Найвидатнішою подією пасхального періоду в суспільно-релігійному житті України, безумовно, став Круглий стіл та панельна дискусія в рамках проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організовані Софійським братством.
Нечастий на сьогодні випадок, коли разом збираються представники Вселенської патріархії, УПЦ та ПЦУ (духовенство, держслужбовці, науковці, журналісти, звичайні миряни), щоб обговорити, зокрема, виклики і перспективи православного примирення в Україні та подолання міжюрисдикційних упереджень (деякі приймали участь дистанційно). Присутність представників усіх гілок українського Православ’я унеможливлювала перетворення заходу на колективне засудження якоїсь юрисдикції з паралельним піднесенням іншої. Говорили чесно і відверто про нинішні проблеми в українських Церквах – як про спільні проблеми, так і про такі, що притаманні лише конкретній юрисдикції.
Першу проблему, спільну для обох домінантних в Україні православних Церков, озвучив ректор Волинської православної богословської академії (ПЦУ) протоієрей Володимир Вакін. За його словами, «усі юрисдикції мають фантомні болі адміністрування московського стилю». Це, на думку отця Володимира, загрожує перетворити українське православ’я на «РПЦ версії 2.0». Як один з прикладів він навів Статут Православної Церкви України, у якому, зокрема, прописано порядок роботи Синоду — обговорення документів, формування порядку денного, розгляд кандидатур на єпископство та процедури затвердження рішень. Але, зазначає він, ці правила тяжко реалізуються на практиці, бо сама модель є невластивою для України. Водночас, наголосив панотець, культура — проростає. І саме тут особливо важливою є роль богословів, священнослужителів та мирян.
Проблему невідповідності теорії з практикою в наших Церквах розвинув начальник відділу у справах релігії Державної служби України з етнополітики та свободи совісті релігієзнавець В’ячеслав Горшков:
«Церкви сформували в решті суспільства образ “ідеальної церкви”. Але проблема її в тому, що вона цей образ сформувала, але сама йому не відповідає. І якщо спільнота, яка претендує на те, щоб бути носієм високих цінностей, в критичний момент, коли треба ці цінності не просто декларувати у вигляді красивих середньовічних формулювань, а практикувати на належному рівні, цього не робить, то вона фактично розписується в тому, що вона безнадійно відстала від власних стандартів. І дуже часто ми бачимо, що люди, які належать до інших світоглядних традицій (не лише релігійних), навіть за біблійними стандартами більш праведні… Мені в межах службової діяльності доводиться комунікувати з різними представниками різних релігійних спільнот. Особливо після повномасштабного вторгнення про такі випадки дізнаєшся, що думаєш, ну якби така людина була десь 10 століть тому в християнській церкві – напевно б її канонізували. А це може бути член товариства свідомості Крішни, або мусульманин, або іудей, або ще хтось».
Професор Київської духовної академії (УПЦ) Сергій Бортник нагадав, що, згідно соціологічних опитувань, протягом двох років кількість православних в Україні зменшилася з 62% до 55%, при тому, що кількість в інших конфесіях майже не змінилася. Натомість, майже на 7% збільшилося число тих, хто взагалі не вважає себе релігійною людиною. Через що напрошується сумний висновок, що кількість останніх збільшилася саме за рахунок колишніх православних.
Хоча, зовсім інших висновків доходить релігієзнавець В’ячеслав Горшков:
«Коли ми говоримо про падіння даних соціології стосовно церкви, то, чесно кажучи, я не вірю в зменшення кількості православних. Для мене це просто ознака того, що кількість симпатиків у православ’ї або вболівальників тієї чи іншої церкви знижується».
Відсутність власної соціології в Церкві пан релігієзнавець вважає серйозною проблемою:
«Протестанти, якщо запитати: скільки у вас членів, можуть дати точну цифру до однієї людини. А коли ми говоримо про православних, ми оперуємо даними Центру Разумкова чи якихось інших спеціалістів. Коли, наприклад, святкові богослужіння, то хто дає цифру, скільки прийшло там на Різдвяне чи Пасхальне богослужіння – церкви? Поліція! А що, невже церква не знає, скільки до них людей приходить? І скільки з цих людей захожани, а скільки прихожани? Скільки членів? Комусь довгий час було вигідно, щоб в православ’ї був, вибачте, цей бардак, не було порядку. І зараз ми маємо ці скандальні ситуації. Бо не держава мала би дбати про те, щоб у церкві був порядок. Сама церква не була зацікавлена в тому, щоб у неї був порядок».
Гостру на сьогодні проблему двох паралельних юрисдикцій порушив професор Геннадій Христокін (м.Київ). Хоча сам він не вважає цей факт великою проблемою.
