Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник, відділення релігієзнавства Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України
Релігійна ситуація в Україні завжди знаходиться в полі науково-практичних інтересів дослідників релігії, релігійних, політичних і державних діячів. Виявляючи закономірності її розвитку, експерти головним чином зосереджуються на кількісних і якісних показниках релігійності суспільства, ареалах і масштабах поширення певних релігій, на змінах у віросповіданні окремих людей та їх спільнот тощо. Певним рубіконом можна вважати 2022 рік – початок відкритої агресії Росії проти України.
Головні тенденції розвитку релігійного життя в Україні у 1991-2022 рр. виглядали так:
- зростання значення релігійного фактору у суспільному житті країни;
- збільшення кількості релігійних громад та конфесій;
- нерівномірність поширення релігійних організацій і конфесійних напрямків на території України;
- поглиблення внутрішньоправославного протистояння;
- відродження та посилення церков національних меншин;
- поширення нових і нетрадиційних релігій;
- формування партнерських державно-церковних і дружніх міжконфесійних стосунків окремими релігійними організаціями, тощо.
Російсько-українська війна внесла істотні корективи в характеристику релігійної ситуації. Релігійні організації стали реально присутніми на війні – через своїх парафіян, особливо капеланів, волонтерів. Церкви стали ініціаторами і реалізаторами багатьох нових соціальних програм, спрямованих на підтримку низки інститутів та організацій (ЗСУ, Нацгвардія, «Азов», освітні, медичні, пенітенціарні заклади тощо) та різних верств населення. Церкви проявили свою активність в культурних проєктах, в дипломатії як адвокати справедливого миру. Завдяки релігійним лідерам, які впливають і на політичних, і на державних діячів, вдається вирішувати не тільки релігійні/духовні питання, а й економічні, фінансові, гуманітарні (зокрема, мова йде про місію протестантських церков до Сенату США, яка сприяла виділенню Україні військової допомоги).
Плюралізм – основа релігійного ландшафту України
Для розуміння основних змін в суспільно-релігійній реальності є сенс звернутися до деяких кількісних і якісних показників, які хоч і не в повній мірі описують всю картину, але орієнтують в загальних тенденціях.
Щороку Державна служба України з етнополітики та свободи совісті публікує звіт про наявні релігійні громади і конфесії, який фіксує інституційну мережу церков в Україні за кількістю організацій. При всій умовності і неповноті держстатистики, яка спирається на дані від обласних військових адміністрацій, станом на 1 січня 2025 р. офіційно релігійна мережа України представлена 34663 інституціями. Православна Церква України налічує 8291 парафію, 91 монастир. Приріст ПЦУ відбувся фактично по всіх областях, крім тимчасово окупованих і Криму, де попередників ПЦУ – УПЦ КП та УАПЦ окупаційні режими заборонили. ПЦУ «приростає» новими громадами нерівномірно: так, кількість парафій в Хмельницькій обл. збільшилася на 42%, в Київській на 33%, в Черкаській на 19% (пораховано авторами за статистичним звітом).
За статистикою, Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом) налічує 9792 парафій та 210 монастирів. Немає жодної області, де б за час війни зберіглася та сама кількість громад цієї церкви. Всюди спостерігаємо негативну динаміку. Важко щось порівняти по Донецькій, Луганській областях і Криму, бо по них взагалі немає даних. УПЦ в Запорізькій і Херсонській областях, на тимчасово окупованих територіях, зменшила свою присутність, оскільки їх парафії без узгодження із керівництвом церкви зараховують до РПЦ або взагалі анексують цілими єпархіями (таких на сьогодні вже 9). Крім того, в результаті військових дій з боку Росії УПЦ опинилася серед тих конфесій, яка втратила найбільшу кількість культових споруд. За даними проєкту «Релігія в огні», ця цифра серед 643 зруйнованих релігійних споруд складає майже половину – 338.
Порівнюючи з 2023 роком, УПЦ МП втратила 794 парафії, а ПЦУ здобула 216 громад. Постає питання про різницю в майже 600 парафій, які відійшли від УПЦ і не прийшли в ПЦУ. Куди поділися ці громади? Певно, частково вони були підпорядковані РПЦ на окупованих територіях, частково знаходяться в процесі самовизначення.
Українська Греко-Католицька Церква має 3494 парафії, 109 монастирів. Найбільше греко-католицьких організацій у Львівській (1665), Тернопільській (846) та Івано-Франківській (716) областях. Росте, але повільно, мережа УГКЦ в нетипових для неї регіонах: Вінницька, Запорізька, Одеська, Харківська, Херсонська, Чернівецька обл. Крім того, зафіксовано 473 організації в Мукачівській єпархії (МГКЄ).
