Лекція “Economos Orthodoxy in America” 2025 року
Монахіня Васса Ларін, літургістка, візантистка, професорка Київської православної богословської академії, доктор філософії
Тема мого сьогоднішнього виступу, як на мене, дуже цікава й надзвичайно важлива для всіх християн. Вона має назву «Повертаючи православ’я» — слово православ’я тут взято в лапки — а підзаголовок звучить так: «Уточнюючи нашу церковну мову».
Я почну, не пояснюючи детально, про що йдеться, — сподіваюся, що до кінця виступу ви самі зрозумієте сенс цієї назви. Отже, «Повертаючи православ’я». «Уточнюючи нашу церковну мову».
Хороша новина нашої інтернет-епохи полягає в тому, що кожен, зокрема християни Сходу й Заходу, мають безмежний доступ до інформації про все, що їх цікавить. Погана новина — у тому, що ця доступність робить нас заручниками поверховості: ми звикаємо отримувати знання у вигляді коротких уривків, «саундбайтів» або коротких статей, не зупиняючись, щоб замислитися над походженням цих слів, їхнім контекстом і значенням.
Ми живемо у час, який я жартома називаю «епохою дурості», коли будь-хто, маючи телефон, може занурюватися у складні теми, не маючи жодної освіти в цих питаннях. І саме це породжує плутанину та розгубленість. Це стосується й церковних дискусій: коли ми говоримо про такі базові поняття, як православ’я, церква, канонічність та інші, ми дуже часто повторюємо категоріальні помилки, навіть не помічаючи цього, — і наші обговорення стають радше шкідливими, ніж корисними.
Такі дискусії, побудовані на помилкових категоріях, затемнюють наше спільне християнське бачення і наше свідчення, гальмуючи розвиток Церкви. Наше зростання зупиняється, коли наші слова втрачають своє життєдайне значення. Недаремно приписують Конфуцію вислів: «Коли слова втрачають своє значення, люди втрачають свою свободу».
Я розумію це так: свобода — це простір для зростання. І щоб залишатися вільними, ми повинні повертати справжній сенс базових слів нашої віри, щоб хибні тлумачення не заважали нашому розвитку. Далі я запропоную кілька інструментів, які ми можемо запозичити з богословської та катехитичної традиції християнського Сходу, щоб повернути словам їхню силу і використовувати їх плідно.
Я торкнуся кількох проблемних понять, які, на мою думку, потребують осмислення в нашому сучасному церковному контексті, але зосереджуся переважно на слові православ’я — як прикладі терміна, який дедалі частіше розуміють не як спільне покликання всіх християн, а як замкнену, відокремлену ідентичність певної групи.
Отже, перший розділ моєї доповіді має назву «Як і навіщо повертати значення наших термінів». Як я вже сказала, в епоху інформації багато хто плутає інформованість з освітою. Знати щось про історію чи дискусії навколо теми — ще не означає знати саму тему і тим більше не означає вміти логічно та дисципліновано її обговорювати. Щоб справді щось знати, треба спочатку отримати правильне розуміння базових понять, на яких потім будується глибше знання.
В православній традиції таке введення у базові поняття називається містагогією. Подальша богословська освіта передбачає ознайомлення з категоріями та логічними системами, якими користувалися Отці Церкви у своїх богословських дискусіях. Було б дуже корисно сьогодні повернутися до цих категорій, які формувалися ще в античності, і спробувати знову застосувати їх до сучасних питань.
Отець Кирило Говорун у своїй новаторській книзі Eastern Christianity in Its Texts звернув увагу на те, що сучасне православне богослов’я часто відкидає традиційні логічні категорії. Це призводить до нечіткості мови і до того, що богослов’я починає підмінятися чимось іншим — політичними ідентичностями, ідеологією, психоаналізом або навіть різними формами містицизму. Така нечіткість мови й недисципліноване користування словами породжують плутанину. У церковному контексті це призводить до того, що багато людей ототожнюють себе як «православних» лише в сенсі «не католиків» або «не протестантів», не маючи уявлення, що ці терміни насправді означають. Як зазначає отець Кирило, іноді ідентичність виявляється сильнішою за богослов’я, яке її породило.
