Архімандрит Кирило Говорун, професор еклезіології, міжнародних відносин та екуменізму у Стокгольмській школі теології (Університетський коледж Стокгольма)
Ідол Візантії
Візантія є одним із найбільш шанованих ідолів нашого часу. Популістські політики в православних країнах цинічно експлуатують романтичний ентузіазм щодо Візантії, який поділяють їхні громадяни. Це не випадковість, адже цей ентузіазм стосується держави, якої ніколи не існувало — як відомо, Візантія є західною фантазією про державу з її столицею в Константинополі, яка сама себе називала Римом.
Наші фантазії про Візантію породжують ілюзорні уявлення про Церкву. Під впливом цих ідей ми хочемо, щоб наша церква була державною, мала політичну владу та здійснювала монополію в нашому суспільстві. Однак насправді, принаймні в сучасних умовах, така церква не може довго існувати. Усі спроби політичного візантизму у ХХ столітті довели це. Я свідомо використовую слово «візантизм» із закінченням -изм як знак ідеологічного характеру цього уявлення.
У більшості випадків візантизм закінчувався неконтрольованою та необмеженою особистою владою диктатора, який уявляв себе реінкарнацією візантійських василевсів. Іноді диктаторські апетити сучасних «василевсів» перевершували те, що дозволяли собі справжні імператори Візантії. Подібно до своїх історичних попередників, ці диктатори шукають легітимації через Церкву.
На відміну від минулого, яке приймало сучасність, сучасні прихильники візантизму відкидають модерн. Їхній візантизм є карикатурою на Візантію. Проте ці прихильники фантастичного візантизму зазвичай не розуміють, що справжня Візантія не була диктатурою за зразком типологій ХХ століття. Це було складне соціально-політичне явище з досить сильними демократичними структурами, які лише нещодавно почали визнавати дослідники.
Фантазії Путіна про Візантію
Президент росії Володимир Путін є одним із тих, хто розігрує образ Візантії, не розуміючи її суті. Його дезінформували деякі церковні високопосадовці, які вважають, що знають Візантію, хоча насправді це не так, зокрема митрополит Тихон Шевкунов. Саме він надихнув Путіна уявити себе новим Костянтином, Юстиніаном або, щонайменше, другим Володимиром Великим, князем Київським.
Саме тому, наприклад, Путін підтримав створення величезного «археологічного парку» в окупованому Криму на місці, де, за легендою, князь Володимир прийняв хрещення від Візантії. Я використовую лапки для терміну «археологічний парк», бо, по-перше, під час його створення були знищені археологічні пам’ятки та артефакти, а по-друге, цей проєкт не має нічого спільного з археологією — це пропагандистський інструмент. Шевкунов подбав про те, щоб археологія була підпорядкована потребам державної пропаганди.
Фантазії Путіна про самого себе становлять серйозну проблему. Але ще серйознішою є проблема того, що багато православних і сьогодні продовжують фантазувати про свою Церкву як про продовження імперії, якої вже давно не існує. Вони захоплюються телезображенням, де Путіна помпезно приймають на Афоні, дозволяючи йому сидіти на стасидії, символі імперської влади.
Православні, заражені вірусом візантизму, готові пробачити Путіну будь-який злочин, навіть геноцид іншого православного народу, якщо він обіцяє їм друге пришестя примари імперії та імперської церкви.
Хибна есхатологія і політична теологія
Ця хибна есхатологія виникає не лише з помилкової еклезіології, а й із неправильної політичної теології. В православному світі існує глибокий зв’язок між еклезіологією та політичною теологією. Оскільки Церква визначає, як ми живемо і діємо як християни, еклезіологія формує наше розуміння християнської ідентичності.
Ми живемо, діємо і сприймаємо себе у просторі, який є одночасно соціальним і політичним. Відірвати себе від нього неможливо. Якщо ми відвертаємося або закриваємо очі на нього, це не означає, що він зникає. Ми лише припиняємо впливати на цей простір, тоді як він продовжує впливати на нас.
Ми стаємо незахищеними перед багатьма його впливами, як позитивними, так і негативними. Ми краще готові протистояти цим впливам, коли дивимося йому прямо в очі. Тоді ми починаємо краще розуміти не лише світ, а й себе як членів Церкви і Церкву як таку.
