Наталля Василевич, теологиня, политологиня, юристка, докторка філософії Рейнського університету, правозахисниця
Вступна промова Наталлі Василевич на Міжнародній конференції Альянсу зі свободи релігії або переконань високого рівня «Свобода релігії або переконань як джерело стійкості та релігійної активності», що відбулася під егідою Президента Чеської Республіки в Празі 12 листопада 2025 року.
Ваша Високоповажносте, пане Президенте, високоповажні гості, колеги та друзі, дякую за честь виступати сьогодні. Я стою тут як представниця екуменічного антивоєнного руху «Християни проти війни» і як член Керівної групи проєкту Конференції Європейських Церков «Шляхи до миру» (Pathways to Peace).
У своєму виступі сьогодні я хотіла б розглянути роль релігії у підтриманні стійкості в Україні під час нинішньої війни. У цьому контексті релігія є не лише джерелом сили. Вона є водночас частиною проблеми і частиною розв’язання — одночасно вразливою і могутньою, такою, що може ранити і зцілювати. І у всіх цих вимірах свобода релігії або переконань відіграє вирішальну, навіть життєво необхідну роль.
По-перше, я говоритиму про релігію як мішень війни — як релігійні спільноти зазнали безпосереднього впливу.
По-друге, я звернуся до релігії як частини проблеми — як релігійні наративи та інституції сприяли поляризації та конфліктам ідентичності.
По-третє, я розгляну релігію як частину розв’язання — як релігійні спільноти надають гуманітарну допомогу, супроводжують людей у травмі, допомагають віднайти сенс, надію і гідність.
І, по-четверте, я наведу приклади українських миротворчих ініціатив, які працюють між релігійними спільнотами, щоб зміцнювати діалог, зменшувати антагонізм і формувати основи соціальної єдності.
Моя мета — показати, де пролягли розломи, де вже з’являються ознаки зцілення, і яку підтримку потрібно забезпечити, щоб стійкість означала не просто виживання, а відновлення та оновлення.
1. Релігія як мішень війни
З початку повномасштабного вторгнення релігійне життя в Україні зазнало величезних страждань: святині були пошкоджені обстрілами й окупацією, багато священнослужителів і вірян загинули.
За даними проєкту Religion on Fire, з лютого 2022 року щонайменше 667 релігійних споруд було пошкоджено або зруйновано.
А за даними руху Christians Against War, з початку гібридної війни у 2014 році щонайменше 79 священників і служителів українських християнських громад загинули.
Ситуація особливо важка на територіях, нині окупованих Російською Федерацією, де релігійне життя суворо контролюється, свобода релігії або переконань грубо порушується, а будь-яке інакодумство сприймається як загроза безпеці. Священники і віряни на окупованих територіях стикаються з допитами, насильницькими зникненнями та тиском до співпраці. Незалежні релігійні організації забороняються або замінюються структурами, лояльними до окупаційної влади. Церкви та громади, які вважаються «нелояльними», зазнають переслідувань, стеження, вигнання або примусової перереєстрації за російським законодавством.
У багатьох випадках люди настільки залякані, що бояться повідомляти про факти переслідувань навіть після виїзду з окупованих територій. Це створює атмосферу страху й мовчання, що ускладнює документування злочинів.
Релігія стає мішенню не випадково, а тому, що вона несе пам’ять, ідентичність і моральну спільноту — основу суспільної єдності. Руйнування цієї тканини послаблює здатність суспільства не лише чинити опір агресії, а й залишатися собою.
Саме тому документування порушень проти релігійних громад на окупованих територіях є невідкладним і життєво важливим завданням. Міжнародна спільнота має чинити постійний тиск на Російську Федерацію, щоб ці порушення були розслідувані, права — відновлені, а свобода релігії або переконань — гарантована відповідно до міжнародних норм.
Ми не повинні забувати і про саму Росію — переслідування всіх інакомислячих, релігійних лідерів і віруючих, які виступають проти війни з мотивів віри, має бути припинене. Такі люди, як російський буддійський лідер Тело Тулку Рінпоче, який сьогодні присутній тут із нами, повинні мати можливість повернутися до своєї країни. Міжнародна спільнота повинна залишатися небайдужою і посилювати тиск на Росію, щоб припинити ці порушення свободи релігії і переконань.
2. Релігія як частина проблеми
Ми повинні говорити відверто.
Керівництво Російської Православної Церкви надало ідеологічне виправдання агресії, подаючи війну як духовно виправдану, навіть «священну». Це глибоко підірвало довіру суспільства до релігійних інституцій.
За даними моніторингу руху Christians Against War, щонайменше 240 священнослужителів Російської Православної Церкви були ідентифіковані як ті, що брали участь у бойових діях, забезпечували матеріальну підтримку російської армії або активно займалися воєнною пропагандою.