«В Україні майже немає жодної релігійної конфесії, яка б не мала декілька течій, декілька внутрішніх конфесій. Коли виникає проблема? Проблема виникає тоді, коли ми починаємо примусово будувати одну церкву, одну конфесію. Мені здається, що оця типова українська ситуація багатоманітності, плюралізму, відкритості і співіснування, паралельного співіснування різних напрямків, конфесій, груп, релігій – це абсолютно нормальний досвід для України. Тому ми маємо зберегти ці дві ідентичності без тих деструктивних дій, які насправді заважають їм бути Церквою Христовою. Вони мають власне право на інтерпретацію української православної традиції. З єдиною умовою, що це не буде така інтерпретація, яка буде породжувати конфлікт, породжувати суперечку і внутрішню інформаційну війну і зіткнення».
Хоча більшість учасників зустрічі нинішнє «двухцерков’я» в Україні вважають ненормальним. Зокрема, цю проблему порушив один із представників УПЦ.
«Обидві структури (УПЦ і ПЦУ – ред.) сприймають себе як самодостатні, в яких всередині все нормально. Жодна з цих структур внутрішньо не потребує того, щоб до когось приєднуватись, чи з кимось об’єднуватись для того, щоб стати повноцінною. По типу «у нас усе добре, ми живемо повноцінним церковним життям, а питання єдності – це щось зовнішнє по відношенню до нашої самодостатності. Це щось факультативне». І, як на мене, це чітко свідчить про те, що біблійне розуміння церкви є витісненим в обох юрисдикціях. Бо якщо ми звертаємося до Нового Завіту і читаємо Євангеліє від Іоанна, первосвященницьку молитву Христа, то ми там чуємо, що «як я, Отче, в Тобі і Ти в мені, так вони нехай будуть єдині в нас, щоб світ увірував, що Ти мене послав». Тобто, що ми бачимо? Свідчення церкви про Христа як Сина Божого стає неможливим, якщо між християнами немає єдності. Христос говорить: якщо між вами немає єдності, то світ не зможе повірити в те, що я Син Божий. Тобто, це не факультативне питання єдності, це питання сутності Церкви».
Проблема конфліктів, пов’язаних із переходами парафій до іншої юрисдикції та перереєстрацією церковного майна, була порушена лише побіжно, але учасники неодноразово наголошували на неприйнятності таких дій у сучасних міжконфесійних відносинах.
Значно більше звучало нерозуміння пасивної політики керівництва УПЦ в умовах війни. Першим порушив цю проблему професор Юрій Чорноморець (м.Київ):
«Українська Православна Церква повинна повертатися до реалізму. Або автокефалія самопроголошується, або в результаті консультацій, які модерує Вселенський патріархат. Інших шляхів канонічне право і реальна ситуація не дає… Будь-який православний народ, якщо подивитись на історію, в таких умовах оголошує автокефалію – і все. Йде геноцидна війна проти народу, а ви – юрисдикція українського народу, православних України… Чому ви не оголосили автокефалію? Всі розуміють, якби УПЦ звернулася до Константинополя, хоча б за якимось роз’ясненням щодо канонічного вирішення цього питання, можливо, був би знайдений вихід… Українська Православна Церква заявляє, що вона якось дистанціювалася від патріарха Кирила. І тут з’являється, наприклад, митрополит Феодосій Черкаський, який не лише поминає, але який говорить конкретно, чітко, під час своєї проповіді, що наш обов’язок зберегти єдиний духовний, єдиний канонічний простір, який тут існує ціле тисячоліття, центр якого спочатку був у Києві, потім у Москві, ми цю єдність повинні зберегти. Реакція синоду нульова. Архієрейський собор скликається? Його виводять за штат? Нічого такого не відбувається».
Доречність перебування хоч у якомусь зв’язку з РПЦ, як і допустимість поминання за богослужінням предстоятеля РПЦ (що, на жаль і сьогодні трапляється на парафіях УПЦ), прокоментував один із представників УПЦ.
«Якщо публічні вислови лідера Церкви йдуть всупереч християнській моралі – не треба апелювати до канонів, треба апелювати до Євангелія. Він втрачає легітимність. Якщо прозвучали тези, які чітко вступають у протиріччя з Євангелієм, нам не треба шукати канон такого собору, куди це підпадає. Канони це вже в даному випадку другорядна річ. Вони регулюють наше християнське життя, якщо ми християни. Тому тут, як на мене, питання поминати патріарха, підкорятися – воно вже зняте давно, в перші два тижні війни, коли стала зрозуміла його позиція підтримки війни, він для нас як пастир втратив свою легітимність. Це питання, можна сказати, зняте.
Якщо Церква в умовах війни підкоряється людині, яка чітко, однозначно, публічно висловлює антиєвангельські ідеї, то ця Церква ставить саму себе під загрозу втрати самої себе, як Церква. Тобто, це не йдеться про те, що треба зберегти канонічний зв’язок. Навпаки, якщо ми зберігаємо зв’язок, то ми втрачаємо зв’язок з Євангелієм».
Особливо цікавими були думки і доповідачів, і інших учасників під час обговорення, коли мова заходила про Церкву сучасну: якою вона має бути і якою, на жаль, не являється.
«У ХХ ст. місця, де православні були меншиною, стали такими, де православні максимально активно себе проявляли – в площині соціальної або академічної діяльності. Це, наприклад, Америка, Франція. Православні у Франції – це меншина з меншин, але вона фактично дала для впливу православних у світі набагато більше, ніж всі християнські народи, де «50 плюс» відсотків православних».