Звісно, я розумію, що вивчати філософські категорії Отців Церкви — нереально для більшості вірян. Але доступним залишається те, що традиційно називається містагогія — належне введення у базові слова і дії церковної традиції. Сам термін містагогія буквально означає «введення в таїнство» або «в таїнства» і означає процес навчання значення слів і дій, пов’язаних із таїнствами Церкви. Така підготовка відбувається перед хрещенням дорослого або під час виховання дитини, але фактично це процес усього життя. Усе церковне життя — це містагогія, кожна служба вводить нас у певну таємницю.
Але питання: чи залишаємося ми навченими? Чи продовжуємо вчитися? Чи можливо взагалі вчитися, коли нас із дитинства навчають, що «православ’я» означає «повноту істини», «правильну віру» — тобто що ми праві, а інші помиляються? Оце питання мене сьогодні турбує.
Ми часто вживаємо важливі слова самовпевнено — не лише у соціальних мережах, а й в офіційних заявах церков. Через це виникає плутанина і, я б сказала, колективна втрата церковного бачення. Прикладом є вислів «канонічна Церква в Україні», який часто вживає Московський патріархат, натякаючи, що інша Церква — «неканонічна». Тобто йдеться про дотримання певних правил, які вважаються найважливішими. Ті ж, хто не згодні, вказують на інші правила, які для них мають більшу вагу. Але рідко хто замислюється, що взагалі означають канони і яке їхнє значення для істинності Церкви сьогодні.
Ми всі знаємо, що слово канон має різні значення: є канон Святого Письма, є канони — постанови Соборів. Але що насправді означає канонічність? Чи існує ієрархія канонів? І чи взагалі канон означає «правило»?
Сьогодні багато хто говорить про «канонічність» як про головний критерій істинності. Здається, що якщо хтось «неканонічний» — це катастрофа. Все зводиться до канонічності, немов би це найголовніше. І при цьому ми чуємо дедалі менше розмов про саму віру. Про Ісуса, про спасіння, про любов — майже нічого. Це ніби стало «не нашою темою», «це для протестантів». І все перетворюється на плутанину, де вже незрозуміло, у чому суть.
Але ж термін канон, друзі, означає насамперед норму віри — міру, стандарт, що походить із Божого Слова, втіленого в Ісусі Христі. У грецькій мові κανών означав мірну палицю — інструмент, яким щось вимірюють. Це норма, не закон у юридичному сенсі, а взірець, до якого ми прямуємо, навіть якщо не завжди дотримуємося його досконало. Ми часто не досягаємо цієї норми, але вона залишається нашим орієнтиром. Ми не скасовуємо заповіді, які не виконуємо, — вони залишаються для нас нагадуванням і стимулом до покаяння.
Це прекрасно. У кожної традиції — своя краса. Наша — у тому, щоб пам’ятати норму, навіть якщо ми її порушуємо.
Отже, канон — це не просто набір правил, а жива норма, втілена в особі Христа, у Таїнстві Втілення. Сам Христос є каноном канонів, втіленою Нормою, через яку людина стає причасною до Бога. Святі, які жили в Ньому, — теж канони віри, як, наприклад, святий Миколай: не тому, що він сам є мірилом, а тому, що відобразив у собі істину Божу. Усе, що він робив, було проявом цієї норми.
Отже, усі інші канони — лише відображення цього головного канону. Якщо ми втрачаємо його з поля зору, усе інше стає порожнім, суто людським.
Слід пам’ятати: основою канонічності є не буква закону, а втілення Головного Канону — Ісуса Христа, Слова Божого, — у нашому житті, у житті Церкви.
