Доповідь представлено 17 вересня 2025 р. на Круглому столі «Від розвіювання міфів до пошуку спільного блага: сучасні діалогові ініціативи в українському православ’ї та перспективи післявоєнного відродження», організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «The Centre for Humanitarian Dialogue (HD)», проведеному в межах спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства».
«Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор Державного університету «Київський авіаційний інститут»
Я б хотів підвести певний підсумок проробленої Софійським братством роботи за останні пів року, які були присвячені «розвіюванню міфів» українського православ’я. А також хотілося б окреслити перспективу подальшої роботи, зробити своєрідний вступ в наступний проект, який ми б хотіли ініціювати і над яким ми зараз думаємо. Він стосується ролі православних та загалом християн в формуванні ідеї спільного блага для України. На нашу думку, ці дві теми внутрішньо пов’язані, і я спробую це показати.
Коли ми організовували проект «боротьби з міфами», ми не були наївними і бачили, що православні живуть в своїх світах і не чують та не розуміють один одного. Кожна сторона і кожен учасник викидав у медіа простір увесь свій біль і бажання захистити себе і свою структуру. Тому для встановлення діалогу його важливим кроком і умовою мають бути усвідомлення та подолання упереджень, спроби замислитися про свою позицію критично. Це нормальний крок і вимога – хочеш отримати результат, відкинь те, що заважає, спробуй прийняти до уваги критику власної позиції, почуй іншого. Це нормальна інтелектуальна і християнська позиція.
Софійське братство «провокує» діалог
Софійським братством та його друзями було пророблено колосальна спільна робота за яку хотілося б подякувати усім. Ця робота має видимий результат – ми демонструємо приклад конструктивного діалогу, пропонуємо шляхи до взаємного розуміння, ми дали можливість всім сторонам висловитися на всіх рівнях, запросили до спілкування представників юрисдикцій та експертів з самими різними позиціями, не уникали гострих проблем, не закривалися від незручних питань. Ми самі ініціювали обговорення та іноді навіть провокували православне середовище до загострих реакцій. Інакше було неможливо. Треба було вивести протилежні табори зі стану відвертої сварки, коли емоції зашкалюють, перевести увагу з полеміки – спрямованої на перемогу та поразку опонента і ввести в спільне поле спочатку дискусії, а потім і діалогу. Ми самі показували реальні приклади діалогу на каналі «Віче», панельних дискусіях, соціальних мережах та особистому спілкуванні.
Очевидно, що представники української православної спільноти починають чути один одного. Хоча поступово, але все більше учасників усвідомлюють складність ситуації і неможливість вийти з неї без взаємних поступок та взаєморозуміння. І хоча пристрасті на полюсах киплять не менш бурхливо, але бачимо, що в середину між крайніми позиціями все більше стягується поміркованих і виважених людей, яким болить, але які зацікавлені у діалозі.
Позиція братства є справді поміркованою, виваженою. Насправді в братстві не існує якоїсь генеральної лінії. Тут постійно ведеться внутрішня дискусія, пошук, дослідження. Ми розвиваємося, змінюємося. Одразу зазначимо особливість статусу Софійського братства – це міжюрисдикційна діалогова платформа. І в цьому її унікальність. Як правило, братства завжди представляли одну юрисдикцію та просували її інтереси. Софійське братство є винятком, воно об’єднує представників фактично трьох юрисдикцій, інакше кажучи, воно об’єднує всіх православних, які підтримують ідею українського, соборного православ’я київської традиції. Софійське братство – це не підпорядкована церковним структурам, громадянська організація, що виступає своєрідною моделлю Церкви майбутнього.
Антицерковна міфотворчість Церков
Але повернімося до подолання міфів. Неважко переконатися, що позбавити українську православну спільноту упереджень та стереотипів дуже не просто. Адже міфи в свідомості православних українців складають багатошарову уявну реальність, коли один міф витікає з іншого і перетікає в наступний. Для прикладу, деякі представники ПЦУ вірять, що вся УПЦ є «проектом ФСБ» і всі вірні та священники УПЦ є «агентами Кремля». Це очевидний деструктивний міф, що переносить на всю церкву реальні приклади співпраці з ворогом окремих зрадників. Але цей міф в свою чергу вкорінений в інший міф, більш глибший міф, що вся УПЦ є носієм «русского міра» і вона абсолютно не українська і ворожа політична організація. Це неправда. Постійне спілкування з вірними та священством УПЦ доводить, що серед них є дуже багато абсолютно адекватних, проукраїських, патріотичних людей, які вболівають і воюють за Україну.