Данило Лелеко, філософ.
«Якщо ми дивимося на всю історію християнства, то живими є ті спільноти, ті релігійні рухи, ті діалоги, які мали на меті спільне служіння. Для православ’я характерне таке захворювання, – воно характерне для всіх християнських конфесій, але для православ’я воно дуже-дуже інтенсивне, – це захворювання самозамикання в собі. Забувається євангельський імператив, що Церква – це спільнота учнів Христа, які покликані служити людям в цьому світі».
Юрій Чорноморець, філософ.
«У більшості традиційних історичних конфесій людина, яка потрапляє на богослужіння як на якийсь концерт, дійство, сама собі каже: я приходжу в церкву відпочити. Я не “збираюся в церкву”, а я “приходжу в церкву”, бо там я відпочиваю, мені подобається атмосфера. Я порівнюю свої психологічні стани, коли я “відпочивав” на богослужінні і коли я “відпочивав” у філармонії під якісну музику – це стає практично тотожним. Але це ж саме можна робити на природі, і в лісі, і т.д. Тільки не буде вистачати тієї харизми, яка відкривається саме в общині, саме в общинному спілкуванні.
Я вирішив зробити такий експеримент – запропонував групі своїх волонтерів, з якими ми їздили на соціальне служіння, почитати не формальну молитву, а висловити молитву своїми словами. Ті волонтери, які доєднувалися до нашого руху з протестантських церков (так, це цікавий досвід, адже наше служіння об’єднує віруючих і з УПЦ, і з ПЦУ, і з протестантських деномінацій), то в них не було труднощів, щоб виразити молитву своїми словами.
Але щоб просто сказати хоча б кілька слів (наприклад: “Боже, я Тобі дякую, я Тебе люблю, я дуже переживаю за наших військових”) – ніхто з віруючих православних не зміг.
Мені здається, що в нас відсутня певна компонента, яка була присутня у спілкуванні перших християн, які могли збиратися церквою – не приходити в церкву, а збиратися церквою. Пізнавати ці дари, обговорювати та досліджувати їх».
Священик Олексій Кулаковський, УПЦ.
«Я з величезною надією дивлюся на УПЦ, бо це величезна кілька живих парафій, живих священників, мирян. І тому мені дивно, чому не відбувається розриву з Москвою. Церква дуже здорова, дуже класна, дуже повнокровна, але весь час вона якось собі зв’язує руки і починає засовувати себе в цей московський колодязь і там себе топити в цьому болоті».
Юрій Чорноморець, філософ.
«У мене є друзі, є священик, який своїх дітей віддав сестрам Салезіянкам у католицьку школу. А знаєте, чому? Тому що православні не спромоглися створити жодної школи в місті Києві. І це дуже яскрава ознака того, що у нас відмирає основний нерв, який має бути у православних – місія.
Наша парафія рік тому перейшла цілком на українське богослужіння, цілком переформатувалася. Але тепер колишні парафіяни ходять по району та поширюють інформацію, що ми безблагодатні, тому що служимо українською. Ми не відкриті. Суспільство не бачить в наших церквах простору безпеки, простору натхнення, простору звичайної людської відкритості, де могли б ми говорити на будь-які теми. І ми маємо про це говорити. Ми не маємо зупинятись. Ми в жахливій кризі – всі. І щоб нам остаточно не атомізуватися на просторі нашої рідної землі, нам треба говорити і працювати. Іншого виходу, іншого шляху вже немає».
Протоієрей Іоанн Тронько, УПЦ.
«Насправді будь-який діалог, навіть якщо в його основі лежать якісь дуже далекі перспективи, – в ньому дуже велика потреба. Чому? Тому що перше, що робить зараз діалог – це щеплення від того самого ексклюзивізму, про який ми говорили, що це одна з причин розділення українського Православ’я. Тобто ми реалізуємо фактично другу заповідь – і в цьому закон і пророки».
Тетяна Деркач, журналіст.
Звичайно, сьогодні українська православна спільнота переживає далеко не найкращі часи. Ще не відновившись внутрішньо після атеїстичної епохи, вона весь постатеїстичний період страждає від внутрішнього розділення, присвячуючи боротьбі зі своїми одновірцями майже всі свої фізичні, матеріальні, інтелектуальні та духовні ресурси. На словах усі православні ієрархи люблять говорити про мир і злагоду між братами по вірі, проте далі слів цей процес ніколи не просувається.
Софійське братство – перша організація в Україні, яка стала робити в цьому напрямку хоч і маленькі, але конкретні кроки, проводячи міжправославні зустрічі, круглі столи та семінари. І нехай заходи, подібні нинішньому, лишаються майже непомітними навіть серед православних українців, але як зазначив один із учасників нинішнього Круглого столу, «солдат, який стріляє з окопу – теж, здається, ніяк не впливає на поразку ворога. Проте саме з таких солдатських подвигів і виковується наша перемога».