17 вересня 2025 року у Національному заповіднику «Софія Київська» громадське об’єднання «Софійське братство» за підтримки Центру гуманітарного діалогу (Centre for Humanitarian Dialogue, HD) та фонду Renovabis (Німеччина) провело круглий стіл «Від розвіювання міфів до пошуку спільного блага: сучасні діалогові ініціативи в українському православ’ї та перспективи післявоєнного відродження».
У роботі круглого столу взяли участь члени Братства, а також науковці, релігієзнавці, публіцисти й журналісти, що спеціалізуються на релігійній тематиці.
Подія розпочалася молебнем у Теплій Софії та вітальною кавою. Перший блок відкрив голова правління Братства Олександр Сорокін; модераторкою виступила Марина Бурдейна, керівниця видавничих проєктів Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні. Доповідачі: Тетяна Деркач, релігійна публіцистка; Ілона Соколовська, головна редакторка YouTube-каналу «Віче»; Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор Державного університету «Київський авіаційний інститут».
Головні акценти першого блоку круглого столу:
Тетяна Деркач наголосила, що проєкт «Руйнування міфів» вчить виходити із «зони комфорту». Коли люди пишуть про власний біль і сумніви, з’являється простір для емпатії: полярні табори менше змагаються у взаємних підозрах і більше — у здатності зрозуміти мотиви іншого. Формат осмисленого тексту сповільнює темп, дає читачеві час «відстояти емоції» та переводить дискусію від швидких реакцій до виважених суджень. У таких умовах «ярлики» поступово замінюються аргументами, а потреба «виграти суперечку» — бажанням прояснити позиції. Окрема цінність — рефлексивні колонки («думки вголос»): вони нормалізують визнання власних помилок і пом’якшують тон обговорень. Аудиторія дедалі частіше сприймає інакшість як ресурс для спільного розуміння складних тем.
Ілона Соколовська (YouTube-канал «Віче») підкреслила, що якісна модерація й уважний тон розмови змінюють культуру коментування. Там, де раніше лунали емоційні виплески, дедалі частіше з’являються уточнювальні запитання, посилання на джерела і спроби коректно підсумувати позицію співрозмовника. «Віче» стало майданчиком зустрічі різних церковних середовищ, де спільними правилами гри є ввічливість, доброзичливість і чесна аргументація. Аудиторія дедалі більше очікує не «гостроти», а змісту: довші бесіди з послідовною логікою пояснення сприймаються як норма, а не «нудний виняток». Це знижує градус конфліктності: людей приваблює можливість «почути до кінця», а не зреагувати на фрагмент. У підсумку формується запит на розмову, а не на «битву», і це поступово переноситься у ширші церковні та громадські дискусії.
Геннадій Христокін запропонував бачити «спільне благо» як горизонт, що допомагає вийти з конкуренції ідентичностей до простору спільної відповідальності. Його оптика — не «хто має рацію», а «як нам жити разом», де критеріями виступають гідність, свобода, захист прав людини, взаємне прощення й відповідальність за історію. У цьому контексті він згадав працю митрополита Григорія (Папатомаса) «Канонічні аморфеми» як інструмент розпізнавання деформацій церковно-правового мислення — там, де канонічна риторика підміняє євангельський зміст або стає інструментом маніпуляції. Такий аналіз розчищає поле для чесної розмови про єдність. Водночас доповідач наголосив на необхідності орієнтуватися на еклезіологію Вселенського Патріархату як методологічний дороговказ: пріоритет соборності, відновлення євхаристійного спілкування та дотримання канонічного порядку можуть стати спільною мовою для подолання взаємних підозр. На цьому тлі автокефалія постає не «власністю» інституції, а простором єднання, у якому різні середовища вчаться співжити, не втрачаючи власної ідентичності.
Дискусія та реакції першого блоку круглого столу:
У запитаннях і відповідях учасники уточнили: «єдність» не означає швидке інституційне злиття. Йдеться про довгу роботу «знизу» — через локальні ініціативи, розмови та спільні справи. Окремо наголошувалося, що автокефалія розуміється як простір зустрічі всієї повноти українського православ’я, а не «власність» однієї юрисдикції; перспективи зближення варто шукати в еклезіології Вселенського Патріархату та культурі діалогу, а не в адміністративних рішеннях «згори».
Окремою темою стала історія як поле примирення. Від аудиторії пролунала пропозиція спільно створити сучасну, максимально неідеологізовану історію Київської митрополії — як інструмент зняття маніпуляцій і відновлення довіри між різними середовищами українського православ’я. Доповідачі підтримали ідею: історію часто використовують як продовження ідеології, тож їй потрібно повернути наукову рамку та об’єднавчий сенс.
Обговорили також, для кого працюють ініціативи Братства. Попри активність діаспори, більшість аудиторії — в Україні; трапляються спроби бот-атак, але модерація та «ідентифікований формат» участі знижують їхній вплив. Неочікувано активною виявилася сільська публіка — вечірній онлайн-діалог для багатьох став зручною формою долучення.
