Матеріал створено для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Ознаками суспільної модернізації є такі зміни в суспільній свідомості, які б подолали те, що тримає в заручниках негативного історичного досвіду, деструктивних наративів, репресивних практик, травматичних міфів. Відкритість та осучаснення для української Церкви передбачає її перетворення на агента суспільних змін.
Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор, професор кафедри міжнародних відносин та стратегічних студій Київського авіаційного інституту
В умовах продовження війни, загострення православної кризи та посилення викликів сучасного світу українське православ’я потребує осучаснення та реформування. Існує нагальна потреба у формуванні відкритого православ’я, що звернене до запитів культури, науки, філософії та сучасних технологій. На Церкву чекає важлива і системна робота в напрямку впровадження якісної освіти, інституційної підтримки розвитку теології. Вкрай актуально змінити формат взаємин між православними юрисдикціями, побудувати діалог з іншими християнськими конфесіями. Церква потребує переосмислення негативного історичного досвіду, подолання залежності від політичних ідеологій, відкидання деструктивних дискурсів. Давно назріли адміністративні зміни в менеджменті Церкви, якісного оновлення вимагає кадровий склад церковного керівництва. Лише зусилля по осучасненню православ’я можуть стати основою для перспективних партнерських відносин з суспільством та державою. Оновлення українського православ’я неможливе без імплементації та поглиблення соціальної доктрини Вселенського патріархату. Українській Церкві та суспільству важливо змінюватися, щоб вижити в умовах російської агресії та мати перспективу для майбутнього.
Чому нам необхідна відкрита і осучаснена Церква?
Російська агресія в черговий раз поставила українців на межу виживання. Загроза зникнення української держави та Церкви постає як величезний історичний виклик. Але тепер виживання України означає не повернення до минулого чи збереження існуючого стану речей, а вимагає активних змін заради майбутнього. Якщо ми хочемо зберегти українську державу і суспільство, то уникнути кардинальних реформ всіх сфер неможливо. Країна потребує модернізації, яка б відкрила їй перспективи в сучасному світі. Війна виступила каталізатором цих змін, вона їх прискорила і зробила неминучими. Без реформ ми зникнемо як держава і політична нація.
Позитивних змін і трансформацій вимагає все суспільне життя. Разом з необхідністю оновлення політики, економіки, культури, для виживання і подальшого росту Україні потрібні зміни в релігійній сфері. Зміни мають торкнутися не лише суспільства, але й Церкви. Ми маємо змінюватися разом, коли зміни в Церкві є результатами змін суспільства, а зміни в суспільстві передбачають зміни в Церкві. Церква може стати частиною і провідником суспільних змін, вона має обґрунтувати їх богословські та продемонструвати власним прикладом. Без змін в православ’ї не можна зберегти Церкву здоровою, яка є фундаментом суспільного і духовного життя українського народу. Так, як в України немає майбутнього без реформування, так в української Церкви немає майбутнього без переосмислення минулого і відкритості до сучасного. Така внутрішня і зовнішня відкритість є важливим історичним завданням православ’я. Такої ініціативи від Церкви чекає суспільство, віряни, священники та єпископи не можуть це ігнорувати. На нашу думку, Церква може зіграти важливу роль у формуванні повоєнної України. Для цього їй потрібно стати ініціатором змін, запропонувати суспільству візію власного майбутнього і країни.
Говорячи про Церкву, ми маємо на увазі євхаристійні спільноти та інституції, що живуть за встановленими канонами і культовими практиками, а говорячи про православ’я, ми маємо на увазі більш широкий контекст, що включає культурно-історичну традицію, спосіб суспільного буття, відповідну релігійну ментальність й етнопсихологію, уявлення про світ, людину, історію, суспільство, які були вироблені під впливом Церкви. Змінювати варто і Церкву, і православну Традицію, але по-різному і в різний спосіб. Для нас вимога реформування православ’я торкається як оновлення теорій і практик Церкви, так і змін православної культурної традиції.
