Ваші Еміненції, Ваші Високоповажності, пане Генеральний секретарю, шановні члени Всесвітньої Ради, дорогі друзі та колеги!
У цьому місті, чиї камені досі несуть відлуння століть, де Схід було визначено не як географічне розширення, а як духовний обрій, і де Константинопольська екуменічна кафедра продовжує свідчити про вселенське покликання православного християнства.
Сьогодні наша совість зіштовхується з ситуацією планетарної кризи. Однак головний виклик полягає не стільки у її видимих проявах — економічній нестабільності, що задихає цілі народи, чи у стрімкому технологічному прогресі, що ставить під сумнів саму здатність людини бути суб’єктом рішень. Проблема — глибша. Вона полягає у внутрішньому стані, який дозволяє цим явищам проявлятися з такою руйнівною інтенсивністю.
Як це сформульовано в межах ініціативи «Релігії заради миру», діагноз вказує на домінуючу, часто непомітну, світоглядну парадигму. Йдеться про залишковий матеріалізм із рисами спрощення — такий спосіб бачення реальності, який зводить людське розкриття до суто матеріального виміру, систематично виключаючи будь-яке посилання на сакральне.
Потреба в подоланні матеріального задля наближення до Істини — це серцевина нашої духовної традиції. Як навчає великий отець Каппадокійської Церкви святий Григорій Ниський: «Неможливо нікому піднятися до тієї брами, де сяє світло істини, якщо не знято з душі земного одягу зі шкір. Лише тоді відкривається те, що справді існує, і пізнання цього є знанням Істини».
Наслідки такого світогляду — не лише філософські. Вони глибоко екзистенційні й соціальні. Викривлення поняття людської повноти сприяє ізоляції, експлуатації й руйнуванню довкілля. Людина перестає розумітися як істота, що існує у стосунках, основаних на трансцендентній Реальності, і перетворюється на автономну одиницю, яка шукає добробуту за рахунок інших та природи.
Втрата зв’язку з сакральним обертається втратою зв’язків, що утворюють суспільство, залишаючи по собі лише сукупність індивідів у змаганні між собою.
На тлі цього духовного спустошення міжрелігійний діалог з’являється не як богословська розкіш у часи миру, а як неминуча необхідність — акт колективного спротиву. Зустріч різних релігійних традицій, кожна з яких несе унікальний досвід сакрального, стає передумовою для протистояння глобалізованій відсутності Сенсу.
Це дозволяє відновити дискурс, що має сміливість говорити про любов, співчуття, милість, прощення та самопожертву — не як абстрактні моральні цінності, а як активні елементи повнішої реальності.
Потреба у спільних діях, про яку було заявлено ще на початку цього руху, вимагає спільного простору — ґрунту, на якому індивідуальні голоси можуть скласти єдине свідчення.
Відповіддю на цей екзистенційний виклик стає амбітне інтелектуальне творіння — концепція спільного сакрального світогляду. Це не спроба створити нову синкретичну релігію чи підмінити унікальні світогляди кожної традиції. Навпаки — мета полягає у виявленні зони згоди, картографуванні тих точок, де різні досвіди сакрального перетинаються, творячи єдиний фронт проти матеріалістичного редукціонізму.
Йдеться про намір чітко висловити той зв’язок із сакральним, що раніше залишався мовчазним у міжрелігійних ініціативах, і водночас дозволити кожній традиції зберегти свою ідентичність.
Цей підхід ґрунтується на чотирьох основоположних стовпах, які формують цілісне бачення реальності:
У центрі — Сама Святість, найвища абсолютна Реальність, що в різних традиціях виражається як Бог, Брахман або як Сяючий Порожній Простір. Ця Реальність — не абстрактний принцип, а Основа спільноти буття, що об’єднує всі речі через любов, співчуття та милосердя.
По-друге, людські істоти за своєю сутністю розглядаються як істоти стосунків — саме тому, що їхнє буття засноване на Святості. Її досконалість не вичерпується захистом прав, а досягається через розвиток чеснот, зокрема свободи, що народжується з любові, освяченої Сакральним.
По-третє, суспільство — це не просто сума окремих індивідів, а цілісність повноцінних людських істот. Це структура взаємності між особами та інституціями спільного блага: родиною, освітою, економікою.