На цьому умовна міфологія ПЦУ не завершується. В ПЦУ є наратив, що вона нібито має історичну місію і покликання створити «українську» церкву в Україні, яка має протистояти «русскому міру». Тут Церква сприймається як організація, що будує власну ідеологію на протиставленні ворожій. Крім цього, Церква тут постає як територія, що ніби має власні українські кордони, подібні до кордонів держави. Насправді у Церкви немає кордонів, вона не має бути національною (і тим паче етнічною), але вона є помісною, територіальною спільнотою Церкви Христової, що присутня в громадянському просторі Україні, так само як і по всьому світу. Фактично, з еклезіологічної точки зору, немає ніякої окремої української, румунської, болгарської чи навіть «руської» Церкви. Церква одна, вселенська, але справді існують юрисдикції, організаційні та канонічні риштування єдиного Тіла Христа. І проблема в тому, що сучасні лідери юрисдикцій про це забувають, сприймаючи Церкву інструментально, як продовження національної традиції чи атрибут держави. Цей поширений націоцентричний і політичний міф, тісно пов’язаний з іншим наративом, що ПЦУ отримала Томос і саме вона є єдиною канонічною Церквою в Україні, до якої має долучитися чи до якої треба долучати представників/приходи УПЦ. За цим наративом ПЦУ ніби «володіє Томосом» по якомусь особливому історичному і канонічному праву і по історичні справедливості. Хоча насправді, як про це нещодавно зауважив патр. Варфоломій в інтерв’ю телеканалу France.tv та писав митр. Григорій Папатомас в дуже важливій книзі «Канонічні аморфеми», Томос не належить одній юрисдикції, він дарований всій повноті українського православ’я. І справді, зараз саме ПЦУ прийняла Томос і має законну автокефалію, але вона не володіє нею, бо так само потенційно, Томос адресований і УПЦ, яка покликана до єдності. Як бачимо, ці міфи дуже переплетені, структурні та занадто політизовані.
Так само в УПЦ є деструктивний міф про Святу Русь та останні часи, який сповідують багато хто з вірян та єпископату. І цей міф тісно пов’язаний з іншим, про те, що УПЦ, як в останні часи, «переслідує влада Антихриста», з якою вони ототожнюють українську владу. УПЦ як «істинна Церква» нібито має пройти шляхом переслідувань, щоб очиститися і досягнути спасіння. Насправді, ніхто в Україні не переслідує УПЦ за ознаками християнської віри, кожен має повне право мати власні релігійні переконання. Але держава не може допустити наявність політичних переконань, що загрожують національній безпеці, і тому певний тиск на УПЦ з боку суспільства і держави є наслідком її афілійованості з РПЦ. Така демонізація ролі української держави синхронізована з сприйняттям ПЦУ як політичної організації, що нібито «не є Церквою» і не отримала реальної автокефалії. Насправді, ПЦУ має автокефалію і вона на сьогодні єдина православна юрисдикція в Україні, що має автокефалію, отриману канонічним шляхом. Проте, як ми зазначали, до автокефалії запрошена і УПЦ, від якої залежить чи вона прийме її. Отже, не варто перебільшувати роль означених міфологій в житті Церкви, яка представлена наразі двома канонічними юрисдикціями, що виконують своє основне покликання – бути кайнонією (єднанням) людини і Церкви з Богом, але обидві юрисдикції мають очевидні хворобливі наративи, підтримують елементи політичної, ексклюзивістської міфології, що закриває їх до будь яких діалогів. Бо така природа деструктивного міфу – він закриває його носія і спільноту від реальності, не дає побачити всі можливості, створюючи ілюзію про істинність власного уявлення. Саме тому доцільно долати деструктивні міфи.
Ідеологізація міфів як частина семантичних війн
В українських медіа і соціальних мережах конфлікт деструктивних наративів надзвичайно поширений. Сповна міфологізованими, ідеологізованими виглядають дискусії прихильників обох юрисдикцій. Вони використовують раціональні аргументи, наводять логічні доводи, приводять історичні факти, але насправді, в переважній більшості вони цим самим лише посилюють власну та своїх опонентів ексклюзивістську позицію. Наративний конфлікт формує раціональність закритого типу, в якому інший постає як ворог; всі здавалося б розумні аргументи стають перекрученнями, упередженнями, що лише загострюють взаємне неприйняття. Насправді, і раціональність і факти завжди вимагають інтерпретації, завжди вплетені в контекст, в певну правду кожної сторони. І людина завжди виходить з власної віри, правди та уяви до яких потім долучаються логіка, факти та аргументи. Відповідно, основною проблемою міфологічно орієнтованого мислення є не лише змішування міфу з реальністю, відсутність відчуття дистанції між ними, але й втрата розуміння різниці між міфом та ідеологією. Тобто, ідеологізація міфу, уявлення про його безальтернативність та істинність, стає однією з причин релігійної конфліктності, і ширше культурних та семантичних воєн.