Концепт відкритого православ’я та ідея осучаснення Церкви
Концепт відкритого православ’я є важливим сучасним проєктом, що може об’єднати представників різних православних юрисдикцій, священство і мирян, суспільство і державу навколо прагнення оновлення й реформування Церкви та Традиції. Відкритість православ’я передбачає зміну вірувань та практик, які заважають Церкві виконувати своє покликання – бути «голосом Бога», здійснювати єднання в любові. Відкритість – це повернення Церви до виконання власного покликання – відкриття Бога в певних історичних умовах. Відкритість православ’я є переосмисленням минулого і сучасного з метою оновлення не лише Церкви, але й суспільства. Мова не йде про безпідставне реформування православ’я, мова не про боротьбу з Традицією, церковними структурами та ієрархіями. Як зазначив єпископ Херсонський Никодим Кулигін: «Відкидання церковних традицій на власний розсуд не зробить із закритої Церкви відкриту. Ревізія має бути розумною» 1. Тому, мова скоріше йде про зміну пріоритетів, про зміну стратегій буття Церкви в сучасному світі, що передбачає зміну мислення і спільних зусиль єпископів, священників та вірян.
Хоча Церква живе в контексті апостольської та отцівської Традиції, але вона завжди сучасна, спрямована на перетворення актуального історичного світу. Церква – не лише спільнота минулого чи майбутнього, вона є спільнотою, що діє в сучасному світі. З минулого Церква отримує наступність влади, легальність та власну ідентичність, але з майбутнього вона отримує свою легітимність, очікуючи на прихід Христа та маючи надію на спасіння, звершуючи Літургію як центральне есхатологічне переживання. Майбутнє приходить в теперішнє, саме зараз Церква себе розкриває і реалізує, оновлююча дія Духа Божого діє в наш час не менше ніж в минулому. «Не модернізація сприяє відкритості Церкви, а осучаснення. Яке має продовжити і примножити живий Церковний досвід попередніх поколінь. Щоб через проповідь, богослужіння, церковне служіння нашим сучасникам було легше наблизитися до Бога» 1. Саме тому відкритість православ’я передбачає як повернення Церкви до самої себе, до ідеалів Євангелія, соборності, так і її відкритість сучасності, оновлення її форм, практик, парадигм та стратегій заради виконання головної місії Церкви.
Ознаками суспільної модернізації є такі зміни в суспільній свідомості, які б подолали те, що тримає в заручниках негативного історичного досвіду, деструктивних наративів, репресивних практик, травматичних міфів. Відкритість та осучаснення для української Церкви передбачає її перетворення на агента суспільних змін. Так, як це відбулося в католицизмі в середині ХХ ст., в православ’ї необхідно переосмислювати існуючі практики, змінювати церковно-політичні наративи та міжюрисдикційні відносини, змінювати форми соціальної активності, застарілі норми тощо.
Що заважає осучасненню православ’я?
Хоча назріла необхідність змін в православ’ї, але немає єдиного розуміння характеру цих змін та підходів для їх втілення. Ми тут зустрічаємо як прихильників стрімких і глибоких перетворень, так і прибічників повільних кроків. В Церкві є ті, що ратують за нову євангелізацію, такі, що проповідують повернення до Отців, ті, що говорять про потребу глибокої модернізації, але й багато тих, які не готові щось змінювати. Єдиної стратегії церковних змін немає, але навіть якби ця стратегія існувала, то виявилося б, що православні не мають механізмів її реалізації. Існує мало історичних прецедентів, щоб православні єпископи змінювали церковні структури; немає волі до таких змін з боку керівництв помісних церков; ми бачимо обережність Вселенського патріархату в проголошенні реформ; відсутня можливість Соборно узгодити засади осучаснення Церкви; наразі слабкий критичний запит на зміни православ’я з боку держав. У формуванні відкритого православ’я насправді зацікавлені групи активних мирян та передових богословів, потенційно зацікавлене громадянське суспільство. Значна частина поміркованих єпископів та священства погоджуються з необхідністю змін, але займають пасивну позицію щодо цього. Реальна влада в церквах належить консерваторам, що не зацікавлені і переносять зміни на далеке майбутнє. Реформам в православ’ї заважає загальна криза світового Православ’я та зокрема охолодження стосунків між Москвою та Константинополем. Таким чином, формування відкритого православ’я, оновлення й реформування Церкви є самим значним історичним запитом і вимогою часу і одночасно самим складним завданням. Ми усвідомлюємо ці кризи і протиріччя, але мусимо озвучити проблему, осмислити її в українському контексті, сформулювати засади її вирішення. Адже зміни в православ’ї України – це не лише про оновлення, це питання виживання Церкви, народу та країни. Спробуємо визначити основні завдання на шляху до відкритого православ’я.