Визнання православних мікрофашизмів через дзеркало секулярності
Це не випадковість, що еклезіологія як богословська дисципліна виникла в новітні часи разом із поступом секуляризації. Внаслідок останньої Церква, яка раніше охоплювала весь світ, раптово опинилася меншою за нього й оточеною цим світом. Цей світ більше не визнавав себе як невід’ємну частину Церкви. Подекуди він повністю відкидав Церкву, як це сталося під час Французької революції або за радянського комунізму. Іноді Церква відповідала тим самим, відкидаючи світ загалом. Це виглядало так, ніби вона стояла перед дзеркалом і повторювала ті самі жести, які секуляризований світ робив у її бік, тільки в дзеркальному відображенні права рука ставала лівою. Саме так церкви, які борються із секуляризмом та «неправильними» (на їхню думку) політичними доктринами, зрештою самі секуляризуються та стають на бік помилкових політичних режимів. Це те, що ми спостерігаємо в Росії, і не тільки там.
Коли Церква визнає існування світу (не ототожнюючи себе з ним), навіть якщо цей світ видається ворожим, це допомагає їй набагато краще усвідомити та зрозуміти саму себе. Таким чином, еклезіологія як богословська дисципліна народилася тоді, коли Церква звернулася до секулярного світу, а не відвернулася від нього. Звичайно, це не означає, що еклезіології не існувало до «секулярної доби». Від моменту свого існування Церква розмірковувала про себе в богословському сенсі. Однак вона не створила систематичного богослов’я про саму себе, подібного до систематичних доктрин про Триєдиного Бога чи Воплочення. Це можна пояснити відсутністю дзеркала перед нею, яке не було б її відображенням.
Подібне сталося і з православною політичною теологією. Вона завжди існувала у несистематизованому вигляді, без визнання себе як богослов’я. Навіть сьогодні багато православних теологів відмовляються визнавати її існування. Проте деякі з них беруть участь у політичній теології мимоволі та фактично є справжніми політичними теологами. Видатною постаттю серед таких «крипто-політичних» теологів був Христос Яннарас, який нещодавно спочив. Він вважав, що політична теологія — це західна дисципліна, яка не заслуговує на місце в православному богословському дискурсі. Еклезіологія як православне богослов’я була визнана пізно. Визнання православної політичної теології затрималося на ще довший час.
На тлі цієї затримки, у тіні великих фашистських систем Німеччини та Італії, у православних країнах почали виникати менші фашистські та напівфашистські режими: у Греції, Сербії/Югославії, Болгарії, Румунії та, зовсім недавно, у Росії. Більшість тодішніх богословів і церковних ієрархів схвально ставилися до цих режимів.
Після Другої світової війни західні церкви здебільшого визнали свої помилки та спробували виправити хиби своєї політичної теології. Протестанти зробили це швидше й відкритіше, тоді як католики — із затримкою та опосередковано. Другий Ватиканський собор започаткував програму aggiornamento як непряме визнання співпраці Католицької Церкви з диктаторськими режимами. Цей собор безпосередньо розробив політичну теологію, яка ускладнила подібну співпрацю в майбутньому.
На християнському Сході лише кілька богословських голосів засудили токсичні співпраці з минулого: як із правими, так і з лівими диктатурами ХХ століття. Церковна влада воліє не згадувати про ці співпраці, наче їх ніколи не було. На мою думку, це одна з головних причин, чому токсична співпраця з диктатурами все ще відбувається у XXI столітті: нерозкаяні гріхи мають властивість повторюватися.
Як подолати кризу у світовому православ’ї:
- Необхідно критично оцінити історичну візантійську симфонію між Церквою та державою, а також спроби відтворити її в сучасних умовах.
- Співпрацю з фашистськими та напівфашистськими режимами міжвоєнного періоду, а також із комуністичними режимами післявоєнного часу потрібно оцінити відкрито та критично. Таке визнання й переосмислення мають відбуватися соборно.
- Це допоможе нам визнати й критично оцінити нещодавні війни в Югославії, Грузії та Україні. Велика несправедливість щодо православ’я полягає в тому, що всі війни останніх тридцяти років на європейських теренах відбувалися між православними народами або за їхньої участі, а ми вдаємо, що цього не було й не відбувається зараз. Як православна Церква, ми не зможемо рухатися вперед (а швидше будемо деградувати), якщо продовжимо ігнорувати ці війни, особливо війну в Україні.
- Багато православних виправдовують цю війну, посилаючись на нібито дихотомію Схід-Захід. Настав час подолати цю дихотомію, яка є хибною трансформацією православної теології та практики.
- Вкрай важливо зберігати дистанцію від культурних воєн нашого часу. Це не означає уникати критичної оцінки ідеологій, які сприяють цим війнам з обох боків політичного спектра. Це означає, що ми не повинні дозволяти нашому богослов’ю ставати політизованим.