І, нарешті, Земля та мережа її життя — незалежно від того, чи вважаються вони священними самі по собі, чи як вияв святості — визнаються всіма традиціями як засновані на святому. Це вимагає поваги, що проявляється через чесноти, такі як сталий спосіб споживання, та через відповідні структури, зокрема використання відновлюваних джерел енергії.
Сила цієї пропозиції полягає у її намаганні подолати розрив між вірою та наукою. Вона спирається на сучасні відкриття квантової механіки та біології, кидаючи виклик панівним механістичним моделям всесвіту, натомість проектуючи уявлення про цілеспрямованість і взаємозв’язану цілісність, що узгоджується з духовними перспективами.
Запрошення до нової «натуральної філософії», яка об’єднує науковий пошук із нескінченним духовним, — мабуть, найсміливіший елемент цієї ініціативи.
Отже, спільне сакральне процвітання — це не лише теоретична концепція, а світло для спільної дії, рамка, що прагне доповнити навіть цілі сталого розвитку ООН, додаючи критично важливий вимір — зв’язок людини із сакральним, який часто відсутній у суто секулярних проєктах.
Проте успіх такого амбітного задуму залежить від однієї фундаментальної передумови, як зазначають дослідники, аналізуючи динаміку міжрелігійних зустрічей.
Перш ніж відбудеться зближення догматів, спільність життєвого досвіду має випередити спільне світобачення, спільний шлях. Ситуація, з якою покликана мати справу ця «спільна сакральна візія», не є лише сучасною патологією. Людство з початку своєї історії живе в умовах плюралізму. І цей факт викликає глибоке здивування.
Чому homo sapiens — біологічно подібний, з однаковими генетичними потенціалами та структурою мозку — не має спільної мови? Чому замість однієї універсальної мови існує 4–5 тисяч нині вживаних, що є залишком ще більшої кількості в минулому?
Це розмаїття — не лише технічна перешкода для спілкування. Воно стало серйозною перепоною для матеріального та соціального розвитку людства. Джерелом ворожнечі й зневаги, що виникають із неможливості взаєморозуміння.
У кожній культурі міфологічна свідомість має власну версію історії Вавилону — свій наратив про первинне розсіювання мов. Чи це покарання за пихатість (будівництво вежі до зірок), чи випадковий наслідок егоїстичного вибору — багатомовність сприймається як друге вигнання.
Людина була вигнана не лише з раю, а й із єдиної родини людства — з упевненості, що вона може мислити й передавати реальність. Пам’ять про первісну адамову мову — де слова і речі відповідали одне одному, а називання було актом творення — досі живе в людській уяві як втрачене єднання. З цього погляду, вся історія мовної свідомості людства — це маятник, що коливається між Вавилоном і надією на повернення до одноголосності, до месіанського моменту відновленого розуміння.
Саме тут сучасна ідея «спільного сакрального світобачення» перетинається з древніми міфами. Її можна трактувати як секуляризовану спробу «розвіяти прокляття Вавилону». Але вже не через одну мову, а через спільний духовний знаменник.
Як багатомовність, так і багаторелігійність розглядаються як перешкоди, джерела плутанини, які сприяють домінуванню матеріалізму. Спільне сакральне світобачення має на меті стати своєрідною «граматикою святого» — системою глибинних структур, у межах якої поверхневі відмінності між релігіями можуть бути зведені до основоположних принципів. Ідея полягає у створенні метамови, спільного простору, який дозволив би перекладати індивідуальні сакральні істини у зрозумілі, універсальні терміни, здатні звертатися до сучасного світу. Це — спроба збудувати нову вежу, не з цегли й асфальту, а зі спільних понять і взаємно визнаних принципів. Вежу, що не прагне підкорити Небо, а має на меті захистити землю від його відсутності.
Благородство цієї мети — безсумнівне. Але сама аналогія з Вавилоном породжує критичне запитання: чи множинність людської думки — це справді прокляття, яке слід зняти, чи, навпаки, глибока й необхідна умова нашого духовного виживання? Можливо, життєздатність людського духу збереглася саме тому, що була розсіяна мовами.