Майже не змінилася кількість Римо-Католицьких парафій. В деяких областях приріст склав 1-2 громади. Найбільше зареєстровано громад у Львівській області – 5.
Протестантські церкви представлені різними деномінаціями – від класичних (лютерани) до сучасних (харизмати). В Україні традиційно присутні німецькі та українські лютерани (82 громади), реформати (118), баптисти (2872), п’ятидесятники (2916), адвентисти (1000), харизмати (1380). Є «Свідки Єгови» (390), мормони (25). Ісламських організацій різних напрямків загалом нараховується 180, юдейських 315. Є в Україні і буддисти (55), і бахаї (12), і кришнаїти (42) та інші східного походження течії, і рідновірські групи (150). Не називаючи всі релігійні напрямки, які зареєстровані в Україні, дійдемо висновку про релігійне багатоманіття сучасного релігійного життя в Україні, причини і представництво якого неодноразово досліджувались.
Воєнна міграція
Серед проблем, перед якими постають міноритарні релігії в часі війни, треба назвати катастрофічне скорочення кількості членів цих організацій за рахунок воєнної міграції. Особливо це стосується тих, які мають свої управлінські центри історичного походження (так звані матірні церкви) за межами України. Скориставшись конфесійною належністю, віряни міноритарних релігій на запрошення одновірців масово виїхали з України в Ізраїль, Швецію, Німеччину, Туреччину, Італію, Польщу, азійські країни тощо.
Такі географічні переміщення релігійних організацій з окупованих територій та прифронтової зони або взагалі закриття громад, безумовно, впливають на релігійну мережу України, змінюють традиційні ареали поширення тих чи інших конфесій і церков. Частина переміщених тимчасових переселенців опинилася на Західній Україні. Багато мусульман з Криму чи Донбасу осіло у Львівській, Чернівецькій, Київській областях. Протестанти Сходу і півдня України, тікаючи від захоплення, доїхали аж до Івано-Франківська, Тернополя, Закарпаття, Буковини. Тут вони влилися в місцеві одновірні структури, які виявилися дещо відмінними від їхніх звичних традицій. Це призводить до корекцій свого релігійного світогляду і форм сприйняття віросповідних істин.
Ще більші випробування чекали українських віруючих переселенців за межами України, які хотіли своїх українських церков, з українською мовою богослужіння і проповіді. Натомість закордон пропонував українським віруючим чужемовні громади одновірців. Навіть близькі за мовою російськомовні православні громади у Німеччині чи Франції у багатьох викликають відторгнення. При зустрічі із інокультурою своїх конфесій або взагалі з інорелігійністю українські християни і нехристияни за кордоном переживають додатково травму: церква, яка має стати прихистком і духовним домом, перетворюється на готель або гуртожиток.
В таких умовах переселенець відчуває себе чужим, тимчасово влаштованим, втрачає перспективи і впевненість. В результаті подолання такої невизначеності формується нова релігійність у переселенців, суперечлива за своїм характером. Особливо це відчули на собі мігранти: їх релігійність вже не українська і ще не польська чи шведська. Віруючий мігрант прагне або адаптуватися до нових релігійних умов, що вимагає вивчення мови і прийняття чужих правил поведінки, або радикально відмовляється від запропонованої реальності, рішуче не приймаючи її.
Рівень релігійності та ідентичність
Про стан нинішньої релігійності українського суспільства нам говорять соціологічні опитування, які проводяться різними дослідницькими структурами. Найбільш знаним і авторитетним є Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова, який щорічно опитує українців щодо стану державно-церковних і суспільно-релігійних відносин в Україні. Біля 70% українців стабільно заявляють про свою релігійність. В 2024 рр. (це останні опитування) 68% громадян України вважали себе віруючими. Традиційно більш релігійним є західний регіон, де віруючи себе назвали 85%. Після початку широкомасштабної агресії 22% стали більш релігійними, 4% вказали, що вони стали менш релігійними, 69% не відчули ніяких змін.
Тим не менш, в умовах війни релігійна ідентичність в порівнянні із громадянською чи регіональною виявилася не такою важливою для українців: якщо 70% громадян ідентифікує себе із Україною як державою, 14% із місциною, звідки віряни родом, 6% із національністю, то тільки 2% з людьми тієї ж віри і 0,7% із людьми тієї ж церкви.
Дослідження Центру Разумкова виявили зниження числа православних віруючих з 70% в 2014 до 55% в 2024 році (причини цього явища поки не з’ясовані). Наразі кількість греко-католиків збільшилась з 8 до 12%. Опитування виявило 2,5% протестантів, 2% римо-католиків, 0,1% мусульман, 0,3% іудеїв, 0,1% буддистів. 9,8% заявили, що вони просто християни, а 18% не належать до жодної релігії.