У межах Української Православної Церкви також є окремі випадки священнослужителів, звинувачених у підтримці вторгнення, — за даними Служби безпеки України, нині відкрито понад 200 кримінальних проваджень.
Це має серйозні наслідки для ситуації всередині України.
Хоча Українська Православна Церква (раніше підпорядкована Московському Патріархату) і залишається найбільшою релігійною спільнотою в країні за кількістю парафій, вона сьогодні стикається з недовірою, суспільним тиском і обмежувальними заходами.
У травні 2022 року її керівництво оголосило про адміністративне відокремлення від Московського Патріархату, але державна влада та значна частина суспільства не сприйняли це як достатнє підтвердження реальної незалежності.
Українське суспільство нині переживає складне напруження між свободою релігії або переконань і національною безпекою, наче ці принципи суперечать одне одному, хоча насправді вони є взаємопідсилюючими основами демократичного суспільства.
УПЦ часто розглядається через призму безпеки, і ідея заборони Церкви користується популярністю серед значної частини громадян.
Переходи парафій до Православної Церкви України (ПЦУ) часто відбуваються з конфліктами, іноді навіть із насильством, що робить внутрішньоправославний конфлікт лінією поділу на національному рівні, поглиблює місцеві рани, посилює поляризацію та послаблює соціальну єдність у час, коли внутрішня єдність є критично необхідною для колективної стійкості перед війною.
Свобода релігії — це не додаткова цінність чи привілей, це умова стійкості.
3. Релігія як частина розв’язання
Попри ці виклики, релігійні громади стали невід’ємними чинниками стійкості.
- Церкви організовують гуманітарну допомогу, евакуацію, притулки, підтримку для внутрішньо переміщених осіб.
- Капелани й священники супроводжують людей у горі й травмі, надають психологічну та моральну підтримку.
- Міжрелігійна співпраця посилилася, особливо через Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій.
- Релігійні організації беруть участь у міжнародному співробітництві, адвокації та релігійній дипломатії.
Релігія може допомогти переосмислити травму. Це також процес навчання: релігійні спільноти вчаться зцілювати рани замість того, щоб їх поглиблювати, і реагувати на біль без породження ненависті чи виключення.
Замість тлумачення страждання як «покарання від Бога», багато хто сприймає його як несправедливу шкоду, що закликає до солідарності, співчуття і спільної відповідальності.
Релігія зміцнює стійкість через:
- Надання сенсу — переосмислення випробувань у гідних, а не каральних термінах.
- Колективну дію і волонтерство — перехід від ролі жертви до ролі активного помічника для інших.
- Підтримку з боку духовенства і громади — збереження емоційного зв’язку, спільне переживання болю замість ізоляції.
Це стійкість не просто як витривалість, а як збереження людяності. Здорові взаємини й співпраця між релігійними акторами є необхідними для цієї праці. І лише тоді, коли свобода релігії гарантована всім без дискримінації, ці спільноти можуть реалізувати свій потенціал і зміцнити суспільну стійкість.
4. Шляхи вперед: українські миротворчі ініціативи
Дозвольте навести два приклади організацій, які працюють у цьому напрямку в Україні.
«Діалог у дії» (Dialogue in Action) розвиває культуру діалогу навіть у воєнних умовах. Вони працюють з урахуванням травматичного досвіду, залучають молодь, розвивають потенціал релігійних організацій. Їхнє головне розуміння: «Якщо ми втратимо діалог, ми можемо виграти війну, але втратимо здорове суспільство».
Ту саму ідею поділяє екуменічний рух, зокрема Конференція Європейських Церков у межах проєкту Pathways to Peace.
Софійське братство (Sophia Brotherhood) створює простір зустрічей між вірянами УПЦ і ПЦУ, протидіє мові ворожнечі та насильству, будує довіру і виховує нове покоління лідерів, які говорять з відповідальністю, а не з ворожістю.
Обидві організації підкреслюють: плекання свободи релігії або переконань є необхідною основою діалогу.
Висновок
Релігія в Україні сьогодні — це і місце ран, і місце сили — де біль і зцілення співіснують поруч.
Тут, де ідентичність зазнає атак, де напруга ще глибока, люди все одно продовжують знаходити сенс, турботу і одне одного.
Стійкість — це не лише виживання. Це — гідність того, як ми продовжуємо жити, піклуватися і залишатися людьми перед лицем того, що намагається нас знищити.
Щоб Україна могла виграти війну, не втративши миру, вона повинна:
– захищати свободу релігії або переконань;
– зменшувати поляризацію;
– посилювати пастирську підтримку, поінформовану про травму;
– підтримувати українські ініціативи діалогу, які об’єднують громади.
Для цього міжнародна спільнота має відігравати важливу роль — не нав’язувати і не тиснути, а супроводжувати, слухати і забезпечувати, щоб процес відбудови був чутливим до конфліктів і спрямованим на мир.
Дякую.
Джерело: shaltnotkill.info