Покликання Церкви в сучасному світі
Прийнято думати, що православна теологія має зосереджуватися на духовних та моральних питаннях. Насправді, сучасна теологія пронизана осмисленням суспільних процесів, жваво реагує на їх зміни. Православні богослови Америки та Європи працюють в найрізноманітніших філософських парадигмах пост- та мета-модерну. Найбільш актуальною наразі є політична, публічна теологія, що розглядає вплив економіки, політики, науки, ідеологій та новітніх технологій на духовний стан сучасної людини. Це дає можливість розуміти розвиток і зміни соціального життя світу, будувати візію Церкви щодо сучасних процесів, реалізовувати її місію в світі.
Сучасному православному дискурсу важливо піднятися до глобального масштабу мислення, жити не лише історичним минулим, помісним чи національним, але насправді Вселенським життям. Як справедливо зазначає патр. Варфоломій 2, понад усе Церква має зберегти за собою пророчу місію – бути голосом Божим в світі. Вона має будити сумління людей, повертати їх до духовного бачення світу. Цей голос має авторитетно звучати для всіх вірних, людей доброї волі, спільнот і державної влади. Відкриваючи себе світу, людям та суспільству, Церква виконує віковічну місію – перетворення людини, суспільства і світу на засадах любові. На думку Вселенського патріарха: «Ми покликані давати щедро. Покликані віддавати без умов, не думаючи про себе. Покликані любити глобально та неупереджено, попри будь яку ворожість, насильство чи терор, які стоять на нашому шляху» 3.
Формування відкритого православ’я починається зі зміни пріоритетів та вироблення стратегій. Для початку Церкву необхідно звільнити від пастки еклезіоцентризму. На думку К. Говоруна 4, замість захищати і зберігати власні бюрократичні структури, «церква має цілковито віддаватися служінню Богові, Божому слову, Божому народові». Метою буття Церкви не може бути вона сама: «Церква є вірною своїй природі та меті, коли вона є кенотичною, самоспустошувальною». Тобто, Церква є вірною собі, коли вона служить і не вдовольняється, коли служать їй.
У ХХІ столітті православ’я опинилося у вирі глобальних зрушень, технологічних революцій та політичних криз, не помічати які неможливо. «Ми не можемо далі жити в ізоляції, вважаючи, що нас не обходять події цілого світу» 5. Перед Церквою постають складні виклики сучасності, до яких вона має підійти з повною відповідальністю. Це має бути комплексна відповідь на найрізноманітніші запити часу.
Церква, яка раніше була актором змін, тепер існує ніби у закритому світі власних сенсів та уявлень, поза світовими тенденціями, не відчуваючи глобальних цивілізаційних зсувів. Ми бачимо в православ’ї своєрідний ефект пасивності і відсторонення від новітніх досягнень світу. В постхристиянську епоху, наука та техніка, новітні форми мистецтва і літератури, філософські та політичні концепції розробляються поза участі християнства. Хоча насправді Церква присутня у новому політичному та технологічному світі, вона вже стала частиною інформаційно-віртуального простору. Тому, наразі існує нагальна потреба релігійного осмислення соціо-культурних поворотів сучасності.
Завдання, які ставить перед нами ХХІ ст., свідчать про необхідність розвитку дискурсу, який би давав теологічне осмислення викликів інформаційно-технологічної цивілізації, проблем екології, економіки, політики та мас-медіа. На часі релігійна оцінка новітніх проблем штучного інтелекту та майбутнього людства.
