська: Дуже повчальна історія. Наостанок хочу зацитувати наших глядачів. Вже навіть з’явилися глядачі, які записують свої питання на відео. Василь Чубука, я так розумію, ваш земляк, звернувся особисто до вас із питанням: «хто такий Олександр Невський, адже ви були в братстві імені Олександра Невського, і Серафима Серовського». Ваша громада, з якої ви перейшли до ПЦУ, це громада преподобного Серафима Серовського, російського святого, який ніс свій чернечий послух в Тамбовській губернії. Як розділити, які святі російського православ’я можуть перейти до ПЦУ, а які ні?
О.Орест Драгінда: Почну з Серафима Серовського. Преподобний Серафим Серовський відомий у всьому православному світі, його вшановують не тільки в Україні й Росії – його вшановують в Греції, в Румунії, в Сполучених Штатах Америки, Франції, і всюди, де є православна церква. Це безсумівний, беззаперечний авторитет, праведний чоловік і зразковий монах.
Людина, яка трішки в темі церковного життя, не буде навіть говорити про те, що це російський святий, його не треба вшанувати, чи таке інше. До речі, святий Серафим Серовський, якщо читати його життя, детально вивчати біографію, мав конфлікти на кінець свого життя з монастирською церковною владою, зі своїм правлячим архієреєм.
І, до речі, ота канавка в Дивеєво, про яку говорять, що Антихрист не перейде через цю канавку, маючи на увазі Антихриста того, що має прийти колись в кінці світу, як Всесвітній Правитель, у якому буде жити Сатана, – то насправді, це не про того Антихриста, таке говорилось. Антихрист – це був той місцевий архієрей, який вів гоніння на ту общину монашок, якими святий Серафим опікувався. І святий Серафим говорив, що дійсно той архієрей, той Антихрист не проде через ту канавку. Це те, що стосується святого Серафима.
Що стосується Олександра Невського, то, знаючи його біографію, я би сказав так: у мене ставлення до нього як до благорозумного розбійника, який за кілька годин до смерті на хресті покаявся перед Господом, і тому він перший увійшов до раю. Святий Олександр Невський вів такий спосіб життя, який вели практично всі князі і правителі тих часів. Це грабежі, це розбої, це насильство, і це дуже багато жорстокості. Ми зараз засуджуємо росіян, які прийшли до нас і нас грабують, і нищать, і вбивають – але і той самий князь Володимир Великий, і ті самі імператори візантійські, яких канонизувала церква, вони теж займалися подібними речами. Вся світова історія – в цьому.
Але святий Олександр Невський перед своєю смертю покаявся в своїх гріхах, прийняв монашество, і ще є така інформація, що за життя йому Папа Римський пропонував прийняти католицтво. До речі, тато святого Олександра Невського теж прийняв католицтво. Святий Олександр католицтво не прийняв, і тому церква його канонізувала, можливо тому, що він став монахом перед смертю, і тому, що він зберіг себе в православ’ї.
До часів Петра I Олександра Невського зображали на іконах в монашеському одязі. А тільки вже з часів Петра I починали зображати князя як воїна, його особистість почали саме політизовувати. Тому, якщо говорити, що не треба вшановувати Олександра Невського, то питання може бути і до князя Володимира, і до рівноапостольного царя Костянтина, який, до речі, взагалі до самої смерті не приймав хрещення, хрещення прийняв перед смертью, і то від рук єпископ-єретика аріанина. А в біографії Костянтина Великого такі жорстокості були по відношенню до його близьких, то краще це на загал не виносити.
Ілона Соколовська: Я так розумію, що зараз питання про те, що це російські святині, тобто ми на сьогодні начебто не хочемо себе ніяк пов’язувати ні з чим російським.
О.Орест Драгінда: Ну справа в тому, що в Росії державний апарат використовує деяких святих як постаті політичних. Тому, відповідно, враховуючи це, можна вже більше якось, можливо, обережніше до цього ставитись, можливо, більше увагу акцентувати на якихось святих нейтральних, або які жили дуже далеко, давно, які не пов’язані зараз з Росією, тому що з Росією у нас точиться війна така тяжка, і все це зараз травматично.
От я вам просто для всіх нагадаю приклад життя апостола Карпа. У апостола Карпа був учень, якого спокусив єретик, і учень відійшов від апостола Карпа. Апостол Карпо став на таку постійну довгу молитву, щоб Господь покарав як його колишнього учня, так і єретика. Одного разу він побачив видіння: пекло, безодня, там змій відкрив свою пащу, а вверху в цю безодню падають двоє людей – оцей єретик і той колишній ученик апостола Карпа. Апостол Карпо дуже зрадів. Але як він здивувався, коли побачив, що з неба спускається Христос як блискавка, він подає руки цим людям і їх витягує звідти, не дає, щоб вони впали в пекло, і, звертаючись до Карпа, каже: «Якщо потрібно було би врятувати ще хоча би одну людину, я прийшов би ще раз на землю, розіп’явся би за них».
Тому от такі речі, які ми можемо зустрічати в житіях святих, якщо ми вивчаємо твори святих отців, про любов євангельську, в них міститься ключ, відповідь до тих питань, які в нас зараз є. Потрібно любити інших людей, потрібно дивитися на інших людей через призму Божої любові. Тоді багато всього відпаде і все встане у свої місця.
Ілона Соколовська: Не можу не погодитись, отче. Дякую і до побачення!
О.Орест Драгінда: До побачення! Дякую.