Тож кожна церковна спільнота і кожен її член покликані бути «канонічними», так само як покликані бути єдиними, святими, соборними й апостольськими. Але чи справді ми втілюємо цей головний канон? Чи відображаємо в собі єдність, святість, соборність і апостольство, які в повноті виявлені лише у нашому Розп’ятому й Воскреслому Господі, Вічному Слові Божому, що стало плоттю серед нас?
Чи маємо ми канонічність, єдність, святість, соборність та апостольство — або навіть православ’я, хоча цього слова немає в Символі віри, але воно важливе? Чи володіємо ми цими ознаками як якимось значком, який носимо, бо отримали «членську картку», і відтепер це робить нас носіями цих, по суті, проявів благодаті? Ми знаємо, що не виявляємо цього всього досконало. Чи означає це, що Церкви не існує або що все відносно? Ні, я не про це кажу. Важливо мати канонічну Церкву в тому сенсі, що вона має стандарт, так? Вона знає, що є нормою. Ось що таке канонічність: спільне прагнення і визнання норми. Але справи погані, коли норма перестає бути нормою, коли фактично кажуть: ні, норма — це Кирил, або ось цей, або от той. Як каже святий апостол Павло в Першому посланні до коринтян: чому дехто з вас каже: «Я — Аполлосів», «Я — Кифів»? Тобто ми служимо якійсь людині або, що ще гірше, якійсь «священній війні» чи «русскому миру». Якщо щось або хтось стає ідолом, тоді ми маємо проблему. Тоді норма змінилася. Це вже не канонічно.
Отже, категоріальні помилки щодо канонічності, на які я вказую, дві. По-перше, можливість плутають із дійсністю. Звідки це береться — зараз поясню. Є класичні правила: у парі понять треба розрізняти те, що існує в можливості, і те, що існує в дійсності. Потерпіть трохи, далі буде цікавіше, коли я пройду ці «криваві деталі» діалектичних таксономій, але, їй-Богу, я їх пройду. Це дуже важливо. По-друге, плутають наше людське й історичне виявлення цих ознак, що походять від Бога за Його сутністю, із ніби-то їх походженням від нас самих; натомість треба розрізняти: Бог має це за сутністю, а ми — через причастя. Цю категорію сформулювали Отці, спираючись на категорії, запроваджені спершу Арістотелем і далі розвинені іншими; Отці адоптували їх до християнського богослов’я, але водночас зберегли повагу до правил мислення й обговорення. Не можна просто ділитися думками «під час гоління» і все плутати. Не можна все змішувати, бо зрештою інколи вже невідомо, про що ми взагалі говоримо. Люди вживають вислів «святе православ’я» замість «Церква». Про що ви говорите? «Я увійшов у святе православ’я». Такого предмета просто немає. У чині хрещення цього немає. Так, це важливо, але не в тому сенсі, у якому ви думаєте. І не кажіть мені, що це таке, якщо ви навернулися два роки тому. Ми, знаєте, трохи зверхні, особливо «діти священників». Терпіти не можу, коли мені пояснюють, що таке православ’я.
Ті самі категоріальні розрізнення, друзі, я пропоную застосовувати, коли ми говоримо про «православ’я» і «православний». Йдеться про покликання, про можливість, а не про «я є» чи «я маю». Пригадайте Євангеліє: «Хто має, тому додасться; а хто не має, від того віднімуть і те, що, як він думає, має». Це загадково. Ви ж чули це місце? Гаразд, зробімо вигляд, що чули. Воно загадкове саме тим, що дар утікає, якщо ти вважаєш, що вже ним володієш. Ми смиренно відкриваємося Богові, щоб Він давав нам, коли ми готові брати участь. Він уже хоче дати нам усе, так? Але ми маємо усвідомлювати, що весь наш шлях — наші традиції, пости, свята, молитви — покликані відкрити серце, бо ми схильні його робити каменем. Не тому, що Бог від нас закривається, а тому, що це ми зачерствіли. Тож нам потрібно розм’якшувати серце; навіть труднощі, в які Він дозволяє нам потрапляти (і в яких ми не завжди невинні), Він обертає нам на добро. А дари — це те, що нам дано шлях якого ми прагнемо: православ’я, соборність, єдність; і ми знаємо Джерело, яке допомагає нам іти. Але це завжди процес, так? У цьому світі — це процес. Тож говорімо про православ’я як про процес. Я хочу розібратися, що під цим мається на увазі. Чи справді йдеться про «правильність»? Що означає бути завжди «правим»? Або що означає для інституції бути завжди «правою»? Дорослі люди знають: ніхто не буває завжди правий. Хіба що дехто «завжди правий», але такі люди інколи живуть у кімнаті з м’якими стінами. Вони, може, навіть уважають себе Ісусом Христом, так? Як сказав десь Гілберт Кіт Честертон: «Досконала послідовність — ознака божевільного». Це не норма. Я зараз не лише про послідовність, а й про непомилковість — про уявлення, що ти завжди непомильно маєш «правоту». Спробуйте пожити з людиною, яка завжди права, — розкажете, як вам було.