За підсумками обміну думками медійники відзначили зміну тональності обговорень: від взаємних ярликів — до прагнення аргументувати та шукати спільні рішення. У кількох циклах дискусій аудиторії різних переконань сходилися, зокрема, у відкиненні ідеології «русского мира». Команда наголосила: їхній курс — не гонитва за переглядами, а якість розмови, що знижує конфліктність і навчає відрізняти факти від маніпуляцій.
На практичному рівні пролунала пропозиція переходити від простого «мережування знайомих» до координації спільних дій: об’єднувати розрізнені майданчики, розподіляти конкретні завдання, залучати церковні середовища до ширших суспільних стратегій післявоєнного відновлення. Ідея синергії світських і церковних команд, на думку учасників, має значний потенціал.
Друга частина круглого столу «Від розвіювання міфів до пошуку спільного блага» – дискусійна панель «Суспільне благо як простір єдності: виклики та перспективи України у воєнний період та після війни»
Ця панель — друга частина круглого столу, організованого ГО «Софійське братство» за підтримки Centre for Humanitarian Dialogue (HD). Модератор — Геннадій Христокін, д. філос. н., професор Державного університету «Київський авіаційний інститут». Розмова була вибудувана довкола запитання: які сенси здатні об’єднати українців у воєнний і післявоєнний час, де зустрічаються держава, громадянське суспільство та релігійні спільноти, і як убезпечити тему спільного блага від популізму та маніпуляцій.
Виступи доповідачів:
Олександр Філоненко — публічний філософ, теолог.
Філоненко запропонував дивитися на реальність тверезо: «Післявоєнного стану як ідилії не буде», тож Україні потрібне богословське мислення миру посеред війни, а не лише «після перемоги». «Ми завжди в стані війни… треба багато працювати, щоби мир був хоча б десь», — підкреслив він, називаючи це першочерговим завданням християнських спільнот.
Ключ до цієї роботи — семантичні війни (війни за сенси): «Це… семантичні війни, війни за сенси», — сказав він, описуючи аномію як втрату значень, що вражає суспільство.
Він запропонував перейти від «мови цінностей» до мови чеснот — практик, які формують характер і культуру співжиття: «Християнство — це мова чеснот».
Окрема лінія — роль міст: релігійні спільноти як «носії сенсів міста» здатні творити публічні місця єдності — від локальної пам’яті до «нової географії святості» й осмислення національних святинь.
Людмила Филипович — докторка філософських наук, професорка, провідна наукова співробітниця Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ.
Филипович наголосила на якості дискусійного простору й потребі координації інтелектуальних зусиль: «…мозковий центр точно треба» — інституція, що зшиває академію, церкви й громадянський сектор. Вона відзначила позитивну динаміку зустрічей: «Ми зближуємося… щоби поменше ця відстань була, щоби все-таки бути ближчими». Її акцент — єдність без примусу, через системну комунікацію та вироблення спільних стандартів публічної розмови.
Федір Райчинець — богослов, керівник програми «Богослов’я трансформуючого лідерства» в УЄТС.
Райчинець окреслив християнську оптику миру: «Блаженні миротворці…» — у стані війни, тут-і-тепер. «Шалом — це не про відсутність негативного. Шалом — це про наявність позитивного», — пояснив він, підкресливши нерозривність миру й справедливості: «Ми не можемо говорити про мир, не говорячи про справедливість». Читаючи «не мир приніс, а меч», він трактує «меч» як розрізнення між миром через насильство та миром через справедливість — і закликає до спільнот, що беруть відповідальність за уразливих, зокрема ветеранів.
Юрій Чорноморець — доктор філософських наук, професор Українського державного університету імені М. Драгоманова.
Чорноморець діагностував культурні війни постмодерну: «ми живемо в епоху релятивізму», де розмиваються істина, благо, краса й справедливість. Він розкритикував патерни, що роблять діалог неможливим: антиінтелектуалізм, конспірологія, «культ дії» без істини («дія має примат над істиною») — і запропонував вихід у ширший культурний світогляд поза популізмом та маніпуляціями: «вічна Євангелія завжди актуальна, а живе православ’я завжди квітне, якщо йому не заважати».
Про що дискутували учасники
• Єдність (адміністративна) ≠ швидке злиття. Перевага — довга робота «знизу»: локальні ініціативи, кооперація громад і церков, формування мови довіри — замість очікування одномоментних рішень «згори».
• Сенси проти релятивізму. Лінія Філоненка (семантичні війни, мова чеснот) зійшлася з застереженням Чорноморця про релятивізм і «культ дії» — без інтелектуальної дисципліни «спільне благо» стає зброєю культурних війн.
• Інституції пам’яті. Обговорювали публічні місця єдності — від локальних пантеонів до національних святинь (у т. ч. Лаври) — як матеріальні «якорі» спільного блага, якщо їх наповнювати живим сенсом.
• Координація середовищ. Пропозиція Филипович про «мозковий центр» здобула підтримку як противага популізму та розпорошеності — потрібен хаб, що тримає якість дискурсу й співпрацю академії, церков і громад.
Джерело: facebook.com