Опитування дало змогу прослідкувати динаміку змін в кількості прихильників ПЦУ і УПЦ. Якщо в 2020 з ПЦУ себе ідентифікувало 20% українців, то в 2022 вже 36%, 2023 42%, в 2024 35%. Натомість УПЦ за цей час втратило кількість прихильників з 13% в 2020 році до 5,5% в 2024 році. Ці складні ідентифікаційні процеси потребують окремого аналізу, оскільки існує багато факторів, які впливають на таке релігійне самовизначення українців. Однак можна однозначно констатувати, що українці не хочуть пов’язувати себе із церквами, які вони вважають неукраїнськими за суттю.
Загально-суспільна оцінка ролі релігії в Україні
Про стан релігійної ситуації свідчить багато фактів, зокрема загально-суспільна оцінка ролі релігії в Україні, ставлення громадян до окремих конфесій, характер відносин між вірянами різних церков, громадська думка щодо державно-конфесійних стосунків тощо. Поступово українці усвідомлюють позитивну роль релігії і Церкви в суспільстві. В 2022 р. в зв’язку із війною число тих, хто змінив своє ставлення до релігії, істотно збільшилося. Якщо в 2021 р. прихильно ставилися до релігії 49,5%, то наступного року таких стало 59%. Довіра до Церкви традиційно тримається в межах 65%. Так, високий індекс довіри і оцінки традиційно має православ’я. 75% опитаних позитивно ставляться до православної церкви. Лише 1% негативно сприймає її, а 18% взагалі байдужі православні проблеми.
Опитування зафіксувало, що з 2022 р. погіршується ставлення до УПЦ. Порівнюючи 2024 р. із 2021 р., бачимо зменшення позитиву з 34% до 13% при паралельному зростанні негативу – з 24% до 54%. Поступово змінюється загально українське ставлення до греко-католиків. Нині 37% опитаних висловлюють позитив, і тільки 3% негатив. Приблизно таким самим чином розподіляються симпатії до римо-католиків. Є динаміка в ставленні українців до протестантів. Якщо протягом останніх років частки тих, хто ставиться позитивно, і тих, хто негативно, були приблизно однаковими – 14% і 15%, то в 2024 р. позитивне ставлення висловили 19%, негативне – 10%.
Рівень конфліктності
Більшість (54%) респондентів зазначають, що відносини між віруючими різних конфесій є спокійними, навіть дружніми (10%). Тобто оцінка рівня конфліктності на низовому (парафіяльному та індивідуальному) рівні знижується, хоча напруженість у відносинах між православними церквами, особливо серед ієрархів, і досі турбує українців. Наші співвітчизники добре розуміють, що розділяє церкви: джерелом конфліктів називають політичні і майнові питання, амбіції окремих ієрархів.
В зв’язку із війною релігійні питання надзвичайно політично поляризувались. Це відбилося у позиції українців щодо допустимості заборони державою діяльності окремих церков і релігійних організацій. 74% опитаних підтримали Закон України «Про захист конституційного ладу в сфері діяльності релігійних організацій», прийнятий в серпні 2024 р. Українці вважають, що не може в Україні діяти релігійна організація, чий керівний орган знаходиться в країні-агресорці. 80% опитаних виступили проти пропаганди «русского міра», яку здійснюють релігійні організації.
Соціологи поцікавилися «Чи повинна церква, релігія бути національно орієнтованою?». В умовах війни суспільний запит на патріотичну позицію Церкви істотно зріс. Від 2021 р. частка тих, хто підтримує національну орієнтованість церкви, збільшилася з 39% до 52%. Хоча є і ті, які в такій орієнтації бачать «національну обмеженість» церкви. Таких зараз 27% з опитаних.
* Примітка редакції: 20-25 травня 2025 року на запит «Суспільного мовлення» компанією Info Sapience було проведенно соцопитування, відповідно до якого повну заборону діяльності УПЦ підтримав би 31% українців. В той же час, якщо це сприятиме підписанню мирної угоди з Росією, зі скасуванням Закону № 3894 погодились би (повністю прийнятно/скоріше прийнятно) 45% опитаних.
Державно-церковні відносини
Важливою, а інколи і визначальною, складовою релігійної ситуації виступають державно-церковні відносини. Українське суспільство (65%) погоджується, що такі відносини мають бути партнерськими. При цьому виділяються напрямки такої взаємодії: церкви мають бути залучені до формування національної ідеї, моделі післявоєнної відбудови країни, брати участь у розробці стратегії державної політики. Держава із свого боку має більше співпрацювати з релігійними організаціями, розкриваючи їхній потенціал. Священнослужителі повинні бути залученими до виховання молоді, до духовної опіки переселенців, до всіх верств населення, які потребують не тільки духовної, але й соціальної допомоги.