Отже, давайте разом заглибимося в значення слів «orthodox» («православний») і «orthodoxy» («православʼя»), які зазвичай тлумачать як «правильна думка/вчення» і «правильне поклоніння/прославлення». Чули таке визначення? Воно поширене. Але це визначення, друзі, вводить в оману. Якщо воно натякає, що православні християни — індивідуально чи спільно — «праві» (навіть якщо йдеться лише про питання віри), — це теж оманливо. Оманливо тому, що з вашими «правильними» думками про віру дуже багато чого може піти не так. У нас не завжди чудова катехитична програма, ми не завжди довіряємо богословам і так далі. Навіть коли людина професійно цим займається, ви не завжди приймете, що вона має рацію. Отже, таке визначення не працює, хоча, здається, ми ним і користуємося. Тому я хочу пильніше подивитися на ці терміни — «orthodox» і «orthodoxy».
Спочатку — історичне тло. Потерпіть, деякі частини будуть трохи нудні, але згодом подякуєте. Ми розглянемо етимологію — як побудоване слово. Потім — як змінювалися значення; дуже коротко, обіцяю. Далі — семіологію, тобто зміни сенсів: слово починають розуміти інакше, і значення, важливість слова змінюються незалежно від того, що воно «первісно» означало за своєю структурою. А вже з огляду на це я спробую запропонувати ширше, корисніше, практичніше застосування, яке реально дає нам відчуття мети в нашій подорожі крізь час до цілі — до життя майбутнього віку — і допомагає ефективно свідчити про нього й зростати в ньому тут, у цьому світі. Тож рушаймо й коротко окреслимо історичний контекст.
Отже, історичне тло. Пізньовізантійського часу «orthodoxy» стало терміном самоназви саме для тих, хто належав до імперської Візантійської Церкви. Цей історичний процес, ви здивуєтеся, досліджений не так уже й добре. Але є дещо очевидне. Якщо відкрити грецький патристичний лексикон Дж. В. Г. Лемпа, там є відповідні статті. Це майже єдине місце, де знайдете пристойну добірку матеріалу. Якщо ж відкриєте інші словники, здивуєтеся: іменник «orthodoxia» має дуже мало інформації. Про прикметник щось знайдете, але коли саме іменник «orthodoxy» став «річчю» — даних небагато. А втім, кілька цікавих фактів про прикметник. «Orthodox» із ІІ століття, друзі, вживався в тому самому значенні, що й «catholic». «Orthodox» і «catholic» — взаємозамінні. І мали вони значення «правильна віра», «церковна віра». Їх уживали на противагу «heresy», єресі. «Orthodox» або «catholic» могли характеризувати віру, тлумачення Писання, певні твори, соборні думки чи постанови, єпископів та інших святих осіб — прикметники були взаємозамінними.