Ревізії та перегляду вимагають застарілі соціальні, політичні та історичні ідеологеми, що панують в православ’ї. На думку К. Говоруна, необхідно відмежувати православ’я від політичних ідеологій – монархізму, імперіалізму, націоналізму, ультраконсерватизму, юдофобства, які тримають церкву в полоні антиекуменізму і формують концепт «закритого православ’я» (Політичне православ’я: доктрина, що розділяє Церкву). Церква має орієнтуватися на концепт «відкритого православ’я», що передбачає не лише відновлення історичної пам’яті ранньої церкви, але й подолання негативного досвіду епохи тоталітиризму, плекання відкритості до сучасності, прийняття досвіду інших християнських конфесій 6.
Довгий час православний дискурс був зосередженим на темі взаємин Церкви та держави. Наразі акценти змінилися і повноправним учасником спілкування з Церквою стало громадянське суспільство. Громадянським є суспільство, в якому вищою цінністю виступають права, свободи громадян, де ведеться активний діалог між владою та громадянами, де сформовані громадянські структури, незалежні від влади, де реалізуються принципи рівності, свободи та справедливості. Церква є частиною громадянського суспільства, вона є громадським утворенням, спільнотою віри. Як зазначає патр. Варфоломій, вона має «наполягати на пріоритеті прав людини та соціальній справедливості, – обидві ці категорії глибоко вкорінені в громадянському суспільстві та надихаються спільнотами віри» 7. В суспільстві Церква може стати духовним провідником, моральним авторитетом, і тому вкрай важливою є активна участь Церкви у житі громадянського суспільства.
Тема справедливості є важливою для Церкви. Вона має закликати до відповідальності своїх вірних за неконтрольований економічний зиск, експлуатацію ресурсів та захист бідних. Вона нагадує, що наш добробут має пряму залежність від способу життя тих, хто не отримує достатньо коштів. Церква не має залежати від бізнесу та олігархів, політиків та президентів. Її моральний авторитет та духовна влада вищі за будь які статки та впливи. «Разом з неурядовими організаціями, релігійні інституції мають протистояти тенденціям зосередження глобальної економічної влади в руках жменьки економічно потужних інституцій чи політично могутніх диктаторів» 7. Реалізація покликання Церкви вимагає творчих зусиль, коли Церква будує свою стратегію з урахуванням сучасних викликів.
Означені зміни досяжні в співпраці церковних спільнот та громадянських структур. Для їх реалізації достатньо зусиль єпископату, ініціативних груп та богословів. Одначе існує більш складний і глибокий вимір змін, який виявляє потребу оновлення православних канонів, практик, структур та обрядових звичаїв. Торкнемося лише деяких аспектів. Наприклад, більшість богословів та каноністів визнають потребу реактуалізації церковних канонів. Написані в період IIІ-VIIІ ст., вони не оновлювалися тисячоліття. Багато з них втратили свою актуальність, багато вимагають нового прочитання, уточнення і навіть відміни. Церква є автором канонів, тому має повне право їх переглядати, що вимагає сміливості та ініціативи.
Вкрай важливим є питання реформ церковних інституцій.
1) Вимагають узгодження правила отримання автокефалії;
2) існує потреба повернення інституту церковного суду;
3) нам необхідний механізм вирішення міжюрисдикційних суперечок;
4) наразі вкрай актуальною є подальша поглиблена розробка православної соціальної доктрини;
5) потрібні механізми імплементації важливих ініціатив і рішень Вселенського патріархату, тощо.
Проте ці питання вимагають найбільшої залученості і згоди з боку всіх помісних церков, яка наразі відсутня.
Для актуальної відповіді на всі означені сучасні виклики має бути сформована православна теологія сучасності – різновид теології, який би осмислював виклики та проблеми сучасності, формував актуальні відповіді Церкви. Наразі існують яскраві приклади такої теології в постановах Вселенського патріархату та у працях окремих сучасних богословів 8 9. До певної міри варто говорити про актуальність теології реформ/оновлення, як важливого компоненту сучасної доктрини Церкви. Православ’я, що продовжує визначати національну специфіку багатьох народів, їхній історичний та політичний розвиток, потребує оновлення та осучаснення. Принаймні важлива відкрита дискусія з цих питань.