Відповідь на це питання визначає не лише доцільність, але й саму суть будь-якої спроби досягти «єдності в святому». Бо побудова нової єдності передбачає розуміння причин, чому стара була втрачена — і чи була вона справді втрачена, чи лише перетворилася на складнішу, вимогливішу форму єднання. Нездатність встановити спільне понятійне підґрунтя для «святого» не скасовує необхідність діалогу. Навпаки, робить його ще більш актуальним — зміщує фокус із теоретичних узгоджень на спільну історичну відповідальність. Бо якщо релігії не можуть домовитися на рівні догматів, вони зобов’язані зустрітися на ґрунті земної реальності — там, де наслідки десакралізованого світу проявляються як конкретний біль, колективна хвороба, розрив суспільного тіла.
Криза модерності — не абстрактне філософське явище. Це — відчутна реальність, яка набуває плоті й крові у двох на перший погляд непов’язаних, але глибоко взаємопов’язаних глобальних явищах: нестерпній вазі глобального боргу та неконтрольованому розвитку штучного інтелекту. Це не просто технічні проблеми, які потребують технократичних рішень. Це — симптоми глибокої духовної патології. Привиди, які породжує «земне місто», коли намагається збудувати себе в умовах Божої відсутності.
Зокрема, глобальна боргова криза, що вражає країни з низьким та середнім доходом, є найяскравішим проявом економіки, яка втратила моральну основу. За складними цифрами та фінансовими інструментами ховається архаїчна реальність — нова форма рабства. Цілі народи сьогодні перетворено на слуг абстрактного механізму. Механізму, що базується на структурній несправедливості та експлуататорських кредитних системах. Він висмоктує їхнє багатство, гальмує розвиток і закладає під заставу їхнє майбутнє.
У цьому полягає найточніше втілення редукціоністського матеріалістичного світогляду. Людина перестає сприйматися як особа, як образ Божий, і перетворюється на одиницю виробництва й споживання — на цифру у балансі невидимого кредитора. Економічні стосунки, які могли би бути простором солідарності, взаємної підтримки, спільного добра, перекручуються в систему домінування, що заперечує саму гідність людини. Те, що Писання називає “служінням мамоні”, — це не просто індивідуальна жадібність. Це підкорення всієї людської екзистенції абстрактній силі, що вимагає абсолютної віри та жертвоприношень. Не можна служити одночасно Богові й грошам. Глобальна боргова система — це сучасна, інституціоналізована форма цієї ідеології. Це механізм, який створює й відтворює нерівність, не даючи біднішим суспільствам інвестувати у власне здоров’я, освіту, інфраструктуру. Вони стають вічно вразливими до нових криз.
Протидія цьому не може обмежуватись бухгалтерськими перерахунками, реструктуризаціями чи “справедливими” скороченнями. Потрібне радикальне моральне переосмислення. Повернення до принципів справедливості й солідарності, яких навчають усі наші релігії. Потрібне визнання: існують борги, які є морально неприйнятними. Ідея Ювілейного (періодичного) прощення боргів — це не утопія, а передумова виживання людської спільноти.
Якщо борг є матеріальним виявом нелюдяності, то штучний інтелект — її цифровою формою. Тут виклик є ще підступнішим і потенційно глибшим. Штучний інтелект — це не просто новий інструмент. Це створення подоби людської особи — інтелекту, відірваного від свідомості, тіла й духу. Попри обіцянки безпрецедентного прогресу в медицині, освіті й безпеці, він несе з собою гострі етичні питання: упередженість, тотальний нагляд, нерівність і розмивання людської свободи. Алгоритми, що навчаються на даних із уже існуючими несправедливостями, можуть не лише повторювати їх — а й посилювати. Вони створюють невидиму, але всесильну мережу контролю, яка вирішує, хто матиме доступ до можливостей, а хто буде виключений. Людське судження — з його нюансами, інтуїцією, співчуттям — ризикує бути замінене на холодну ефективність машини.
Проте найглибший виклик штучного інтелекту — це уявлення про саму людину. Редукціоністський погляд, у якому людина — лише складний біохімічний комп’ютер — знаходить у машині своє остаточне виправдання. Якщо мислення — це лише обробка даних, тоді машина може справді перевершити свого творця. У такій перспективі унікальна, неповторна, безмежно цінна людська особа — те, що християнство вбачає як «образ Божий» — звужується до набору даних, до передбачуваного шаблону поведінки. Свобода, творчість, любов, молитва — всі ці прояви людської унікальності позбавляються таємниці й зводяться до нейронних процесів. Людство ризикує втратити не лише контроль над власними інструментами, а й саме розуміння того, що означає бути людиною.