Натомість саму Церкву протягом більшої частини першого тисячоліття так не називали — її називали «catholic». Тому саме це слово й увійшло до Символу віри. Ми не називали Церкву «orthodox». Так просто історично склалося з уживанням слів. І на Сході, і на Заході Церква називалася «catholic». Згодом це зміниться — зараз скажу як. Тепер про іменник. Іменник «orthodoxy» уперше почали вживати в першій половині IV століття у значенні «офіційна/традиційна доктрина Церкви» — знову ж, на противагу єресі, як «корпус учення». Уперше це бачимо в працях Євсевія Кесарійського. Чи може сам Євсевій бути авторитетом у питаннях «orthodoxy», зважаючи на те, що в історії він не залишився цілком «ортодоксальним», — інше питання. Але за свого життя він був, так би мовити, «на коні» у справах «правовірності». Важливо інше: ті, хто в історії таки увійшли як «orthodox», його пізні сучасники — Афанасій Александрійський, папа Юлій І Римський та інші — теж уживали цей іменник у такому значенні. Василій Великий — також. Багато хто каже «Бейзил» (англ. Василій – ред.), я кажу «Василій», аби подражнити їх. Отже, вже в V столітті було звичним називати «orthodoxy» учення Церкви — але знову ж таки, не саму Церкву.
Отже, розвиток терміна — тут ми підходимо до цікавої частини. «Orthodoxy» справді перетворюється на самоназву саме людей, які належали до імперської Візантійської Церкви.
По суті, уперше цей зсув відбувається під час святкування Торжества Православ’я в першу неділю Великого посту. Якщо ви розумієте, про що я, — чудово; якщо ні, можете просто зараз піти, бо, боюся, мені буде важко з цим працювати. Це справді потрібно знати. Отже, у 843 році імператриця Феодора, вдова останнього іконоборчого імператора Феофіла, — не буду переказувати всю історію, — важливо інше: відновлюється саме літургійна традиція вшанування святих образів, ікон.
Іконоборство було засуджене Сьомим Вселенським Собором, потім воно знову спалахнуло. Остаточна перемога саме над іконоборством, а не «над усіма єресями», святкується як Торжество Православ’я. Проголошення цієї перемоги вшанування ікон міститься в тексті, який виголошувався під час літургійного святкування, — це так званий «Синодик Православ’я». І саме там, за словами о. Ендрю Лаута (Professor and Father Andrew Louth), «вперше термін orthodoxy як іменник був свідомо і демонстративно прийнятий як визначальна характеристика Візантійської Церкви».
Я зверну увагу на певні проблеми цього підходу. Важливо, що йдеться про літургійну подію. Вона відбулася 843 року й була запроваджена по всій Візантійській імперії, адже почалася в Константинополі, столиці. І її слід було звершувати щороку — кожної першої неділі посту. Те, що це літургія, означає: долучений увесь народ. Усі «підспівують» анафеми тим, хто не шанує ікон, усі разом співають приспіви. Отже, формується й розуміння: це наше «православ’я», наше «сповідання». І саме тому стається зсув: раніше, по суті, церковне вчення було справою соборів і «професіоналів», насамперед єпископів; «orthodoxy» означало «церковна доктрина», тобто компетенція соборів. А тут раптом «orthodoxy» — це те, що ми сповідуємо, це літургія, це про ікони.
Але є одна проблема, і на неї також вказує Ендрю Лаут. Не було й досі немає повної ясності, як Неділя Православ’я (Торжество Православ’я) може бути визначальною саме для всього церковного вчення, адже «Синодик Православ’я» мало говорить про доктрину загалом — переважно про ікони. Інколи священники, єпископи, навіть богослови дуже стараються довести, що «все православне вчення міститься в іконах», але це неочевидно. Були ж конкретні єресі — складні речі про людську і Божу волю в Христології тощо. Багато чого, що ніяк не «прояснюється» просто фактом вшанування ікон. Це важливо, але важко пояснити, як це вміщує всю «orthodoxy».