Завдання української Церкви
Добре відома роль православ’я в історії України, його вплив на культуру, освіту, мистецтво, теологію і філософію тощо. Православ’я є релігією більшості в Україні, але враховуючи складну політичну і соціально-економічну ситуацію, демографічну кризу, пов’язану з триваючою російською агресією, високий рівень міграції, існує значна ймовірність, що за десяток років православ’я ризикує втратити лідируючі позиції в Україні.
Цьому сприяє внутрішня криза українського православ’я. Воно потребує кардинальних змін на всіх рівнях. Наразі українське православ’я зосереджене на юрисдикційному конфлікті, має пріоритетом церковно-політичну боротьбу, очільники обох юрисдикцій не визнають необхідність змін та оновлення. Загалом домінує очікувальний, войовничий і конфронтаційний стиль відносин, відбувається зосередженість на збереженні структур і недоторканості влад церковних бюрократій. Але реалізація таких стратегій лише поглиблює існуючу в країні кризу, посилює суспільну напругу, а самі православні юрисдикції заводить в глухий кут. Українська Церква має скористатися історичним шансом для змін, її очільникам важливо усвідомити свою історичну місію і відповідальність. Православній Церкві України вкрай важливо докласти усіх можливих зусиль для усвідомлення своєї ролі в суспільних процесах. Ця роль вкрай важлива. Ми переконані, що православна Церква може зіграти важливу роль як чинник суспільних перетворень України.
Актуальні для України проблеми потребують теологічного осмислення. На часі православне осмислення проблем спротиву збройній агресії, формування політичної нації, прав людини, місця України в сучасному багатополярному світі, питання пошуку громадянської та церковної єдності українців тощо. Українська Церква покликана розуміти сучасність для того, щоб бачити як власну перспективу в майбутньому, так і пропонувати українському суспільству продуману позицію по всім актуальним проблемам глобалізованого світу.
Важливою відповіддю на виклики сучасного світу стане осучаснення системи духовної освіти, розвиток сучасного богословського дискурсу. Поки Церква робить акцент на вихованні та підготовці пастирів, але наразі важливо сприяти формуванню теологів, які б могли розвивати сучасне православне богослов’я світового рівня, із використанням досягнень сучасної гуманітарної науки, в продуктивному діалозі з філософією та наукою.
Українській православній теології не вистачає критичної та самокритичної раціональності. «Відкритість, діалогічність, інклюзивність, готовність до критики і самокритики мають стати нашими основними принципами» 10. Актуальним завданням української теології в цьому контексті є:
– аналіз власного історичного шляху;
– критичне осмислення наслідків та шляхів подолання імперського досвіду української культури;
– переосмислення патерналістських відносин з державою;
– пошук місця України в постколоніальному дискурсі сучасності;
– критичне осмислення політичних ідеологій та наративів;
– критика доктрини «русского міра»;
– розробка стратегії церковних реформ;
– переосмислення взаємин між юрисдикціями та конфесіями.
Православна теологія допоможе цим не лише розвитку власного богослов’я, але й формуванню сенсів та оновленню українського суспільства.
Постійний діалог порозуміння та примирення між представниками різних православних юрисдикцій в Україні є важливим і необхідним завданням відкритості і оновлення українського православ’я. Такий діалог вже проходить на рівні священників, громад і віруючих на засадах взаємного визнання і поваги. У Зверненні учасників міжцерковного діалогу в Софії Київській зазначалося: «Закликаємо без будь-яких попередніх умов розпочати прямий діалог для розробки моделей, які б дали можливість у перспективі об’єднати УПЦ та ПЦУ в єдину Помісну Церкву» 11. На прикладі Софійського братства ми бачимо, що коли ієрархи мовчать, починають говорити священники і віряни. Тут можливий найширший простір для соціальної, громадянської взаємодії, потрібні нові ініціативи, що сприяють порозумінню та діалогу між ПЦУ та УПЦ. Базовою має бути установка на взаємну повагу. Про необхідність відкритості Церкви говориться в «10 тезах мирян для ПЦУ»: «Ми покликані до діалогу в любові з українськими православними, які до Православної Церкви України поки не приєдналися, залишивши ворожу риторику та антагонізм, спричинений суспільними розломами». Взаємодія і співпраця між ними є важливою ознакою відкритості Церкви та суспільства.