І глобальний борг, і штучний інтелект, попри їхню зовнішню відмінність, мають спільне філософське коріння — обожнення абстракції та корисності. У випадку боргу абстракцією є гроші, відірвані від реальної економіки, що ігнорують особу боржника. У випадку штучного інтелекту — дані, що ігнорують унікальність суб’єкта. І в обох випадках панує логіка користі — прагнення до максимальної ефективності, економічної чи обчислювальної, — яка переважає над усіма іншими цінностями. Саме це є глибинною проблемою — ідеологічним ядром, яке необхідно піддати сумніву. Як було влучно сказано: діалог має вестися не лише з релігійною суттю культурної традиції, а й із її ідеологічним осердям — у випадку секулярної культури. А ідеологічним осердям сучасної секулярної культури є саме віра в всемогутність абстракції.
Відповідь релігійних спільнот не може бути лише оборонною чи негативною. Самого викриття небезпек недостатньо. Потрібно сформулювати альтернативне позитивне бачення людини та суспільства. Бачення, вкорінене у переконанні, що людина — істота відносин, а суспільство — простір взаємозв’язків. Проти абстракції боргу релігії мають протиставити реальність солідарності, практику справедливості, вимогу прозорості й моральної відповідальності в глобальних економічних справах. Проти абстракції штучного інтелекту — захистити незамінну цінність людської особи, святість свідомості та недоторканість свободи. Розробка етики для технологій — етики, заснованої на співчутті, відповідальності й гідності — є одним із найнагальніших завдань нашої епохи.
Повторю: розробка етики для технологій, заснованої на співчутті, відповідальності та гідності, є одним із найнагальніших завдань нашої епохи.
Ці два фронти — економічний і технологічний — викривають банкрутство суто секулярного розуміння прогресу. Вони змушують нас повернутися до фундаментальних питань, які модерність намагалася ігнорувати: Хто така людина? Що становить справедливе суспільство? У чому сенс людського існування? На ці запитання технічні рішення та економічні рецепти не дають відповідей. Слово належить великим духовним і релігійним традиціям людства, які покликані не запропонувати готові відповіді, а відкрити новий горизонт — мудрості, споглядання і молитви.
Нездатність земного міста знайти щастя в абстракції свідчить про його невтамовну спрагу за красою. Аналіз конкретних викликів боргу і штучного інтелекту знову повертає нас до початкового запитання, але вже в нових термінах: якщо початкова точка спільного сакрального погляду виявляється філософськи незахищеною, а секулярне місто не може запропонувати сенс і спільність, то де, врешті-решт, має відбутися зустріч релігій світу?
Відповідь полягає не у досягненні концептуального консенсусу, а в прийнятті спільної місії — місії свідчення. Кожна релігійна традиція покликана свідчити, з глибини власного одкровення, проти ідолопоклонства сучасності, пропонуючи як протиотруту не загальну духовність, а багатство своєї унікальної і неповторної інакшості. Справжня основа для спільної дії полягає не в узгодженні теорій, а в спільній дорозі дії. Цю істину відображає акцент на «діалозі життя» як передумові міжрелігійного діалогу. Ми зустрічаємося, по суті, не тоді, коли наші теології збігаються, а тоді, коли наші спільноти ділять хліб з голодними, піклуються про хворих, захищають скривджених. Єдність виникає в спільному спротиві силам, які прагнуть стерти людське обличчя. У цій боротьбі різноманіття наших духовних засобів — не слабкість, а багатство.
Християнське свідчення, зокрема, пропонує цьому діалогу перспективу, яка не прагне панування, а служіння — служіння образу Бога як спільноті осіб, як вічним стосункам любові. Мир у цій перспективі — це не статичний стан рівноваги, а динамічна есхатологічна реальність: очікування остаточного примирення всього у Христі.
Спільна дія релігій черпає своє найглибше значення не з уже наявної згоди, а з спільної надії — на майбутній світ справедливості й любові. Ми покликані не творити нову глобальну релігію консенсусу, а — кожен з точки опори своєї віри — будувати глобальний союз совісті, пророче свідчення, яке зберігає відкритим горизонт трансцендентного у світі, що задихається в межах матеріального.
Наша єдність не заснована на тому, у що ми віримо спільно, а на нашій спільній любові до людства і на нашому спільному зверненні до таїни Єдиного Бога.
Це — єдиний можливий шлях до миру.
Дякую всім за вашу увагу і терпіння.