Аналіз і оцінка позицій юрисдикцій показує, що в ПЦУ досить поширений етноцентричний міф про Церкву-націю (користуючись термінологією Г. Папатомаса), а в УПЦ зустрічаємо есхатологічно орієнтований міф про Церкву-мученицю останніх часів, що плекає «повернення до ідеалів св. Русі в єдності трьох братніх народів». Насправді, це дві версії взаємно протилежних, закритих, ексклюзивістських одна до одної міфологій, які порушують основи здорової канонічної свідомості, не відповідають суті євангельського ідеалу та руйнують засади толерантності і громадянського миру України. За своєю природою Церква відкрита світу, приймає культурний плюралізм та терпляче ставиться до позицій інших. І всі намагання політизувати, ідеологізувати, інструменталізувати Церкву є забуттям про її покликання. Дискусія між українськими юрисдикціями і спроби її деміфологізації, підводять нас до усвідомлення, що православні юрисдикції України перебувають в стані своєрідної еклезіологічної хвороби. Григорій Папатомас називає їх еклезіологічними та юрисдикційними хворобами, які, на жаль, дуже поширені серед православних церков. Ідеологізація й політизація, фундаменталізм та етнофілетизм достатньо поширені в помісних церквах.
Міфології обох юрисдикцій з самого початку формувалися як антиподи, і саме тому їх носіям так важко вступити в діалог. І поки ці міфології будуть активно одна одній протистояти і вступати в конфлікт, вони будуть лише посилюватися, підживлюватися, а розділення буде поглиблюватися. Бо логіка чи діалектика боротьби міфологій така: чим більше тиснути на міф, тим він стає сильнішим. Чим більше ми переконані у правоті власного міфу і наполягаємо на власному міфі як істині, тим більше наш опонент переконаний в істинності власного міфу. Всі наші дії лише підтверджують його правоту. Наприклад, що б на самозахист не робили представники УПЦ, для радикальних прихильників ПЦУ це буде свідченням дій «московської церкви», що хоче захистити інтереси РПЦ. І що б не робили прихильники ПЦУ, це буде лише доказом їхньої безблагодатності та політизованості для прихильників УПЦ. Скажу більше: один з висновків нашого проекту полягає в тому, що тиск на міф, намагання його подолати посилює його. Повторюся, ми не відкидаємо потреби в розвіюванні деструктивних міфів, але визнаємо, що методами прямої ескалаційної боротьби міф не руйнується, навпаки, виникає спокуса подолати його протилежною не конструктивною ідеологією чи протиставити власний поляризований дзеркальний міф. Тому подолання деструктивної міфології полягає у продуктивній позиції – поверненні до Євангелія, діалозі з сучасним світом, заохоченні юрисдикцій служити суспільству, запрошенні Церви до участі в формуванні ідеї суспільного блага.
Спільне благо для України
Далі я хотів би торкнутися теми про спільне благо для України та ролі Церкви у формуванні ідеї спільного Блага. Україна сьогодні перебуває в умовах війни, суспільних трансформацій і пошуку нових ідей та проектів спрямованих на відродження країни. Всі ми відчуваємо кризу, розпач, апатію, бачимо дезорієнтацію наших громадян, а поряд з цим бачимо героїзм, відвагу та мобілізацію української громади, яка шукає орієнтирів, ідеалів, чеснот та цінностей, навколо яких можлива виживання, перемога та розвиток. Пошук ідеї спільного блага особливо актуальний для нас. Тому так важливо зараз Церкві проявити громадянську позицію, продемонструвати відповідальне лідерство і запропонувати свої міркування про зцілення суспільства, про спільне благо та українське майбутнє. Проявити себе має вся Церква, незалежно від юрисдикцій та конфесійних розділень, ми всі є Церквою Христа в Україні.