Оновленою є Церква, відкрита до інших християнських церков, до діалогу та соціальної взаємодії з ними. «Ми покликані реалізувати в Православній Церкві України такі підходи, які забезпечать співбуття, спілкування і співпрацю з усіма християнами України. Ми покликані до всеохопного діалогу з іншими християнськими спільнотами для відновлення єдності у Євхаристії, насамперед із Церквами апостольської традиції, але не забуваючи і про інші християнські спільноти» 10. Тому Українська Церква має підтримувати міжрелігійний діалог та активну співпрацю з усіма релігійними організаціями, що підтримують Україну – католиками, греко-католиками та вірними протестантських церков.
Загалом перед українською Церквою постають складні виклики сучасності, до яких вона має підійти з повною ретельністю. І це не лише виклики сучасної цивілізації, на які вона має дати відповідь, але й відповідальність перед українським суспільством. Готовність виконати своє покликання передбачає постійне внутрішнє оновлення, що є важливим завданням українського православ’я. Коли воно покаже такі зміни, воно зможе об’єднати навколо себе українську націю, стати насінням важливих суспільних і громадянських перетворень України.
Провідники змін та загрози на шляху до відкритого православ’я
Варто розрізняти зміни православ’я «зверху» та його оновлення «знизу». Як ми знаємо, реформи православ’я може по справжньому ініціювати лише церковна адміністрація, яка прийме відповідні рішення. Проте ми можемо говорити про важливість і необхідність в оновленні православ’я ініціативи знизу небайдужих богословів, активних мирян, ініціативних груп громадянського суспільства, культурних діячів, суспільних авторитетів і навіть структур влади. Вони цілком можуть бути ініціаторами багатьох позитивних змін в сфері церковних відносин, стосунків між групами тощо. Церковна та суспільна громадськість є соціальною основою підтримкою реформ і силою для їх втілення. Враховуючи інертність церковного керівництва, оновлення православ’я повинно ініціюватися знизу, церковною громадою та суспільством. Зміни мають стати результатом узгоджених і продуманих стратегій, дискусій, що виконують інтелектуали, богослови, релігійні лідери та суспільні групи тощо. В українській Церкві вже існують ініціативні групи, що здатні продумати і реалізувати зміни. Прикладом тут може бути Софійське братство, яке демонструє потенціал єднання представників різних юрисдикцій, священників та мирян, богословів та інтелектуалів. Зараз воно активно розробляє стратегію змін на шляху до відкритого, соборного православ’я. Лише коли українське православ’я продемонструє відкритість, покаже зміни, у нього буде шанс об’єднати навколо себе українську націю, стати учасником та ініціатором важливих суспільних і громадянських перетворень України.
Існує думка, що відкритість і осучаснення православ’я може підважить його ідентичність, зруйнує Традицію – і православ’я втратить свою неповторну форму. На нашу думку, цього не відбудеться тому, що християнство завжди синтезувало традиційні форми буття церкви з інноваційними формами. Оновлення православ’я дасть можливість вдихнути в нього нові імпульси життя, відкриє ініціативу, надасть нову енергію змін. Церкву лише збагатить більша багатоманітність, свобода і творчість в релігійному мисленні та практиці.