При всіх проблемах, які з’явилися в Україні із релігійною свободою в умовах війни, зокрема обмеження на діяльність релігійних організацій, пов’язаних з країною-агресором, чи відсутності права на альтернативну службу для пацифістів тощо, 63% громадян переконані, що наша держава на контрольованих нею територіях загалом забезпечує свободу совісті. Проте, українців турбує розрив між декларованим правом на свободу віросповідання і можливостями скористатися цим правом. «Рівність перед законом всіх релігійних організацій декларується, але не здійснюється» – вважає половина опитаних. Соціологія в даному випадку не пояснює, на чому базується таке ставлення опитаних. Втім, загалом ми можемо говорити про звуження поля релігійних свобод в Україні не тільки за рахунок ситуації на тимчасово окупованих територіях, де взагалі свобод не лишилося, а й за рахунок підконтрольних Україні територій, де умови війни вимушено пріоритезують не релігійну свободу, а питання національної безпеки, в пріоритеті якої – не індивідуальна свобода, а свобода спільнотна, національна (в тому числі питання мобілізації священників).
Українці виявились послідовними у своєму несприйнятті ідеї запровадження інституту державної церкви. Нині таких 41,5%, хоча залишається частка тих, хто волів би мати державну церкву (31%), що пояснюється саме війною, коли люди думають про чинники консолідації суспільства, покладаючи свої надії і на церкву. Українці позитивно сприймають релігійний плюралізм, що склався на українських теренах історично. Тому 46% підтримують багатоконфесійність України.
В силу самої природи церкви люди вбачають в ній ту інституцію, яка покликана бути поруч із народом, із його потребами, запитами, тим більше в складних умовах війни. Українці підтримують залучення церкви до участі в державних чи громадських подіях, в цивільних ритуалах, зокрема прощання із загиблими військовослужбовцями або інших вбитих війною громадянами, прийняття присяги, освячення символічних для українців предметів, наприклад, державних прапорів, а також державних установ та будівель тощо. Біля половини з опитаних з цього приводу висловлюються позитивно, і кількість таких людей зростає (42% в 2021, 54% в 2024).
Державно-церковні відносини, які безумовно є важливою складовою релігійної ситуації в Україні, мають багато напрямків. Частина з них вже позитивно напрацьовані (благодійна діяльність, капеланство), інші знаходяться на стадії вирішення (сфера освіти, духовна опіка українцями за кордоном), але є і проблемні поля для взаєморозуміння (мобілізація священників, альтернативна служба, національна безпека). Загалом нині, від початку російсько-української війни, з боку і релігійних, і державних структур зростає розуміння релігійної і суспільної реальності, державно-церковні відносини стають більш конструктивними, формується те партнерство, яке визначає перспективу країни.
Якщо узагальнити вище означені зміни, які відбуваються в релігійному житті України в часі війни, то в цілому (за деякими виключеннями) можна говорити про:
- посилення ролі релігії у житті соціуму та окремого громадянина, її обґрунтовані претензії на інтегруючу силу в суспільстві;
- формування солідарної позиції більшості релігійних організацій щодо більшості суспільних процесів в світі та Україні;
- відносну фіксованість міжконфесійних і державно-церковних відносин, яка критично залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів;
- суспільне усвідомлення участі релігійних організацій у російсько-українській війні як в її позитивних (вклад в перемогу над агресором), такі і негативних (колаборація із окупаційним режимом) вимірах;
- призупинення зростання релігійної мережі і зменшення кількості релігійних громад та конфесій за рахунок тимчасово окупованих території і анексованого Криму;
- зменшення кількості віруючих через трагічні втрати загиблих як серед військовослужбовців, так і мирного населення, масової воєнної міграції всередині України і за її межами;
- зміни довоєнного характеру релігійності, переосмислення концепції пацифізму;
- стагнація внутріправославного конфлікту без видимих перспектив його разморозки;
- помітне переформатування конфесійної карти України;
- загрози зникнення міноритарних релігій і церков національних меншин;
- ситуативні і системні виклики для свободи совісті і віросповідання.
Релігійна ситуація, яку визначає російсько-українська війна, нині потребує постійного моніторингу і аналізу, щоб вчасно побачити небезпеки як для релігій, так і суспільства, усунути чи навіть попередити їх. В суспільно-релігійній сфері після війни виникатимуть нові виклики, обриси яких вже проглядаються, на які і церква, і суспільство, і держава мають бути готовими відповісти.