Відповідь надана під час дискусійної панелі на Круглому столі «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні», який відбувся 29.04.2025 р. у Києві в межах просвітницько-аналітичного проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організованого Софійським братством за підтримки фонду Renovabis.
о. Іоанн Тронько: «Чи можемо ми очікувати не тільки радикалізму, а конструктивної пропозиції для УПЦ?»
Коротка рефлексія. У нас багато випадків, коли будь-який процес відбувається якщо не революційно, то еволюційно. І ми маємо пройти якийсь шлях, він може бути непростий. Ми бачили окремі випадки, коли священники, змінюючи юрисдикцію, роблять ззовні зміни внутрішнього перезавантаження, і набуття нової ідентичності в них не відбувається, вони залишаються в жахливому когнітивному дисонансі, вони яскраво привертають до себе увагу. Мені здається, що процес, який вимагається від більшості вірних УПЦ, є просто непосильним.
І от в мене очікування запропонованого якогось інструментарія, як нам просуватися в подальшому в цих еволюційних кроках, і чи є такий шлях в принципі, можливий він чи ні? Я знаю, як все зі мною, у нас на парафії це відбувається, і це класний, дуже надихаючий шлях, але все одно для більшості поступовий.
Чи можемо ми очікувати не тільки радикалізму, іноді зовсім гіркого, а чогось конструктивного, конструктивної пропозиції для УПЦ?
Юрій Чорноморець: «Я з величезною надією дивлюся на УПЦ, бо там величезна кількість живих парафій»
Кожний богослов працює у двох можливих режимах. Один режим — це пророче служіння, а другий режим — вчительське служіння. Все-таки, дуже важливо більше розвивати “м’яке” вчительство ХХІ століття, робити богословські бесіди з Олександром Філоненком. Нам необхідно вказувати на ту річ, яка для всіх є дуже цінною, над якою працюють дуже багато священників, кожен в своїй галузі. Коли ще був Майдан 2004 року, ми забралися тоді – отець Петро, отець Андрій, отець Михайло Шполянський, – і ми тоді міркували, що важливіше – щоб церква була українською чи щоб церква була християнською, чи щоб церква була ось такою церквою майбутнього. І важливішим було для нас, що це буде не якась юрисдикція, важливішім було, чи церква є церквою майбутнього.
Є дуже багато ідей саме в сучасному богослов’ї – і у Олександра Філоненка, і у о. Кирила Говоруна, і в мене, і в інших авторів. І є той рівень їх популяризації, донесення в якості якихось нових методологій. І я думаю, що цим треба займатися, і, можливо, це якраз Софійське братство могло би гарно стартанути і почати.
І я думав, що, можливо, це треба робити, коли завершиться гаряча стадія війни – почати видавати переклади, наприклад, сучасних православних богословів, щоб кожна третя книжка була українською. І як би так робити, щоб, відповідно, всі ці ідеї осмислювати на теоретичному рівні, робити богословські бесіди, але під лозунгом «Софія Етос», щоб воно було і теоретично, і практично разом з тим, і популяризувало всі ці ідеї. І, можливо, ми з Олександром Семеновичем могли би це все зробити.
Слава Богу, є автономія кожної парафії, навіть якщо люди мучаться тим, в якій юрисдикції вони знаходяться. Люди в нас, на жаль, дуже багато що забувають. Що, по-перше, вони можуть на парафії багато що зробити. По-друге, раз ХХІ століття, то надавайте величезну свободу мирянам, священникам – і ви побачите, наскільки люди можуть самі все зробити.
Я сам був дуже довго в УПЦ. З 2004 року по 2014 я був в УПЦ, бо я був в живій парафії при Інституті раку, де я не почув жодної проповіді, і вся активність цієї парафії спрямовувалась на допомогу онкохворим дітям. Я був в одній з найкращих парафій, я не жалію за цей досвід. Навпаки, я з величезною надією дивлюся на УПЦ, бо там величезна кількість живих парафій, живих священників, мирян. І тому мені дивно, чому не відбувається розриву з Москвою. Бо церква не те, що готова до автокефалії – церква (на низовому рівні – ред.) дуже здорова, дуже класна, дуже повнокровна, але весь час вона собі зв’язує руки і починає засовувати себе в цей московський колодязь і себе топити в болоті цього колодязя.
Треба зрозуміти важливу річ. Наступила епоха після постмодерну. В епоху постмодерну вже була криза структур, вважайте, що всі структури загинули.
Якщо приїжджає якийсь єпископ, ведіть себе як в селах Західної України: який би єпископ не приїхав, ми з ним будемо співслужити. Єпископ з усіма служить, і всі служать з усіма єпископами.
Важлива дійсно просвітницька робота і теоретична робота. Тому що ми дуже мало знаємо, наскільки класне сучасне православне богослов’я, яке недарма підтримує Вселенський патріарх. Тому що це наша точка опори, щоб все змінити. Взагалі, спершись на це, можна перевернути і Україну, і все світове православ’я. Ми навіть не мріяли про це, тому що все світове православ’я в кризі. Бачите, як приїжджав сербський патріарх, що він говорить. Треба перевертати не лише в Україні, в усьому світі. І Київ може стати в цьому лідером.