Ідея суспільного блага – це важлива, можна сказати, центральна тема ще з античних часів. Для Арістотеля спільне благо (koinon agathon) – це не просто сума приватних інтересів, а вища мета політики, яка полягає у створенні умов для справедливості, чеснот і гідного життя всіх. Спільним є благо, спрямоване на виховання громадянської позиції, солідарності та чеснот. Спільне благо перевищує індивідуальні вигоди, але не відкидає їх. Воно передбачає єдність справедливих умов для розвитку кожного. Спільне благо передбачає простір солідарності, де інтереси окремих груп не руйнують цілісність суспільства. Варто нагадати, що спільне благо передбачає: подолання розділень (регіональних, мовних, релігійних); мобілізацію суспільства навколо оборони, відбудови та реформ; справедливість і довіру: підтримку держави. Спільним благо стає тоді, коли громадяни бачать, що влада працює не для «своїх», а для всіх; спільне благо — це також інтеграція, де кожен громадянин почувається захищеним. По суті, спільне благо для України сьогодні — це збереження життя і гідності людей, перемога і відбудова на основі справедливості та солідарності.
Умови мирного існування українського православ’я
Крім цього, нам важливо говорити про реальні засади діалогу та єднання православних в Україні. При яких умовах можливий діалог та мирне співіснування, а в перспективі і єднання православних? Ми переконані, що активна суспільна, громадянська позиція Церкви може допомогти діалогу та примиренню православних. Діалог і мирне співіснування українського православ’я можливий на основі трьох основних силових ліній – канонічної, державно-правової та суспільно-громадянської. Усі ці лінії наразі не приймаються повністю церквами, державою та суспільством і тому між основними суб’єктами конфлікту немає порозуміння щодо шляхів єднання. І без прийняття цих передумов українські юрисдикції надовго будуть в ситуації конфлікту.
- Подолання інструменталізації Церкви.
- Томос як простір єднання та діалогу.
- Формування ідеї спільного блага як творча співпраця юрисдикцій.
- Рівні правові можливості та свободи для громадян та юрисдикцій.
Розкриємо ці положення детальніше:
1. Церква не є інструментом політики та ідеології, так само як ідеологія не повинна підміняти теологію Церкви. Завдання Церкви не тотожні із завданнями держави (імперії) чи нації, тому Церква не проповідує віру в державу, народ чи націю. Церква – це есхатологічна присутність П’ятидесятниці і Царства, що радикально відкрита світу. Церква – це простір любові та служіння.
2. Томос як простір єднання та діалогу. Так сталося, що Томос, спрямований на подолання роз’єднання, поглибив його. Але тут варто зауважити, що не сам Томос розділив православних, а невірне його сприйняття. І нам потрібно переосмислити наше ставлення до Томосу. Автокефалія, надана Вселенським патріархом, має стати простором для єднання усіх православних. Саме так її розуміє патріарх Ворфоломій, який виступає проти приватизації Томосу окремою юрисдикцією та наголошує, що Томос декларує автокефалію для усієї повноти українського православ’я і саме тому він є канонічним простором єднання православних юрисдикцій. Тобто, потенційно Томос в однаковій мірі належить всім православним України, і патріарх не має наміру його скасовувати.
Патріарх зазначає: «Наша мета – об’єднати всі Православні Церкви України, як митрополита Онуфрія, так і митрополита Епіфанія, щоб вони з’єдналися на богословському рівні і в повсякденному житті, стали єдиною місцевою церквою і були визнані іншими православними церквами-сестрами». Юрисдикції мають поступово дозріти до єдності, бо це процес, що передбачає взаємне визнання та поступове зближення, а не приєднання чи поглинання. І це взаємне визнання, яке на сьогодні виглядає досить проблематично, має розпочатися знизу, від громад, персональних контактів, мирне співіснування має стати нормою для громадян на повсякденному рівні – і тоді єднання стане назрілим і неминучим для єпископату. Лише так ми можемо стати однією Помісною Церквою і тільки після цього ми будемо «визнані іншими православними Церквами-сестрами».
3. Ідея спільного блага для України. Крім канонічного виміру, Церква має важливу суспільну місію – формулювати ідею блага, суголосну з запитами суспільства та моральними позиціями християнства. І оскільки Церква – це простір свободи, гідності та відповідальності, вона важлива для суспільства своїм моральним авторитетом. Церква – пророчий голос, совість народу. Вона суспільний, не політичний актор, що впливає на політику, залишаючись поза боротьбою за політичну владу. Вона провідник громадянської активності та солідарності.