Висновок
Ми обговорили ідею відкритого православ’я як чинника суспільних перетворень України. Ми прийшли до висновку, що в умовах продовження війни, загострення православної кризи та посилення викликів сучасного світу, українське православ’я потребує осучаснення та реформування. Виконуючи покликання до преображення людини і світу, українська Церква має зосередитися на актуалізації своєї соціальної місії, розробці стратегій існування. Українське православ’я потребує відкритості до культури, науки, філософії та сучасних технологій. На Церкву чекає важлива і системна робота в напрямку впровадження якісної освіти, інституційної та матеріальної підтримки розвитку сучасної теології. Вкрай актуально змінити формат міжправославного діалогу, побудувати діалог з іншими християнськими церквами. Церква потребує переосмислення негативного історичного досвіду, подолання залежності від політичних ідеологій, відкидання деструктивних дискурсів. Давно назріли адміністративні зміни в менеджменті Церкви, якісного оновлення вимагає кадровий склад церковного керівництва. Лише зусилля по осучасненню православ’я можуть стати основою для перспективних партнерських відносин з суспільством та державою. Все це можна реалізувати, якщо реформи «зверху», які має ініціювати церковне керівництво, будуть поєднуватися з ініціативами оновлення «знизу», в яких будуть приймати участь активні православні та громадські групи. Оновлення неможливе без імплементації та поглиблення соціальної доктрини Вселенського патріархату. Українській Церкві та суспільству важливо змінитися, щоб вижити в умовах російської агресії. Україна буде мати перспективу, якщо вийде з війни реформованою, якщо оновиться українська Церква.
Список джерел та література
1. Аржаковський А. Денисенко, М. Чи можливе реформування православ’я? К.: Відкритий Православний університет Святої Софії Премудрості Божої, Дух і Літера, 2017. 88 с.
2. Аржаковський А. Переосмислення Традиції і довіра до майбутнього.
3. Варфоломій патр. Віч-на-віч з тайною: православне християнство в сучасному світі. К.: Дух і літера, 2011. 368 с.
4. Говорун К. Політичне православ’я: доктрина, що розділяє Церкву. К.: Дух і Літера, 2019. 152 с.
5. Говорун К. Риштовання Церкви: в бік постструктуральної еклезіології. К.: Дух і Літера, 2019. 312 с.
6. Говорун К. Українська публічна теологія. К.: Відкритий Православний Університет Святої Софії-Премудрості, Дух і Літера, 2017. 144 с.
7. Денисенко M. Чи можлива літургійна реформа в православ’ї?
8. За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви. https://www.goarch.org/ru/social-ethos.
10. Коваленко Ю. Концепція «відкритого православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Київ, 2021.
12. Никодим єп.: Від окупації до свободи — про віру, служіння та відкриту Церкву.
13. Христокін Г., Іщук Н. Цінності громадянського суспільства в документах православних церков: відмінність підходів та основні пріоритети. Шлях до Христа через служіння ближньому: монографія. Київ: «ДУХ I ЛIТЕРА», 2022. С. 63–76 (352 с.)
14. 10 тез для ПЦУ: віряни опублікували пропозиції до плану дій нової помісної Церкви.
15. Ishchuk N., Khrystokin H. Civil Society Valuesas a Uniting Factor of the Ukrainian Orthodox Community. Journal of Ecumenical Studies University of Pennsylvania Press. Volume 57. Number 2, Spring 2022. pp. 282-296.
- Никодим єп.: Від окупації до свободи — про віру, служіння та відкриту Церкву.[↩][↩]
- Варфоломій патр. Віч-на-віч з тайною: православне християнство в сучасному світі. К.: Дух і літера, 2011, с. 282.[↩]
- Варфоломій патр. Віч-на-віч з тайною: православне християнство в сучасному світі. К.: Дух і літера, 2011, с. 280.[↩]
- Говорун К. Риштовання Церкви: в бік постструктуральної еклезіології. К.: Дух і Літера, 2019. 312 с.[↩]
- Варфоломій патр. Віч-на-віч з тайною: православне християнство в сучасному світі. К.: Дух і літера, 2011, с. 253.[↩]
- Коваленко Ю. Концепція «відкритого православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Київ, 2021.[↩]
- Варфоломій патр. Віч-на-віч з тайною: православне християнство в сучасному світі. К.: Дух і літера, 2011, с. 272.[↩][↩]
- Місія Православної Церкви в сучасному світі. Внесок Православної Церкви у досягнення миру, справедливості, свободи, братерства і любові поміж народами і усунення расової та інших дискримінацій. Документи Всеправославного собору.[↩]
- За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви.[↩]
- 10 тез для ПЦУ: віряни опублікували пропозиції до плану дій нової помісної Церкви.[↩][↩]
- Звернення учасників міжцерковного діалогу в Софії Київській до єпископату, духовенства та вірян Української Православної Церкви і Православної Церкви України[↩]