Фактом є також те, що визначення «orthodoxy» змінювалися впродовж історії Церкви. Вони й сьогодні відрізняються, друзі, навіть у межах тієї самої спільноти Східних Православних Церков. Якщо ви не знали: у слов’янському перекладі слово набуває іншого відтінку. «Orthodoxy», можливо, варто було б не перекладати, а транслітерувати з грецької. У слов’янських мовах маємо «православіє/православ’я», і це точно не «правильне вчення», а радше «правильне прославлення». І це переносить фокус на літургію — що водночас дивно, бо деякі слов’янські юрисдикції, зокрема РПЦЗ (ROCOR), досить вільно «фліртують» із літургійними обрядами, які зовсім не візантійського походження. У цій юрисдикції, де саме «православ’я» (právoslavie) тлумачать як «правильне прославлення», діє майже півсотні парафій так званого «західного обряду» — а їхні витоки аж ніяк не у візантійській, «іконопошанувальній» традиції. Я не беруся оцінювати, чи припустимо це в нашому розумінні «orthodoxy», але за таким розумінням — не мало б бути припустимо, чи не так? Греки такого не допускають, бо ж коли святкуєш «Неділю Православ’я», ти говориш про літургійну, дуже візантійську річ. Мій висновок інший: слово «orthodoxy» розуміють по-різному — і зрештою це добре. Чому? Бо бачимо різні переклади, різні застосування слова. І в нас немає «монополії» на слово «orthodox»: є християни Сходу поза спілкуванням із візантійським обрядом «імперського» походження, які також називають себе «orthodox», не лише ми.
Тож це навіть звільняє: у різні часи, в різних культурах і регіонах слово осмислювали по-своєму і наділяли різними значеннями — адже «orthodoxia» має складну етимологію і допускає різні тлумачення. Сьогодні я хочу запропонувати інший, як кажемо німецькою, «акцент», іншу акцентуацію — корисні сенси, які допоможуть нам рухатися вперед, не перетворювати «orthodoxy» на ізоляціоністський невроз, що вселяє думку, ніби ми завжди маємо рацію і нам немає чого вчитися. Ми хочемо залишатися навченними, зростати, у свободі продовжувати розвиток. Спираючись на це, звернімося до етимології. Які корені, різні корені, має слово «orthodoxia»?
Передусім, звісно, воно складається з двох частин: orthé (orthí) і dóxa. Спершу — orthí (або orthé, якщо читати за Еразмовою вимовою грецької). Orthé означає «прямий, випрямлений, належний, істинний, правильний». Але це пов’язано і з дієсловом orthóō (ortho) — і прошу уважності саме тут. Дієслово означає «вирівнювати, випростувати, підвести, піднімати; виправляти; удосконалювати; робити як слід». Частина цих значень одразу впізнавана для англомовних: «orthodontist» — той, хто «вирівнює» зуби, виправляє, робить кращими. Запам’ятайте це — далі подумаємо про «orthodox»: де тут «вирівнювання», «випростування», «підведення»? Є ще відтінок «піднімати» — «to raise». І, можливо, вас здивує «цікавий факт»: саме цей сенс «піднімати» пов’язують зі словом órthros — це служба, візантійська утреня. Ми-то знаємо: приходиш, коли починається «важливе». Утім, «órthros» споріднене з «ortho», бо йдеться про «піднесення». Тримайте це в пам’яті: ми ще говоритимемо про те, як Господь «підводить» нас.
Друга половина — dóxa в «orthodox». Що означає «dóxa»? «Dóxa» — це, як знає більшість, «думка, погляд, уявлення»; ви маєте певну dóxa — певну думку чи бачення речей. Водночас це «слава» і «прославлення», також «сяйво», краса, що випромінює. Це форма, споріднена з дієсловом doxázō — «вважати, оцінювати як», а також «прославляти». Додамо ще одну ланку — це як нанизувати камінці на шнурок: буде гарне намисто, і ви заберете його з собою, щоби далі роздумувати, які покликання воно нам відкриває — як нас випростовує, коли нас «скрутило», коли ми схильні згорбитися від страху, тривоги, відкидання, втрати. Як Господь допомагає нам вирівнятися, розправити плечі, іти далі, зцілитися?