Яке благо, здатне об’єднати суспільство, може пропонувати Церква? Серед принципів, які покликана плекати і захищати Церква, Собор на Криті 2016 року визначальними назвав: гідність людської особи, свободу і відповідальність, мир і справедливість, подолання дискримінації серед людей тощо. Соціальна доктрина Вселенського Патріархату «За життя світу: на шляху до соціального етосу Православної Церкви» (2020) проголошує реальність громадянського ладу, свободи, прав людини й демократії, визнає пріоритет особистості перед державою чи нацією. Ніякі інтереси держав, народів чи імперій не можуть перевищувати інтереси людини, ніяка збройна агресія чи сила не вищі за гідність особи. Багаті мають сприяти суспільному благу, держава має створювати умови справедливого розподілу, захисту прав, рівних можливостей. «Спільне благо» не може використовуватись як привід для встановлення релігійного тиску чи примусу. Спільне благо в документі пов’язане з конкретними діями: справедливе оподаткування, справедлива заробітна плата, доступ до соціальних послуг, система соціальної безпеки.
Тож навколо яких спільних суспільних благ можна об’єднати українців? Назвемо найфундаментальніші з них:
– Гідність і свобода людини (захист життя, прав, гідності кожного, невтручання держави в особистий простір, солідарна свобода).
– Культурний плюралізм і релігійна толерантність (відмова від мови ворожнечі, терпимість до досвіду іншого, свобода і багатоманітність культур, конфесій, релігій, громадянських обʼєднань, єдність в різноманітності).
– Зцілення та примирення (подолання ворожнечі, взаємне прощення, пам’ять без ненависті, прийняття травмуючого досвіду іншого).
– Відповідальність за історію (зцілення історичної памʼяті, прийняття різноманіття минулого, відповідальне визнання трагедій минулого, багатозначність минулого, відповідальна політика).
– Солідарність (взаємодопомога, служіння одне одному, турбота про найслабших).
– Деполітизація церкви і суспільства (деідеологізація церкви, суспільства, громадян, відмова від провідних ідеологій, відмова від ексклюзивізму в політиці, церкві).
4. Україна – наш спільний дім. Не менш важливо об’єднати українців навколо соціально-політичних та державних засад. Тут нам важливо актуалізувати ідею соціальної доктрини Церкви, якої у нас зараз немає в Україні, але яка була запропонована Вселенським патріархатом в документі «За життя світу». В документах Вселенського патріархату позитивно оцінюється факт розірвання давнього договору між державою та церквою (так звана «симфонія між ними»), бо «церква зацікавлена в тому, щоб інституційний зв’язок християнства з інтересами держави був якомога слабшим» (II 13). Церква не є повністю аполітичною, вона «не втручається в політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним – як турбота про людину та її духовної свободи» (VI 16). Не маючи власних політичних завдань, Церква зацікавлена в прямій та активній «співпраці з політичною та громадянською владою, а також державними органами в справі досягнення загального блага».
Які державно-правові та громадянські принципи може і має відстоювати Церква? Такими засадами є:
– справедливість та громадянське суспільство (громадянська рівність – відсутність поділу громадян на категорії, справедливий громадянський мир);
– правова держава (правосуддя, рівність перед законом, відновлення довіри до влади);
– субсидіарність (делегування вирішення питань на нижчому рівні);
– відбудова і добробут (житло, праця, відчуття захисту держави, безпека, перспективи розвитку, боротьба з корупцією, відчуття України як спільного дому всіх громадян);
– зростання країни (розвиток, проектність та досягнення країни, держава як гарант дотримання прав і свобод, відповідальний і легальний бізнес, концентрація на майбутньому на досягненнях на перспективі).
Підсумок
Фундаментом діалогу, мирного співіснування та єднання в українському православ’ї може стати позиція, висловлена Вселенським патріархатом: обидві православні юрисдикції в однаковій мірі канонічні і в ідеальному вимірі вже складають єдину Церкву Христову. Неприйняття цього еклезіологічного факту продовжує конфлікт, причинами якого кожна юрисдикція бачить іншого. Юрисдикціям не обов’язково терміново утворювати єдину структуру, реальна історія України завжди була плюральною. Для України властива релігійна багатоманітність і плюралізм різних традицій, культур та конфесій.
Ми пропонуємо подивитися на взаємини УПЦ та ПЦУ як на типово українську ситуацію. Історія народила не схожі, але цінні версії українського православ’я. Зараз ці структури знаходяться в стані хворобливого конфлікту, викликаного ідеологізацією та політизацією Церкви. Але подоланням цих хвороб і важливим фактором діалогу та релігійного миру в Україні є активна участь обох юрисдикцій в публічному обговоренні, формуванні та втіленні позитивного суспільного ідеалу – опори на цінності громадянського суспільства: гідність, свободу, відповідальність, солідарність, право, суспільне благо. Лише така спільна продуктивна праця здатна відтінити конфлікт міфів та упереджень, буде сприяти діалогу і приведе до мирного співіснування та в перспективі єднання українського православ’я.