Андрея Богдановські – письменник та журналіст, народжений у Скоп’є, який спеціалізується на православних питаннях та проживає в Единбурзі
Поки сусіди оперативно прийшли на допомогу Україні після її вторгнення Росією, більшість православного світу відвернулася від Києва і стала на бік Москви.
Поки Україна відчайдушно шукає вихід із своєї мученицької воєнної агонії, для православних церков час, здається, зупинився. Вони ігнорують ще одну битву – за існування незалежної Православної Церкви України. На конференції в Києві в грудні Віктор Єленський, керівник Державної служби з етнополітики та свободи совісті, піддав гострій критиці “вражаючу тишу” православного світу після початку повномасштабного вторгнення російських військ майже три роки тому.
Були заклики до миру від православних лідерів, але без називання агресора. Дехто досі використовує термін “братоубивча війна”, щоб описати цей конфлікт. Жоден з них не висловив відкритого осуду Патріарху Кирилу Московському, який повністю підтримує президента Володимира Путіна і називає цю війну “Священною”.
Слов’янський зв’язок із Москвою залишається міцним. Попри напруженість і незгоду окремих кліриків, православні церкви Болгарії, Польщі та Сербії стали на бік суперницької для ПЦУ Української православної церкви (відомої як УПЦ МП), яка більшу частину новітньої історії України перебувала під російським впливом. Протидія неоімперським амбіціям Росії в православному просторі майже повністю йде від еллінських церков.
Байдужість цих церков до незалежної Православної Церкви України (ПЦУ) особливо відчутна для її Предстоятеля, митрополита Епіфанія Думенка, якому 45 років. Минулого місяця його Церква відзначила шість років з моменту надання їй автокефалії Патріархом Константинопольським Варфоломієм, якого традиційно визнають серед православних лідерів як “першого серед рівних”.
Епіфаній каже, що назавжди запам’ятає день, коли ПЦУ “відновила гідність і рівний статус серед сестринських церков”.
У грудні митрополит Епіфаній мав приватну зустріч із Папою Франциском у Римі, а минулого місяця він і Верховний Архієпископ Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви, домовилися про поглиблення співпраці. Проте його Церква все ще намагається закріпитися у православному світі.
Десять із 14 автокефальних православних церков досі не визнають ПЦУ. Лише Грецька і Кіпрська церкви та Патріархат Олександрії, які близькі до Константинопольського патріархату, офіційно її підтримали.
Білорусь сприяла російській агресії, але інші країни Центральної та Східної Європи були в авангарді політичної та військової підтримки України. Однак у православному світі цього не сталося.
Поки президент Зеленський успішно здобув підтримку міжнародної спільноти, ПЦУ митрополита Епіфанія значною мірою ігнорують і відсувають на узбіччя її найближчі церковні партнери.
Причина цієї ситуації складна. Деякі православні церкви зайняли вичікувальну позицію, відкладаючи будь-яке втручання. Інші вирішили використати слабку позицію України для просування власних політичних інтересів. Дехто навіть ставить під сумнів канонічність втручання Вселенського патріарха в українські справи.
Розбіжності у ставленні до статусу ПЦУ проявилися на похороні Болгарського патріарха Неофіта в березні 2024 року, куди приїхали делегації багатьох православних церков. Епіфаній також був там, хоча деякі ієрархи Болгарської церкви заявляли, що він не отримував запрошення. Його присутність викликала обурення російського посла в Болгарії Елеонори Мітрофанової, яка назвала це “провокацією”.
На пресконференції новий Болгарський патріарх Даніїл заявив, що його церква не буде поспішати з рішенням про визнання ПЦУ до закінчення війни.
Згідно з Йорданом Георгієвим, болгарським редактором міжнародного православного онлайн-видання Doxologia Infonews, така позиція є проблематичною.
“Ніхто не знає, коли закінчиться війна в Україні. Патріарх Даніїл, імовірно, за вказівкою зовнішніх агресивних сил з півночі, хоче сказати нам, що якщо Україна програє війну, ПЦУ не буде визнана”.
На думку Георгієва, Болгарська церква залишається глибоко політизованою і досі не повністю очищена від комуністичної спадщини. Рішення її керівників визначаються інтересами іншої держави, групи чи організації, а не інтересами болгарського народу або самої Церкви.
Російський тиск значно впливає на певних болгарських ієрархів, сказав Георгієв.
“Москва має важелі впливу через фінансові засоби, компрометуючі відеоматеріали, документи та фотографії”.
Головна причина, чому Румунська Православна Церква вагається з визнанням ПЦУ, пов’язана з її прагненням захистити етнічні румунські громади в Україні. Вона заявляє про намір створити Румунську православну церкву в Україні, яка б опікувалася румунами, що мешкають на території держави.
Однак ані українська влада, ані ПЦУ не погодилися на цю вимогу, звинувачуючи Румунську Церкву в етнофілетизмі – тобто в імпорті націоналізму в церковні структури та юрисдикційні межі.
Георге Еначе, історик з університету “Дунав де Жос” у місті Галац (Східна Румунія), пояснює, що Румунська церква, як і Болгарська, вичікує, щоб побачити “політичну реальність” після закінчення війни.
Хоча Патріарх Румунської Церкви Данііл має тісну дружбу з Вселенським Патріархом Варфоломієм, він досі відмовляється визнавати ПЦУ.
Втім, Еначе зазначає:
“На відміну від інших православних церков, близьких до Москви, Румунська церква не засуджувала українську автокефалію”.
Він сумнівається, що Румунська Православна Церква справді зацікавлена у розширенні своєї юрисдикції в Україні.
Румунські громади в Україні опинилися між двома вогнями: УПЦ МП і ПЦУ, які тиснуть на них, аби вони перейшли під їхню юрисдикцію.
Бухарест використовує це питання як важіль тиску, змушуючи українську владу та церкви визначитися зі своєю позицією.
Однією з головних причин, чому православні церкви регіону зволікають із визнанням ПЦУ, є страх перед помстою з боку Російської Православної Церкви.
Якщо вони вийдуть за межі дозволеного, наслідки можуть бути серйозними.
Так, у 2023 році, коли болгарські ієрархи співслужили з Вселенським Патріархом та п’ятьма єпископами ПЦУ в Стамбулі, РПЦ розірвала зв’язки, розколовши Болгарську Церкву на про-російську та антиросійську фракції.
Крім того, Москва активно використовує хабарі, корупцію та загрозу провокування внутрішніх розколів чи навіть офіційного розділення церков для підтримки статус-кво до закінчення війни.
Джерело: thetablet.co.uk