Є ще одне дієслово, яке треба згадати: dokeō (у промові мені траплялася форма «dhoceo»; етимологія тут не до кінця ясна, є дискусії, але зв’язок із dóxa визнають). «Dokeō» означає «гадати, припускати», а також «очікувати». Цей можливий зв’язок додає «dóxa» ще одного відтінку — «очікування». Отже, у «випростуванні» йдеться і про «випростування наших очікувань». Нам недостатньо «керувати очікуваннями» — нам потрібні здорові очікування, добрі очікування, нам потрібна надія. Ми не чекаємо за кожним рогом лише мороку. Навіть коли нам зле, навіть у депресії, ми промовляємо наприкінці Символу віри: «Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку» — expecto resurrectionem mortuorum. Ми завжди очікуємо нового життя. Навіть коли все погано і здається, що попереду лише темрява, Хресний шлях навчає: ми не обминаємо випробувань — ми «смертю смерть подолали». Ми проходимо крізь це так, і «orthodox» шлях допомагає побачити: нове життя — вже за рогом.
Коли Господь випростав жінку — пам’ятаєте з Євангелія від Луки, 13 розділ? — у синагозі була жінка, згорблена вісімнадцять років, і Він її випростав. Вона випросталася — anorthōthē (ἀνωρθώθη) — і прославила Бога. Перевірте самі. Тут ми бачимо й «покращення» не лише очікування — а й нашого поклоніння, нашого прославлення Бога: це «вирівнювання» дуже конкретне. Іван Предтеча теж кличе: «Вирівняйте стежки Господні» — через покаяння. Тож мені хотілося б підкреслити ті сенси, що відкривають нам нову мету — визволення від того, що гальмує наш ріст і заважає йти нашим покликанням. Дуже важливо побачити, що та жінка, знеможена вісімнадцять років (це лише один приклад серед багатьох), — це образ нашого «orthodox» шляху: бути випростуваними і зробленими здатними до зростання.
Я думаю, що саме в цьому євангельському прикладі число 18 також має особливе значення. У Біблії 18 часто символізує визволення з рабства. Наприклад, у Книзі Суддів, у 3-му розділі, сказано, що вибраний народ — ізраїльтяни — були визволені від моавитян на 18-й рік після того, як потрапили під їхнє ярмо. В іншому місці вони також були під владою филистимлян та аммонітян протягом 18 років. Тобто це число означає звільнення, свободу.
У цьому епізоді Христос говорить про жінку, яку «зв’язав сатана», і каже, що тепер вона «звільнена від пут». Отже, тут ідеться про визволення, про свободу. І 18 також символізує життя. У єврейській мові це число утворюють дві літери — хет і йод. Ви знаєте, що в єврейській кожна літера має числове значення? Це цікаво: саме ці дві літери складають слово «життя» (хай).
І, що ще цікавіше, оскільки життя — це святе й важливе слово, воно часто вживається у множині. Так само, як і слово Елохім — «Бог» у множині, — і слово хай (життя) часто подається у множині хаїм. Звідси відомий тост «ле-хаїм» — «за життя!». Отже, ці дві літери, хет і йод, утворюють число 18. Цікава деталь, але я хотіла її згадати, бо вона вражає. Через Господа нам дарується нове життя — коли ми випростовуємося, коли Він нас «вирівнює».
І ось так я переходжу до висновку. Я хочу підкреслити, друзі, що уважніше вивчення цих значень — а ми лише торкнулися поверхні — відкриває глибини покликання православ’я, важливого для всіх християн. Це покликання означає дозволити Богові випростати нас, звільнити, щоб ми могли йти вперед. І це стосується не лише тих, хто називає себе православними, але й тих, хто ідентифікує себе як католики, євангеліки чи будь-яким іншим чином.
Цікаво, що звичне, невдумане тлумачення цього слова означає майже протилежне тому, що воно справді означає. І саме тому усвідомлення істинного сенсу orthodoxy є визвольним, оживляючим і оновлюючим — воно дає нову мету всім християнам і об’єднує нас, а не ізолює. Бо справжнє православ’я — це шлях визволення, який веде нас дорогою хреста, за Христом, і є, перш за все, про свободу.
Мені здається, що важливо знову наголосити: свобода, яку відкриває для нас хрещення, часто залишається в тіні. А хрещення завжди розумілося як визволення з неволі. Ви, мабуть, чули, що вихід вибраного народу з Єгипту, перехід через Червоне море — це прообраз хрещення. Проходячи через воду, ми звільняємося від рабства.
Але хрещення — лише початок. Вийшовши з рабства, ми потрапляємо у свою «пустелю». Це нелегке блукання: ми починаємо жити в щоденних реаліях, у власній дикій пустелі, яку потрібно упорядкувати, навчитися дисципліни. Без дисципліни немає учнівства. Ми вчимося, друзі, протягом усього життя чого? Ми вчимося відповідальності й уразливості свободи. Це нелегко — прийняти й відкритися тій радикальній свободі, до якої ми покликані. Адже вона небезпечна: щодня ми вирішуємо, що єдиним нашим справжнім авторитетом є Бог.
І наскільки інші служать Богові — настільки ми слухаємо їх. Це теж послух — у таїнстві Церкви. Але саме цей вузький шлях свободи, цей хрест свободи — і відкривається нам.
Цей процес навчання відбувається у спосіб, який є водночас orthodox — тобто «вирівнюючий», — і evangelical, і catholic. У якому сенсі? «Evangelical» — бо шлях передбачає постійне живлення віри через слухання Євангелія, евангеліону, Божого слова.
Через слухняність Божому слову ми вчимося покладатися на Бога. Але робимо це «католицьким» чином — тобто καθ’ ὅλον (catholōs), «згідно з усім» або «серед усього». Це означає — у всіх наших справах, у всіх місцях і ситуаціях, серед усіх людей, яких зустрічаємо. Ми вчимося, як у свободі Духа, налаштовані на Бога, слухаючи Його голос, дозволяти Йому провадити нас. Це євангельське насіння, слово Боже, посаджене в нас, поступово зростає, проникає в наш спосіб мислення, поволі випрямляє нашу поведінку в orthodox-спосіб.
Це схоже на закваску, яку жінка поклала в тісто, і воно поступово підіймається. Це і є catholicity — всезагальність, «вирівнювання» через цей містичний процес. У цьому ми всі беремо участь, у цьому «євангельському» сенсі.
І коли ми вирушаємо в цю подорож крізь власні пустелі, ми приймаємо нову мету — новий фокус, нашу обітовану землю. Землю не з цього світу, а Царство, у якому багато осель для кожного. І разом, поділяючи це спільне християнське покликання до православ’я, соборності та євангельського свідчення, ми беремо на себе хрест свободи. Ми дозволяємо Господу визволити нас — від страхів, від усього, що тримає нас зв’язаними у наших покликаннях, навіть тих, для яких ще не існує «готових рамок». І хоч це іноді викликає спротив, Дух Божий і далі діє в Церкві.
Якщо ми випростаємо плечі — пам’ятаєте книжку Twelve Rules for Life? Не всі, можливо, шанувальники Джордана Пітерсона; я не з усім у нього погоджуюся, але перше правило там дуже влучне: «Стань прямо, випрями плечі». Це справді корисно. Якщо ми зробимо це — дозволимо собі бути собою, якими нас покликав Бог, — це дасть нам відчуття мети, а не страху, не самозамкненості, не сором’язливості, не тієї полохливої християнськості, яка весь час озирається назад.
Тож зробімо це. Станьмо прямо, випростаймося й прислухаймося — до своїх слів і до їхнього визвольного змісту, коли справді звертаємо на них увагу. Бо коли ми не звертаємо уваги, — як я казала на початку, — коли слова втрачають своє значення, люди втрачають свою свободу.
Дуже дякую всім.
Джерело: