Почаївські собори 1941-1943 рр. та Українське Православ’я у світлі їх діяльності

Протоієрей Олександр Дацюк, кандидат богослов’я

У зв’язку з повномасштабною війною, яку розв’язала РФ проти України, а також у світлі наявних проблем із роз’єднанням в українському православ’ї, сьогодні виникла нагальна потреба переосмислити події історії Православної Церкви на теренах Держави у часи ІІ Світової війни, адже стан Церкви у часи німецької окупації досі залишається малодослідженою сторінкою в історії українського православ’я. Через наявність історичних паралелей, вивчаючи події означеного періоду, ми маємо можливість не лише їх критично переосмислити, але і визначити вектори вирішення сучасних гострих питань, що турбують Церкву.

Оскільки вчене зібрання відбувається у Почаївській Лаврі, темою статті є діяльність ієрархів Церкви, ченців та вірних, яка була безпосередньо пов’язана із монастирем, котрий в усі часи мав єдину мету – нести подвиг молитви, сприяти спасінню душ та вести народ до Бога.

Перш, ніж приступити до розкриття заявленої теми, слід зазначити, що викладені матеріали мають полемічний характер і неоднаково оцінюються різними істориками. Дана тема досліджувалася раніше І. Власовським, В. Борщевичем, А. Смирновим, прот. Петром Влодеком, В. Гордієнко, митрополитом Дмитром (Рудюком), А. Вишиванюком та іншими істориками-науковцями.

Окреслюючи історичну канву тих подій, слід зазначити, що перед початком війни, 1 вересня 1939 року, уряд Німеччини увійшов у союз з комуністичним урядом СРСР. Це розв’язувало руки Гітлеру для військових дій на Заході, а комуністи розраховували на обезсилення у затяжній війні як Німеччини, так і Англії та Франції, що дозволило б поширення комунізму у Європі і ствердженні Москви як найбільшої сили на континенті. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом (Договір про дружбу та кордони між СРСР та Німеччиною від 28 вересня 1939 року), територія Польщі тоді була поділена між Третім Рейхом та СРСР. Вона розмежовувала області компактного проживання поляків, українців та білорусів. Території на схід від річок Західний Буг і Сян були приєднані до Української і Білоруської РСР. Таким чином, Західна Україна, без Холмщини та Підляшшя, і Західна Білорусія, що були під Польщею, були віддані Гітлером СРСР. Тоді Волинська, Поліська, Гродненська і Віленська єпархії опинилися під радянською владою. Окупація німецькою армією усієї території України після початку війни між Німеччиною і СРСР (22 червня 1941 року) зумовила зміни і у житті Православної Церкви, яке у часи ІІ Світової війни можна розглядати лише на тлі зміни політичної влади на українських землях.

Тут важливо зазначити, що через радянську окупацію Західної України у 1939-му році, частина парафій, що належали до юрисдикції Польської Православної Церкви, опинилася у межах СРСР (що унеможливило опіки над ними Першоієрарха ППЦ Митрополита Діонісія (Валединського), яка відновилася після німецької окупації території Західної України (відповідно до листа останнього від 11 серпня 1941 р.) [5; 204], проте не над всіма парафіями, багато з яких перейшли під юрисдикцію Московського Патріархату.

Після приєднання нових територій до СРСР, від архієреїв колишньої ППЦ вимагалося подати в Московську Патріархію прохання про прийняття і декларацію про зречення від автокефалії Польської Православної Церкви.

25 червня 1940 року архієпископ Олексій (Громадський), до того належачи до Польської Автокефальної Православної Церкви, підписав «Декларацію про підпорядкування МП» (перед чим довго вагався) та був прийнятий у юрисдикцію Московського Патріархату й залишений керувати Волинською єпархією, а Луцький вікарний єпископ Полікарп (Сікорський) став іменуватися «вікарієм Володимир-Волинським».

«У лютому 1941 року для Львівської кафедри було висвячено на єпископа Почаївського архімандрита Пантелеймона. Хіротонія його відбулася у Москві. На неї приїхали 12 архієреїв із Західної України, Білорусії, Буковини, Литви, Латвії, Естонії. Цим вони засвідчили своє єднання з місцеблюстителем Сергієм. Не поїхали і не підписали Декларацію про підпорядкування МП тільки архієпископ Пінський Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський), хоча владика Полікарп опісля співслужив з митрополитом Миколаєм (Ярушевичем). Останній, мабуть, і встановив з Полікарпом молитовне єднання» [6; 95-96] – як зазначає прот. Петро Влодек. У травні 1941 року архієпископ Олександр був звільнений за штат, а архієпископ Олексій в ніч на 22 червня заарештований НКВС. Як пише А. Вишиванюк, «…органи радянської влади не могли не відреагувати на довгий супротив архієпископа Олексія приєднанню до Московської патріархії» [4; 78]. Зморений, обірваний та голодний він впав знесилений під час етапу і був залишений конвоєм, коли перед приходом гітлерівців в’язнів Тернопільської тюрми, серед яких був і владика, гнали на схід. Так йому вдалося врятуватись. Віруючі знайшли його, спасли від смерті й допомогли повернутися у Кременець.

Після 22 червня 1941 року ентузіазм охопив народ Західної України можливістю створення у Львові Українського уряду. Щоб почати будувати незалежну Україну, населення західних областей сподівалося тоді від німецьких окупантів визволення від радянської влади, яка розстріляла у в’язницях тисячі жертв. Церква не стояла осторонь процесів державотворення, підтримуючи народ, що організовував тоді місцеві Національні комітети, котрі брали владу у свої руки на Волині і Західній Україні та організовували «Свята Державності», у яких духовенство брало активну участь, зокрема, відправляючи панахиди за спочилими жертвами радянських репресій.

«Архіпастирські послання того часу, – пише І. Власовський, – служать документами історичними про пережите піднесення, викликане збудженою вірою у відродження української Державності…» [5; 200].

Як пише А. Смирнов, «…ейфорія перших місяців німецької окупації активізувала національно-церковні процеси; в середовищі української інтелігенції виник потяг до створення УАПЦ, яка була б цілковито унезалежнена від будь-якого закордонного релігійного центру…» [17; 147-148].

Проте, піднесення тривало недовго, бо німецька адміністрація дуже скоро наклала руку на життя звільнених від радянської влади територій: все що почало організовуватись самостійними українськими установами було захоплене німецькою адміністрацією, не виключаючи шкіл і церковного життя.

У той час, як пише проф. А. Смирнов: «Під впливом уенерівських діячів у Варшаві митрополит Діонісій змушений був ухвалити доволі радикальне рішення, яке значно ускладнило міжправославні відносини на Волині. 11 серпня 1941 р., коли німецькі війська вже зайняли волинські землі, він надіслав декрет владикам Олексію, Полікарпу і Олександру, в якому констатував відновлення канонічного зв’язку із ними, пропонував скликати архієрейський Собор у Кременці або Почаєві для впорядкування церковного життя і розпорядився знову розділити Волинську єпархію на дві частини: Кременецьку – під управлінням архієпископа Олексія Громадського, та Луцьку – на чолі з владикою Полікарпом Сікорським …» [18; 61].

Група духовенства на чолі з архієпископом Олексієм не визнала претензії митрополита Діонісія. Так, 18 серпня 1941 року архієпископ Олексій (Громадський) скликав у Почаївській лаврі «Обласний собор єпископів Православної Церкви на Україні», справою якого було «…встановлення канонічного положення в даному часі Православної Церкви в Україні», тобто «упорядкування церковного життя» [5; 203]. Собор єпископів працював у складі: голови – архієпископа Олексія; та членів собору: архієпископа Симона (Івановського) і єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору єпископа Веніаміна (Новицького). На зібрання не прибули вікарії Волинської єпархії Полікарп Сікорський і Антоній Марценко. Останній пізніше погодився з рішеннями соборян. Архієпископ Полікарп виправдовував свою відсутність складністю і небезпекою комунікації, але насправді він, визнаючи юрисдикцію митрополита Діонісія, мав інше бачення перспектив розвитку церковної ситуації.

У своїх рішеннях Почаївський Собор констатував, що оскільки всі архієреї Західної України підписалися свого часу про підпорядкування Московській Патріархії, то окремі владики і навіть собор єпископів області не можуть утворити автокефалії самочинно. Тому до вирішення цієї справи на Помісному Соборі УПЦ ця Церква повинна  залишатися  підпорядкованою  Московській  Патріархії.

«Таким чином, – говорить проф. Смирнов, – олексіївці вирішили будувати свою діяльність на засадах автономії, санкціонованої ще патріархом Тихоном і Всеросійським Помісним Собором Російської Православної Церкви (РПЦ) у 1918 р. Відповідно до рішення цього Собору лише обрання правлячого митрополита Київського й Галицького мало дістати схвалення патріарха Московського. У всьому ж іншому Православна Церква в Україні діставала повну самостійність» [18; 63].

Як стверджує Вишиванюк, «…український православний єпископат допускав можливим існування Православної Церкви в Україні у формах автокефалії, але до скликання Помісного собору вважав за доречне залишатися у юрисдикції Московського Патріархату». Підтверджує цю думку і лист митрополита Олексія (Громадського) до Полікарпа (Сікорського): «Я поставив собі, разом із браттями єпископами, мету – незалежність нашої Української Церкви при автокефалії якої лише і є можливим відродження і розвиток цієї Церкви. Але незалежність канонічну і законну… Обов’язковість канонічного облаштування є аксіомою і передумовою міцного буття церковної автокефалії. Ми безсилі перед церковною дійсністю. Ми не винні у тому, що опинилися у 1940 році в юрисдикції Московської Патріархії, але маємо виходити з цієї дійсності, щоб наша автокефалія була канонічною та законною… І громадянська влада знає про те, що наш Собор (25.08.1941 р.) твердо став на шлях автокефалії, тобто незалежно не від кого керує справами Української Православної Церкви до тієї пори, коли усі автокефальні Церкви, а разом із ними і Московська Церква, дадуть своє благословення на автокефальне існування нашої Церкви канонічним шляхом…» [4; 82].

Слід зазначити, що у храмах, які знаходилися у юрисдикції Автономної  Церкви,  «…за  богослужіннями  поминали  лише митрополита Олексія, а місцеблюстителя митрополита Сергія поминав тільки сам митрополит Олексій…» [14; 213].

Так, відповідно до постанов Собору у Почаєві, статус Української Церкви визначався «… в канонічній залежності від Церкви Російської» [5; 204], що було зумовлено небезпекою опинитися у стані анархії. Окрім того, Собор прийняв і такі рішення:

«…привернути Українській Церкві права автономії і автономного правління; надати старішому з ієрархів в Україні, архієпископу Олексію (Громадському – О. Д.) права обласного митрополита; рахувати Екзархат в Західній Україні таким, що припинив своє існування, а екзарха – митрополита Миколая (Ярушевича – О. Д.), що покинув свій екзархат… таким, що втратив свої вповноваження як по екзархаті, так і по Волинській єпархії та Почаївській лаврі…» [5; 204]. Єпископ Полікарп і архієпископ Олександр не визнали цих ухвал Собору.

Звісно, такі рішення у полі автономного статусу Церкви були неправомірними, оскільки єпископи – делегати Собору, за І. Власовським, «… не мали права скасовувати екзархат не ними встановлений і звільняти екзарха не ними призначеного» [5; 204], але, таким чином, Собор єпископів у Почаєві став у певну опозицію до Московської Патріархії: з однієї сторони визнавши автономний статус у залежності від МП, але з іншої – прийнявши рішення, які виходили за межі його повноважень. Тому, «…по суті, почаївські рішення, не були визнані ні Варшавою, ні Москвою…» [18; 63] – як зазначає проф. А. Смирнов.

«На думку канадського історика Олега Геруса, владика Олексій розглядав свій юрисдикційний зв’язок з Москвою як необхідну тактичну формальність, задля того, щоб уникнути звинувачень у неканонічності. Вибір Громадського обласним митрополитом означав започаткування руху до церковної автокефалії…» [18; 63].

Окрім іншого, прагнучи нейтралізувати опозиційного єпископа Полікарпа, Собор призначив його на вакантну Подільську кафедру з титулом «єпископа Кам’янець-Подільського і Брацлавського».

Професор А. Смирнов пише: «…як свідчать документи серпневого Собору, спочатку він мав на меті впорядкувати церковне життя Волинської єпархії у дореволюційних кордонах, однак під час проведення нарад було прийнято чимало рішень, які стосувалися загальноукраїнських питань. Зокрема, довелося призначити архієреїв на Київську, Херсонську і Подільську кафедри. Таким чином, після початку німецько-радянської війни більшість православного єпископату України прийняла рішення залишитися в складі Московського Патріархату, але на правах автономії. З огляду на складність комунікації з РПЦ цей канонічний зв’язок був лише формальним. Є підстави стверджувати, що Автономна Церква використала його як номінальне прикриття і жодних офіційних контактів у період окупації Московською Патріархією не мала. Владика Олексій Громадський шукав канонічний шлях усамостійнення УПЦ, однак рішення Почаївського Собору поклали початок інституційного розколу усередині українського православ’я в роки війни [18 ; 65].

Більш пізні листи митрополита Діонісія до митрополита Олексія (наприклад від 20.01.1943 р.) показують його невдоволення з цього приводу «…падінням дисципліни та безладом у церковному житті України через відхід від свого Кіріярха…». Проте, митрополит Олексій виправдовує таку ситуацію тим, що «змінилися обставини, які вимагають для нашої церкви інших шляхів…» [5; 213].

Слід зазначити, що митрополит Олексій з падінням Польщі перестав визнавати автокефалію ППЦ, проти чого митрополит Діонісій зауважував, що «немає жодного церковно-канонічного акту, силою якого частина нашої св. Автокефальної Православної Церкви мала б бути прилучена до іншого церковного організму чи іншої церковної юрисдикції…». Пізніше, а саме 24.12.1941 р., митрополит Діонісій призначає єпископа Луцького Полікарпа «Тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України на просьбу української громади…» [5; 206-214].

За твердженням проф. Андрія Смирнова, виникнення УАПЦ у 1942 році було пов’язане саме із декретом митрополита Діонісія (Валединського) від 24 грудня 1941 р. Під час архівних пошуків у Варшаві, згаданому науковцю вдалося віднайти копію листа владики Діонісія до архієпископа Полікарпа, у якому повідомлялось наступне: “На просьбу православних Церковних Рад Волині від 14 грудня ц. р., я постановив  утворити  Тимчасову  Адміністратуру  нашої  Св. Автокефальної Православної Церкви на визволених українських землях. Тимчасовим Адміністратором призначую Ваше Високопреосвященство і прошу Вас співпрацювати з Високопреосвященнішим Архієпископом Олександром. Про всі Ваші проекти й розпорядження прошу негайно мене сповіщати для надання їм остаточної канонічної санкції” [17; 148]. Цей лист був прямою реакцією митрополита Діонісія на постанови Почаївського собору 13.12.1941 р. (інша назва якого була – “Нарада представників церковних рад Волині”).

«Із авторитетних свідчень Ю. Мулика-Луцика, котрий був свідком подій, пов’язаних із встановленням Адміністратури, – пише А. Смирнов, – та виявлених останніми роками архівних документів стає зрозумілим, що проблеми українського православ’я надзвичайно турбували діячів Української народної республіки (УНР) на чолі з А. Лівицьким, які у Варшаві мали великий вплив на митрополита Діонісія. Вони уважно стежили за всіма подіями православного церковного життя на теренах рейхскомісаріату “Україна” і, знаючи, що Діонісію заборонено втручатися в церковні справи поза Генерал- губернаторством, доклали чимало зусиль для того, щоб дістати у Берліні дозвіл ввести у його юрисдикцію православні громади з українських земель» [17; 148-149].

Так, після затвердження єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України», бере свій початок існування Української Автокефальної Православної Церкви у 1942 році. В українській церковній історіографії на означення цієї еклезіальної структури утвердився термін “УАПЦ формації 1942 р.”. Свій канонічний статус юрисдикція архієпископа Полікарпа базує на зв’язку з митрополитом Діонісієм — першоієрархом помісної церкви визнаної всіма Православними Церквами (окрім РПЦ). До слова, 100-річчя своєї автокефалії Польська Православна Церква планує святкувати у 2024- му році.

При цьому, владики з ієрархії УАПЦ розуміли вразливість статусу УАПЦ, яка потребувала визнання Вселенського православ’я. Щодо канонічності такого шляху автокефалії УПЦ, то «…ще наприкінці грудня 1941 р. владика Палладій заявив, що у зв’язку із відсутністю української державності, Фанар не наважиться надати автокефалію УПЦ. Допомогти у цьому питанні зможе тільки владика Діонісій, проголосивши себе митрополитом Київським і всієї України… У свою чергу, митрополит Варшавський повідомляв, що Константинопольський патріархат з великим зацікавленням спостерігає за подіями в церковному житті України і підтримує “церковно-канонічну лінію” Діонісія. Останній наполягав на тому, що автокефалія має здобуватись тільки канонічним шляхом на основі патріаршого і синодальноканонічного Томосу Вселенської патріархії 1924 р., але не запропонував жодної моделі конституювання помісності Української церкви, чекаючи на завершення війни…» [17; 151].

Священноначалля у Москві тоді утрималось від суджень про діяльність Почаївського Собору і юридично зберегло титул «екзарха всієї України» за митрополитом Миколаєм (Ярушевичем). Проте сам митрополит Миколай з того часу підписувався «колишнім екзархом Патріархії у Західних областях України» [20; 281], даючи так зрозуміти про особисте визнання цього титулу за митрополитом Олексієм, який за думкою дослідників, взяв тоді твердий курс на автокефалію Української Церкви, що підтверджується відкритим листом митрополита Олексія (датованого квітнем 1942 р.), де він запевняв, що разом із іншими єпископами «став на шлях автокефалії Православної Церкви в Україні, але такої, на яку дадуть благословення всі автокефальні Православні Церкви…» [5; 219].

«Люблячи свою Церкву і народ, необхідно потурбуватися про такі шляхи, котрі дозволили б мати нашому народові законну і канонічну автокефалію… якби існувала автокефалія Варшавська, то я б також, як і раніше, відстоював би її незалежність від Москви…» [4; 74] – писав митрополит Олексій у відкритому листі до єпископа Полікарпа, трактуючи автокефалію ППЦ («Варшавську автокефалію») 1924 року як шлях до української автокефалії, але з причини зречення митрополитом Діонісієм у другій половині грудня 1939 року своїх обов’язків та передачі ним Варшавсько-Холмської єпархії єпископу Берлінському Серафіму (Ляде), Автокефальна Польська Церква тоді тимчасово припинила свої існування, як втратили можливість і єпископи з приєднаних до СРСР територій належати до її юрисдикції.

Щире прагнення митрополита Олексія до незалежності Української Церкви слідує із того, що він всіляко сприяв українізації Церкви, перебуваючи ще на Волинській кафедрі. Відомо, що ще у 1931 році митрополит Олексій разом з митрополитом Діонісієм благословили створення «Спілки імені Митрополита Петра Могили» для здійснення українізації Церкви в українських областях Польщі, завдяки чому українські націоналісти бачили у владиці Олексії свого однодумця та навіть добилися його переводу на Волинську єпархію, що і сталося 15 квітня 1934 року. На Волині він наказав проповідувати, навчати молодь і вести роботу з населенням виключно українською мовою; українською велося й усе діловодство Консисторії та видавався вісник «Церква і народ».

Повертаючись до подій ІІ Світової війни, слід об’єктивно зазначити, що розкол між Автономною і Автокефальною Церквами в Україні був тоді вигідний німецькій владі, котра всіляко намагалася його розпалити, підтримуючи то одну то іншу сторону конфлікту, аби тільки не допустити об’єднання православних у єдину Церкву, що, усупереч їх старанням, пізніше таки відбулося, хоч і не було втіленим остаточно.

Непорозуміння між Церквами у часи ІІ Світової війни, пов’язане із підпорядкуванням Московській Патріархії частини парафій в анексованій Польщі, нагадує і сьогоднішню непросту ситуацію із підпорядкуванням Московському Патріархату парафій Української Православної Церкви, на тимчасово окупованих територіях: в Криму, а також у Донецькій, Луганській, Херсонській областях.

Повертаючись до ухвал Почаївського Собору 18.08.1941 р., слід зазначити, що Поліська єпархія на чолі з архієпископом Олександром, який не прийняв рішень Собору, залишилась із відступом радянської влади під юрисдикцією митрополита Діонісія. Не підтримали рішень собору і представники деяких парафій Рівненщини, залишись під керівництвом архієп. Полікарпа (Сікорського). При цьому, як зазначає Іван Власовський, «По парафіях в керуванні архієп. Полікарпа поминали, крім нього, і митрополита Діонісія, як і на Поліссі…» [5; 209].

Продовжуючи дослідження, потрібно згадати, що на поч. грудня 1941 року митрополит Олексій зустрівся у м. Холмі з архієпископом Холмсько-Підляським Іларіоном (Огієнко), маючи переговори про ймовірне його призначення на Київську кафедру. Цей факт був засвідчений у постанові Обласного Собору Єпископів у Почаєві (25.11.1941 р.) та позитивно оцінений його учасниками у світлі проукраїнської позиції митрополита Іларіона, відомого усій громаді церковного ієрарха і вченого. Цей собор, також, затвердив митрополита Олексія (Громадського) Екзархом всієї України.

Проте, як пише проф. Смирнов, «… висунути на київську митрополичу кафедру кандидатуру архієпископа Іларіона (Огієнка), якого підтримували холмські церковні організації, Київська церковна рада  й  навіть  митрополит  А.  Шептицький…»  не  вдалося,  бо

«…окупанти, згідно з директивами своїх керівників про недопущення утворення єдиної церкви, не дозволили Іларіону (як і решті ієрархів) переїжджати з Генерал-губернаторства до України…» [17; 149]. Ця думка підтверджується у доповідній записці відділу культурної політики Міністерства східних територій райхсміністру А. Розенбергу про Автономну і Автокефальну церкви і про перспективи церковної політики у райхскомісаріаті «Україна» (20.04.1943 р. Берлін): «Спроба архієпископа Олексія ліквідувати розкол шляхом обрання Київським митрополитом українського вченого Огієнка — теперішнього архієпископа Холмського і Підляського Іларіона, потерпіла невдачу через позиції германських відомств; Іларіону дали зрозуміти, що йому нічого робити в Україні…» [3; 626-627].

У 1942 році між автономною та автокефальною церквами в Україні продовжувалася постійна боротьба. Так, 1 червня 1942 року митрополит Олексій дорікав у листі архієпископу Полікарпу щодо висвячення єпископів і дияконів «римо-католицьким способом – по кілька…» та називаючи таку практику «беззаконною». Аналогічні відносини між двома гілками українського Православ’я були і на Сході.  Основні  звинувачення  з  боку  «автономістів»  були  у «безблагодатності ієрархії» УАПЦ, яку поставив Собор 1921 року при митрополиті Липківському, а також у молитовному спілкуванні із «ізверженними самосвятами-липківцями». Архієпископ Полікарп відповідав на такі звинувачення здивуванням щодо того, як до Автономної Церкви приймаються «живоцерковники» і католицькі священики у «сущому сані» і чому священики УАПЦ повинні приймати повторне рукоположення (послання від 1 липня 1942 р.) [5; 218-224].

Слід зазначити, що німецька окупаційна влада у Києві неприхильно поставилася до УАПЦ, закривши 11 лютого 1942 року Українську Церковну Раду, а також відмовивши в аудієнції єпископам Никанору і Ігорю з Генерал-комісаром Київської області. Проте, за свідченням І. Власовського, на Волині Райхскомісаріат офіційно заявив на конференції в церковних справах 04.05.1942 р., що «Влада не входить в суперечки канонічного характеру поміж церквами, не підтримує осібно ні однієї, ні другої; приналежність до тієї чи іншої з них залежить від бажання і свобідної волі громад… Одначе волевиявлення громади має проходити культурно, без ексцесів…» [5; 221].

Далі зауважимо, що УАПЦ на соборі 9-17 травня 1942 року у Києві офіційно засудила рішення Почаївського собору 18 серпня 1941 року, «…аж поки його учасники не повернуться до свого канонічного митрополита (Діонісія – О. Д.)» [5; 222].

У період цього собору УАПЦ, в нижньому Андріївському соборі м. Києва, було висвячено на єпископів шість нових кандидатів. Пізніше, до 13 вересня 1942 р. єпископат УАПЦ збільшився ще на чотири новорукоположених ієрархи. Але, «у вересні 1942 року адміністратурою УАПЦ було одержано розпорядження з Райхкомісаріату про припинення дальших єпископських хиротоній… Таке ж розпорядження отримав і митрополит Олексій…» [5 ; 230].

Таким чином, у 1942 році між церквами в Україні були досить напружені взаємини: представники УАПЦ називали «автономістів» «прихильниками Москви», а останні відповідали їм «розкольниками», «неканонічними» і «самосвятами»: «…автокефалісти докоряють автономістів в московському впливі, і навпаки, автономісти називають автокефалістів «самосвятами»…» (Доповідна записка відділу культурної політики Міністерства східних територій рейхсміністру А. Розенбергу про Автономну і автокефальну церкви і про перспективи церковної політики в райхскомісаріаті «Україна». 20.04.1943 р. Берлін) [3; 626].

Надалі боротьба між юрисдикціями загострювалася, у неї втягувалися світські діячі та політики. Тут слід зазначити, що 80 років тому, нажаль, риторика взаємних звинувачень двох церковних юрисдикцій в Україні була досить подібною до сучасних.

Водночас, щодо звинувачень у зв’язках з Москвою, сам митрополит Олексій писав архієпископу Полікарпу: «Представники нашої громадськості не раз говорили мені, що за час мого перебування на Волині національна свідомість значно піднеслася… як можна називати мене «клятим москалем і ворогом українського народу», коли я зумів без усілякого шуму… підняти національну свідомість в умовах національного режиму у Польщі…» [4; 86].

Слід звернути увагу, що при німецькій окупації відкриття храмів зумовило велику потребу парафій в антимінсах. Так, цікавим є факт, який приводить І. Власовський, що для УАПЦ у Дніпропетровську Патріарх Румунський передав тоді 30 антимінсів [5; 233]. Означене дає привід вважати, що Румунська Церква у той час мала спілкування з УАПЦ та допомагала їй у нагальних потребах.

Проте, люди віруючі, маючи негативні спогади про боротьбу між церквами у 20-х роках, були засмучені тим, що церковне відродження в Україні прийшло знову разом із боротьбою між Автокефальною та Автономною Церквами. Так, обговорення і вирішення питання можливого припинення церковного розколу в Україні було тоді знову на часі.

У листі до архієпископа Полікарпа від 29 червня 1942 року, текст якого приводить Іван Власовський, митрополит Олексій писав:

«Коли властивість українця сварка і незгода, то обі сторони витримали вже іспит на «українця» і вже пора прикоротити поділ на українців і москалів. Цих останніх вже немає, бо всі вміємо сваритися, а тому треба показати, що ми вміємо і в згоді жити. Я пропоную десь зібратися на спільну нараду, по три, скажемо, з кожної сторони. На тій нараді усе можна обговорити і дійти до якогось ладу. Йдучи на цю нараду, не треба думати про підпорядкування одному другого: коли треба буде, можна зректись того, що нині маємо, аби тільки для Св. Церкви користь була…» [5; 233].

Таким чином, очільники і деякі єпископи обидвох гілок українського Православ’я на той час були готові до діалогу, що закінчилося підписанням історичного документу: «Акту поєднання», що сталося 8 жовтня 1942 року на Соборі у Почаївській Лаврі. Документ було підписано митрополитом Волинським і Житомирським Олексієм (Громадським) з однієї сторони і архієпископом Чигиринським Ніканором (Абрамовичем) і єпископом Переяславським Мстиславом (Скрипником) з іншої.

Акт містив наступні пункти: «Взявши під увагу, що існуюче поділення Православної Церкви в Україні на два напрямки фатально відбивається на житті Церкви та українського народу… ухвалили прикоротити церковне роз’єднання на слідуючих засадах:

• Визнаємо, що Українська Автокефальна Православна Церква вже існує.
• УАПЦ має єднання зо всіма Православними Церквами через Блаженійшого Митрополита Діонісія, що до Українського Помісного собору являється Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу.
• Вищим органом управління УАПЦ до Всеукраїнського Помісного Собору являється Священний Собор Єпископів України, який керує… через Священний Синод.
• Священний Синод складається з п’яти старших єпископів України: Високопреосвященного Олександра, митрополита Пінського і Поліського, Високопреосвященного Олексія, митрополита Волинського і Житомирського, Високопреосвященного митрополита Полікарпа, архієпископа Луцького і Ковельського, Високопреосвященного Симона, єпископа Чернігівського і Ніжинського і Високопреосвященного Ніканора, архієпископа Чегиринського…
• Усі різниці канонічного характеру, що спричинилися до роз’єднання, нами розглянуті і більше не існують.
• Копія цього акту розсилається негайно усім єпископам об’єднаної УАПЦ… з наказом негайного оголошення цього Акту по всіх церквах України і наказом негайно прикоротити молитовне роз’єднання… по всіх церквах України відслужити вдячний молебень Господеві за дар взаємного зрозуміння є об’єднання…» [5 ; 242-243].

Після підписання цього Акту, за словами І. Власовського, «митрополит Олексій перехрестився, заплакав і сказав, що з його душі спав тяжкий тягар…» [5 ; 243], а потім запросив владик до Успенського собору Почаївської Лаври, де наказав припинити відправу вечірні, усі архієреї приклонилися до престолу, іконі Почаївської Божої Матері, а потім і до стопи. Так ієрархи увійшли у молитовне єднання, свідчачи і про об’єднання церковного розколу в Україні у єдину Православну Церкву.

Проте, Акт не дістав загальної підтримки в Автономній Церкві, а також негативно був оцінений німецькою адміністрацією. Більше того, Синод Автономної Церкви в особі архієпископа Симона, єпископа Пантелеймона і єпископа Веніаміна подали митрополиту Олексію Меморандум, у якому було висловлене обурення тим, що «митр. Олексій, підписавши «акт», увійшов тим в общіння з липківцями…» [5; 244] і вимога зняти свій підпис під «Актом поєднання», про що сповістити паству окремою грамотою. «Ми переконані, що більшість єпископів України не схвалить цей акт….» [20; 284] – писали протестуючі єпископи Митрополиту Олексію, якому також було запропоновано зложити з себе повноваження екзарха всієї України.

Після такої реакції, яка була частково зумовлена і негативним відношенням до об’єднання Церков німецької влади, митрополит Олексій вже 12 жовтня 1942 року розіслав до своїх єпископів копії Акту для зауважень і поправок, назвавши роботу Собору лише працею комісії, яка склала тільки проект умов об’єднання двох Церков, що вимагає корекції і погодження з усім єпископатом. Проте, сам митрополит Олексій, як і більшість єпископів Автономної Церкви, був за об’єднання (проти висловлювалися, зокрема, єпископи Пантелеймон (Рудик), Леонтій, Іоанн (Лавриненко)).

Німецька влада теж не схвалювала об’єднання Церков в Україні. Як про це пише Володимир Борщевич: «Еріх Кох був проти створення єдиної Української Православної Церкви. Тому працівник Райхкомісаріату Пальцо в розмові з митрополитом Олексієм заявив, що німецька влада не проти об’єднання, але воно має відбутися за згоди влади та усіх єпископів Автономної церкви…» [2 ; 817].

Вже 27 листопада 1942 року митрополит Олексій мав доклад німецькій владі у Райхкомісаріаті, про що писав у листі до своїх єпископів 15 грудня 1942 р.: «…Мною був доложений зміст відповідей усіх наших Преосвященних на відомий акт 8.Х ц. р., а також підкреслено майже загальне бажання нашого єпископату вирішити поєднавчу справу на Соборі Єпископів Екзархату. В дальшій розмові виявилося, що Собор Єпископів Екзархату не може відбутися до скінчення війни… Таким чином канонічне рішення та оформлення справи об’єднання припиняється до скінчення війни, а акт 8.Х ц. р. завішується до розглядання його на першому після війни Соборі… Треба думати, що Господь дає час, щоб достойно підготувати велику ідею церковного поєднання» [5; 246].

Водночас, зі згаданого докладу ми маємо свідчення, що митрополит Олексій не мав сумніву, що «…більшість підлеглих єпископів не ухвалять об’єднання і відкинуть його» [5; 247]. Так і сталося, як було зазначено у докладі, що й мало передбачуваний результат. Як зазначає архієпископ Дмитро Рудюк: «…під тиском німецької влади і через те, що деякі єпископи, священики і діячі Автономної Церкви у складі Московського Патріархату відмовилися підтримати свого главу, то архієпископ Олексій відкликав свій підпис під актом про об’єднання 15 грудня 1942 року» [16; 29].

Дослідники історичних першоджерел періоду ІІ Світової війни, на прикладі статей у католицькій пресі, також пишуть про неможливість єднання Церков, яка виходила з позиції німецької влади. «Маємо свідоцтво, – свідчить М. Муха, – як покійний Митрополит Полікарп поставився до розколу, що при сприянні німецької влади, стався у Православній Церкві, поділивши її на Церкву Автономну, з Митрополитом Олексієм на чолі, що продовжував визнавати над собою зверхність Московської Патріархії – і Церкву Православну (УАПЦ – О. Д.), під зверхністю Митрополита Полікарпа. Покійний Кіріярх йшов на всілякі жертви, щоб спинити розбиття Церкви… і вернути єдність Церкві, хоч така єдність не була на руку німцям…» [12; 89-90].

Такою була історія невдалого церковного об’єднання у 1942 році, яке унеможливили багато факторів, у тому рахунку й втручання в процес та духовне життя Церкви окупаційної німецької адміністрації в Україні.

Як пише прот. Петро Влодек, «…Німецька влада швидко реорганізувала все церковне управління на зайнятих територіях, утворивши п’ять автономних і п’ять автокефальних округів, за числом генералкомісаріатів. Цей крок був грубим антиканонічним втручанням німецької адміністрації в управління Церквою… Церковний розкол набрав сили. Боротьба між автономістами та автокефалістами знову загострилася. Це принесло багато жертв… в одних місцях переважали віруючі, які стояли на боці автономістів, в інших же місцях переважали автокефалісти, іноді населення ділилося порівну. Часто богослужіння відправляли щонеділі по черзі… Траплялися і сварки, але насильницьких захватів храмів майже не було…» [6; 98-99].

Тож, дедалі німецька влада продовжувала більш агресивно втручатися у церковні справи, заборонивши митрополитам Олексію і Полікарпу керувати Церквою поза межами своїх єпархій та обмеживши їх повноваження територією генералкомісаріату Волинь- Поділля. Також було заборонено збирати Собори єпископів. Паралельно інші єпископи не повинні були виконувати вказівки обох митрополитів.  Дійшло  до  того,  що  церковні  титули  такі  як «архієпископ» або «митрополит» міг присвоїти теж лише Генералкомісар, рівно як і займатися кадровими перестановками у єпархіях.

За свідченнями окупаційної преси (газета «Український голос»), 31 травня 1942 року у м. Рівне відбулася «Конференція у церковних справах» на якій німецька влада офіційно декларувала «невтручання у церковні справи», але, водночас, закріпляла за собою прийняття усіх рішень щодо питань, стосовно священиків… Окрім того, окупаційна влада формально закликала до міжконфесійного миру, не заперечувала проти відкриття семінарій обох церков, але забороняла викладати релігію у світських школах, рівно як і церквам вмішуватися у політичні справи [10].

Щодо об’єднання церков, то німецька влада твердо заявила, що зробить цю справу самостійно по закінченні війни, а до того не визнає ніяких рішень, що йдуть з ініціативи церковної ієрархії. Це пояснює і той факт, що відомостей про об’єднавчий собор та «Акт примирення», підписаний у Почаєві немає в окупаційній пресі.

Не підтримуючи об’єднання, німці, водночас, звинувачували у цьому більшовиків, що видно з записки Міністерства східних територій про помилки в церковній політиці керівництва райхскомісаріату «Україна» (Берлін, 20 жовтня 1942 р.): «Об’єднання обох одна з одною ворогуючих, але у релігійно-конфесіональному відношенні цілком однакових церков, – говориться у Записці, – було б для більшовиків дуже небажаним, бо так ними б була втрачена можливість впливу на українській землі. Тому вони намагаються будь-яким чином підтримувати Автономну Церкву, яка знаходиться у духовній залежності від Московського православного Патріарха Сергія – самого бранця кремлівської влади…» [3 ; 616].

Як пише І. Власовський, «… замість поєднання в Україні в одну Автокефальну Церкву двох Церков…, гітлерівська німецька влада утворила по числу генералкомісаріатів – Волинь-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський і Миколаївський – п’ять «автономних» генералкомісаріатських церков, на чолі яких в адмініструванні поставлені були німецькі генералкомісари, порядок, нечуваний навіть за цезарепапізму, Петром І від німців-протестантів перейнятому, в РПЦ, де губернатори (не чужовірці, як генерал- комісари) не стояли над єпархіальними архієреями і не відали висвятою єпископів та призначенням священників…» [5; 253]. Таким чином, німці декларували одне, а робили зовсім інше. Водночас, політичну ситуацію з небажанням Московської Патріархії об’єднання церков в Україні у єдину помісну Церкву у роки ІІ Світової війни, що підтримувалося радянською владою, важко не порівняти із сучасними реаліями, коли Московська Патріархія підтримує агресивну політику Російської Федерації та війну проти України, не лише всіляко перешкоджаючи бажаному для українців об’єднанню українських Церков, але й навіть початку діалогу між ними.

«Брутальне порушення прав Православної Церкви і наруга над св. її канонами в підпорядкуванні єпископів і духовенства генерал- комісарам… втручання до справ богослужбових, роздмухування пристрастей в церковному житті, підтримування церковного розколу і недопущення до церковного поєднання… брутальне обходження зі священиками, переслідування, арешти, тримання по тюрмах і розстріли духовенства, – все це мала Православна Церква від німецької адміністрації в час окупації німцями України» – зазначає Іван Власовський [5 ; 269]. Така історична дійсність зумовлює важке положення Православної Церкви в роки ІІ Світової війни.

У цьому контексті цікаво привести дещо із переписки митрополита Діонісія (Валединського) з митрополитом Олексієм (Громадським) на поч. 1943 року. У листі митрополит Діонісій докоряє митрополиту Олексієві за провал у поєднанні двох Церков в Україні, а також зауважує свою впевненість, що Томос Польської Православної Церкви 1924 року мав би стати конструктивним фактором при організації церковного життя в Україні. «Усі ж Ваші «автономії», «екзархати», Ваш оригінальний «шлях до автокефалії», на який Ви, як самі запевняєте, вже давно стали, це ніщо інше, як само-спокуса та обман інших. Цей «шлях» заведе Вас в сліпу вулицю…» [2 ; 831]. Як пише Володимир Борщевич, «Діонісій (Валединський) закидав Олексієві (Громадському), що той не має громадянської мужності зізнатися в помилках, а розпаливши пристрасті, особливо на Волині, дійшов до крайності – перерукоположивши єпископа Мануїла (Тарнавського)…» [2 ; 831].

Відповідь на листа митрополит Олексій дав лише 15 квітня 1943 року (за місяць до своєї трагічної загибелі) на сімох сторінках машинописного  тексту,  де  зауважив,  що  владика  Діонісій  має «тенденційний погляд» на українське церковне життя, що зумовлене «повною відірваністю від нього». У своєму листі він відверто визнав, що об’єднання Церков неможливе. «Пояснення полягало в площині представництва Автокефальною Церквою лише «певних верств української інтелігенції», тоді як Автономна церква є «виразителем думки віруючих мас»… На Волині Автокефальна церква тримається і поширюється тільки терором начальників сільських громад і районів, а автономісти зберегли для українців Православну Церкву…» [2 ; 833].

Далі, своє підписання «Акту поєднання» 8 жовтня 1942 року, митрополит Олексій пояснює як щирий крок, пов’язаний із великими можливостями та досвідом апробації Акту усіма єпископами Автономної Церкви і повторює про негативне відношення німецької влади до поєднання Церков, а також констатує факт несприйняття окремими єпископами Автономної Церкви ідеї поєднання… В останніх абзацах листа владика Олексій зумовлює свою відмову від Акту 8 жовтня тим, що «… на вимоги, зв’язані з об’єднанням, одержана така відповідь, що майже обурила наших владик і тих православних, хто був ознайомлений з тією відповіддю». Це твердження засвідчило, що вся справа ледве не закінчилася крахом його влади. Такою виявилася остання формальна крапка в спробі поєднання Церков [2; 833-835].

Як вже зазначалося, Московська Патріархія, звичайно, не визнавала ніякої Української Автокефальної Церкви, про що говорять чисельні звинувачення митрополитом Сергієм (Страгородським) архієпископа  Полікарпа  за  служіння  петлюрівцям,  «змову  з фашистами», розкол і «зраду», які висловлюються, зокрема, у посланні до «пастви в областях України» 2 лютого 1942 року і Пасхальному посланні цього ж року, де він, зокрема, сповіщає і про заборону архієпископа Полікарпа: «Православні архіпастирі, пастирі і паства!.. Знайте, що перед вами вже не православний єпископ Полікарп, а простий мирянин Петро Сікорський, позбавлений всякого священства і архієрейської влади…» [19].

Собор архієреїв РПЦ, який відбувся в Ульяновську 28 березня 1942 року, прийняв остаточне рішення про заборону у служінні архієпископа  Полікарпа,  заявивши:  «…якщо  єпископ  Полікарп, «впадаючи у суд дияволь», знехтує забороною , то визнати єпископа Полікарпа як такого, що сам себе позбавив сану і чернецтва і усілякого духовного звання з самого моменту його заборони…» [20; 119].

Цікавим штрихом щодо тодішньої непростої церковної ситуації є свідчення Німецького Інформбюро, які приводить Іван Власовський, а саме він згадує про несприятливу оцінку діяльності місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) від ієрархії Автономної Церкви. Так, митрополит Олексій, архієпископ Антоній (Марцинко) та Симон (Івановський), хоч і були в юрисдикції МП, писали наступне: « Митр. Сергій віддавна є знаряддям в руках московських безбожників… Підписані архієпископи та єпископи Православної Церкви в Україні освідчують перед цілим світом, що напади митроп. Сергія на архієпископа Полікарпа також торкаються і нас, хоч ми і заступаємо інший напрямок в рамах Православної Церкви в Україні, що ми також не вважаємо митр. Сергія за відповідального речника почувань православних віруючих в Україні. Своїм виступом митр. Сергій санкціонує сьогодні для Москви кількадесятилітній кривавий терор проти християнської релігії, проти Церкви і всіх віруючих…» [5; 258]. Якщо приведені слова є правдивими, то вони свідчать про неоднозначність взаємин Автономної Церкви в Україні з Московською Патріархією у роки ІІ Світової війни, про її лише формальну залежність від Патріархії, а також і про наявність необ’єктивної оцінки зі сторони МП справжньої церковної ситуації в Україні. Очевидно, що ієрархи Автономної Церкви, так трактуючи в пресі слова митрополита Сергія, хоч і боролися проти УАПЦ, але із забороною з боку МП владики

Полікарпа вони теж погодитися не могли. Тож, послання і накази Московського місцеблюстителя не сприймалися на українських землях у 1942-1943 роках. З іншого боку згадане звернення у пресі митрополит Олексій міг підписати і під тиском Німецького Інформбюро, чого також не потрібно відкидати.

Щодо співпраці з окупантами у роки війни, то прихильники обидвох напрямків Українського Православ’я, за документами тієї пори, звинувачують у ній один одного. Так, І. Власовський приводить свідчення, що наче Автономна Церква була більш лояльною до німецьких окупантів, ніж Автокефальна, а окупанти її, у свою чергу, краще підтримували (згадуючи, наприклад, бесіду нач. політичного відділу генерал-комісаріату Краузе з єп. Платоном, у якій він дорікає, що Автономна Церква більш лояльно співпрацює з німцями, ніж УАПЦ) [5; 260]; опубліковані документи РПЦ воєнної доби у звітах радянському керівництву говорять, навпаки, про співпрацю Автокефальної Церкви з фашистами, що також приводить у своїй «Історії РПЦ» прот. В. Ципін [20; 118].

Про сприяння німецької влади на перших порах УАПЦ говорять і опубліковані документи, а саме Доповідна записка відділу культурної політики Міністерства А. Розенбергу «Про перспективи церковної політики у райхскомісаріаті «Україна»: «Автокефалістам не могло не бути відомо, що перші розпорядження міністерства німецьким закладам передбачали покровительство автокефальній групі. Ще у вказівках Вермахту від 4.06.1942 р. йшла мова про ці форми покровительства…» [3; 627].

Тут, об’єктивно оцінюючи обставини військового стану, слід брати до уваги той факт, що коли генеральна політична лінія райхскомісаріату розійшлася із політикою Автокефальної Церкви (яка підтримувала незалежність України), це привело до конфлікту, і тоді керівництво райхскомісаріату навіть мало думки про ліквідацію УАПЦ замість колишнього покровительства.

Правдива позиція Райху щодо Церкви ясно виражається у доповіді Міністерству Східних територій «Про Церковний стан в Україні»: «… Східне християнство, – пише Карл Розенфельдер, – знаходиться у принциповому протиріччі з націонал-соціалістичним світоглядом. Це співставляється з тим, що Церква на Сході, перш за все на … Українській території, буде покровителькою мрій про

свободу. Ми повинні бачити у православних християнах не союзників сьогодні, а світоглядних ворогів завтра… Тому наша задача може бути лише такою: обережність, уважне спостереження і втручання у тому випадку, якщо церковний розвиток на Україні покаже ознаки, які можуть нанести шкоду інтересам Райху…» [3; 548].

Насправді, окупаційна влада використовувала у своїх цілях то одну то другу церковну гілку, міняючи політику, залежно від ситуації. Наприклад, весною 1943 року, коли відхід зі Сходу німецьких армій посилив партизанський рух, німці зверталися до обох церков, щоб ті вплинули на розбурханих людей, з метою заспокоїти їх та примусити коритися німецькій владі. Священиків теж примушували виголошувати проповіді, у яких переконували би народ не чинити саботажу, а також заохочували молодь до від’їзду у Німеччину на роботи, тощо. Такі дії німці проробляли не тільки з православними, але і з іншими конфесіями (наприклад з УГКЦ на Західній Україні), залежно від регіону, де вони були більше поширеними, втягуючи усіх у політику на свою користь. Тут слід відзначити, що очільники обох Православних Церков на території Західної України та Волині відгукувалися на заклик німецької адміністрації підтримувати Райх, бо боялися повернення більшовиків.

Відступ німецької армії у 1943 році зумовив паніку та репресії проти українського населення. Німці у цей час посилили операції зі знешкодження загонів НКВС, які закидалися у тил та діяли під виглядом партизан. Населення й вірні Церкви опинилися під увагою гестапо з однієї сторони і польських та радянських партизанів з іншої. У цей час німці заарештовували та розстріляли багатьох священиків.

7 травня 1943 року митрополит Олексій мав зустрітися із генерал-комісаром Волині-Поділля Г. Шене у Луцьку, куди і направився автомобілем із «секретарем Консисторії протоієреєм Федором Юркевичем, перекладачем Марком Жихарєвим та водієм Олександром Мельничуком …» [7; 83].

Як пише В. Борщевич, «урядовець викликав главу Автономної церкви для обговорення інструментів впливу на українське населення, котре розпочало збройну боротьбу проти окупаційного режиму… Є твердження, що генерал-комісар Шене відрядив за митрополитом авто з Луцька, але без охорони, як було раніше… Максим Скорупський писав, що легковик для поїздки надав Кременецький гебітскомісар…

Однак до Луцька митрополит Олексій не доїхав… біля с. Смига мельниківський відділ (УПА – О. Д.) під командуванням Скорупського обстріляв з крупнокаліберного кулемета легковика, в якому їхали митрополит Олексій з супроводжуючими… З нього в кювет випало чотири тіла: митрополит Олексій, який був смертельно поранений, іще один священик та дві світські особи… Засідка на німецьке авто була логічною в умовах початку активної боротьби українського визвольного руху… » [2; 910-911]. Як свідчив у післявоєнні роки сам Скорупський, обстріл легковика з Митрополитом Олексієм був випадковим: вони стріляли по машині Кременецького гебітскомісара Мюллера, а виявилося, що нею їхав Митрополит. Німецьке радіо повідомило, що було справою рук більшовиків.

Насправді, Митрополит Олексій не становив політичної загрози для німецької влади, адже погоджувався на всі вимоги, тому німцям організовувати його вбивство не мало сенсу. Для українського визвольного руху владика Олексій також не представляв небезпеки: на багатьох парафіях Автономної Церкви відправи йшли українською мовою, а сам митрополит завжди підтримував шлях автокефалії. Насправді, «… найбільше від загибелі митрополита Олексія вигравав сталінський режим, котрий отримував ще один потужний аргумент для антинімецької та антиукраїнської пропаганди… До кінця існування СРСР в усіх випадках, коли згадувалося про убивства в роки війни – радянські історики, а за ними і деякі західні стверджували про терор українського підпілля проти Автономної православної церкви в Україні та моральну підтримку їх у цьому кліром Автокефальної православної Церкви на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським)…» [2; 911-912]. Тож, справжня причина загибелі митрополита Олексія (Громадського), вочевидь, так і залишиться для нас невідомою.

Владика Олексій був похований у Кременці біля дзвіниці Богоявленського монастиря, а коли у хрущовський період обитель закрили, то його прах перенесли на кладовище, де перепоховали біля могили матері.

Наступником Митрополита Олексія на соборі Автономної Церкви у Ковелі 6 червня 1943 року, що відбувся з дозволу генерал-комісара для Волині і Поділля, було обрано єпископа Кам’янець- Подільського Дамаскіна (Малюту).

Митрополит Полікарп (Сікорський) з приводу трагічної сперті митрополита Олексія звернувся із посланням до архіпастирів, духовенства і вірних УАПЦ, у якому зі скорботою назвав цей вчинок «здичавінням моральним» та «відступленням від засад Євангельської правди». Згадавши про Акт єднання, який був підписаний митрополитом Олексієм, митрополит Полікарп зазначив, що «Спочилий митрополит Олексій став тепер перед Престолом Христовим… Обов’язок наш, як християн православних, помолитись за нього… щоб упокоїв його Господь в оселях праведників Своїх…» [5; 264].

Як відомо, після вбивства митрополита Олексія, ієрархія УАПЦ зовсім відмовилася від ідеї поєднання Церков, оскільки саме загиблий митрополит був одним із найбільш активних ініціаторів єднання зі сторони Автономної Церкви. Так, разом із митрополитом Олексієм, зникла й можливість церковної єдності в Україні в період ІІ Світової війни.

Підводячи підсумки діяльності митрополита Олексія в Україні у період німецької окупації, слід відзначити його високу компетенцію церковного адміністратора та гнучкість дипломата, що дозволило не лише утримати на належному рівні єпархіальне адміністрування, коли, за наявності альтернативної церковної юрисдикції, дисципліна священиків була на низькому рівні, але й налагодити міжконфесійний діалог з митрополитом Полікарпом (Сікорським), що було втілене у підписанні «Акту об’єднання» 8 жовтня 1942 року у Почаївській лаврі. Він дійсно підтримував ідею автокефалії УПЦ, поширював її серед архієреїв, важко переживав церковний розкол та робив усе можливе для єдності і примирення двох церков в Україні, а у всіх своїх діях завжди керувався, насамперед, тим, що на його думку було корисним для Церкви.

В історії часто траплялося так, що яскраві, порядні та глибоко освічені церковні діячі, які прагнули до єдності, бажаючи лише миру й спасіння душам своїх мирян, використовувалися владою та політиками з корисливою метою, тоді вони ставали найуразливішими та найбільш беззахисними. Так сталося і з митрополитом Олексієм, який засвідчив вірність Церкві своєю мученицькою кров’ю, а правдиві причини загибелі якого покриті таємницею.

Відомо, що в період ІІ Світової війни українське населення переживало важкі часи. Як свідчить о. Петро Влодек: «В 1943 році більше 20 храмів було спалено по різних селах тільки одної Волині. В загальному на Холмщині і Волині під час німецької окупації загинуло 83 священики. З них 43 розстріляли і спалили німці, а решту замордували українські і польські партизани…» [6; 101]. Як справедливо  пише кандидат історичних наук В. Гордієнко, «…трагічним наслідком міжцерковної боротьби стало переслідування деякими підрозділами УПА священників автономістів…», приводячи факти кривавих та жорстоких розправ [7; 83].

Наступ радянських військ змусив багатьох єпископів Автономної і Автокефальної Церков виїхати за кордон. Багатьом з кліру УАПЦ дав притулок у Польщі митрополит Діонісій, згодом хтось потрапив у Чехію та Німеччину, а після капітуляції останньої, вони роз’їхались по всьому світові. На українських землях тоді не залишилось нікого з єпископів УАПЦ. Багатьох з тих священиків Автономної Церкви, хто не мав можливості виїхати за кордон, або залишився з власної волі на українських землях, знищила репресивна Сталінська машина.

На завершення, важливо зазначити, що УАПЦ формації 1942 р., зважаючи на всю канонічну полемічність самого факту свого утворення, все ж мала єпископат не від Липківців, а через митрополита Діонісія (Валединського), Предстоятеля Польської Православної Церкви з канонічним апостольським приємством.

Проте, як про це свідчить «Рукопис про відношення населення України до Автокефальної і Автономної православним Церквам і перспектив їх об’єднання»: «Собор єпископів луцької орієнтації (йдеться про УАПЦ – О. Д.) постановив прийняти у Православну Церкву священиків і дияконів липківської орієнтації «в сущому сані», тобто без пересвячення, лише через покаяння…» [13; 67-72] – саме цей факт був каменем спотикання й утримував багатьох єпископів, священиків і вірних Автономної Церкви прийняти єднання з УАПЦ 8.10.1942 р.: зокрема, вони боялись порушити 10 і 45 «Апостольські правила», де говориться, що «Той, хто молиться з єретиками (або відлученими), сам стає єретиком (або відлученим)…» [9; 13; 19-20]…

«Особи, що вороже відносяться до об’єднання, налаштовані так непримиримо, що якби це єднання таки відбулося, то вони відкололися б і організували б свою окрему церкву… в результаті замість двох об’єднаних церков може утворитися три непримиримі течії…» [13; 67-72] – говориться далі в згаданому вище Рукописі.

Відомо також, що після війни священики УАПЦ, які залишилися в Україні, масово перейшли в РПЦ де й відправляли службу церковно-слов’янською мовою, адже, як пише прот. Петро Влодек, «…в період сталінщини їх могли звинуватити в націоналізмі…». Проте, на парафіях Західної України і Волині, де ще з 20-х років укорінилася служба українською мовою, продовжували відправу українською, що не вело ні до ворожнечі, ні до розділення серед населення [6; 103].

Зважаючи на історію Української Церкви у період ІІ Світової війни, ми бачимо, що гострі церковні проблеми, які існують і сьогодні в Україні, що мають багато спільного із тодішніми, зараз потребують негайного вирішення. Про необхідність діалогу і спільного пошуку шляхів виходу із кризи, що розриває Тіло Церкви, неодноразово заявлялося в офіційних документах, а також підкреслювалося і у постанові Собору УПЦ від 27.05.2022 р., де зазначалося, що: «Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі… Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу…» [15].

Як видно з викладеного у статті, центром духовного життя Західної України та Волині завжди була і залишилася у роки ІІ Світової війни Свято-Успенська Почаївська Лавра, де і проходили основні події молитовного та церковно-адміністративного життя. Почаївська Лавра була також осередком просвітництва, наприклад, на пастирських курсах, які відкрив митрополит Олексій [11; 94] у 1942 році, навчалися майбутні священнослужителі, серед яких багато хто згодом зайняв відповідальні церковні посади (завідувачем курсів був архімандрит Панкратій (Кашперук) [8], який 28 квітня 1946 був хіротонізований в єпископа Кам’янець-Подільського і Проскурівського). Досить примітним є те, що вся документація, списки курсантів та журнали успішності пастирських курсів велися українською мовою [8], саме українська була також і офіційною мовою Волинської духовної консисторії.

Так, Почаївська Лавра під час ІІ Світової війни, як і в усі інші історичні епохи, була з українським народом, маючи єдину мету – у подвизі молитви та виконанні чернечих обітниць вести людські душі до спасіння.

Як заявляв Предстоятель нашої Церкви, Митрополит Київський і всієї України Онуфрій: «Через Христа ми примиряємося з Богом. Отже примирення – це наш шлях до досконалого життя у Христі. Однак, примирення з Богом неможливе без примирення з нашим ближнім. Любов до Бога проявляється у нашій здатності знайти мир з тими, хто нас оточує… Ми просимо Бога дати нам цей безцінний дар – примирення…» [1; 12].

Тож, маючи у історії Української Церкви приклад налагодження діалогу між конфесіями під час ІІ Світової війни, ми можемо його використати во благо у сучасних непростих історичних умовах, зважаючи на подібність ситуації та оминаючи помилки, про які сьогодні можна судити з позицій історичної ретроспективи.

Список використаних джерел та літератури:

1. Березовський Онуфрій, митрополит. Вітальне слово до учасників конференції Стратегії примирення. Роль Церков в Україні. Матеріали конференції. Київ: «Ріджі», 2021.
2. Борщевич В. Митрополит Олексій (Громадський) в історії українського Православ’я. Рівне: «Волинські обереги», 2021.
3. Васильева О., Кудрявцев И., Лыкова Л. РПЦ в годы ВОВ. Сборник док., М., 2009.
4. Вишиванюк А. В. Митрополит Алексий (Громадский) – экзарх Украинской Автономной Церкви (1941-1943) // Вестник ПСТГУ II: История. Вып. 4 (25). 2007.
5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. IV Ч. ІІ. Нью-Йорк, 1966.
6. Влодек П., прот. Конспект з історії Української Церкви для 4 класу ВДС. Луцьк, 2003.
7. Гордієнко В. Убивство митрополита Олексія Громадського // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка, К., 2006.
8. Журнал курсантів пастирських курсів Почаївської Духовної Семінарії за 1941-1944 рр. Бібліотека Почаївської Лаври.
9. Книга правил Святих Апостолов, Соборов и Св. Отец. Свято-Троицкая Лавра, 1992.
10. Матеріали окупаційної преси // Український голос, 1941- 1943 рр. ДАХО. Ф. 338.
11. Моліс Микола, протоієрей. 1000-ліття Православ’я на Волині. Дубно, 1992.
12. Муха М. Католицька акція проти УПЦ // В обороні віри. Ч. ІІ. Торонто, 1956.
13. Об отношении населения Украины к автокефальной и Автономной православным церквям и перспективах их объединения. Рукопис. ЦДАВВВ України. Ф. 4398. Оп. 1. Спр. 8.
14. Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. М., 1995.
15. Постанова Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року. https://news.church.ua/2022/05/27/postanova- soboru-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-27-travnya-2022-roku/#2023- 12-17.
16. Рудюк Дмитро, архієпископ Смертю здолавши вирок… К.: «Архангельський глас», 2008.
17. Смирнов А. І. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО АВТОКЕФАЛЬНОГО РУХУ НА ПОЧАТКУ НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ // Наукові записки. Серія “Історичне релігієзнавство”. Випуск 2., 2010.
18. Смирнов А. Почаївський Собор 18-23 серпня 1941 року // Серія «Історичні науки»; Вип. 24. Острог, 2015.
19. Страгородский Сергий, митрополит. Пасхальное послание к пастве в областях Украины, 1942. https://religion.wikireading.ru/232186.
20. Цыпин В. Исторія РПЦ 1917-1990. М. «Хроника», 1994.
21. Цымбал А. Г. Положение православной церкви в Западной Белоруссии в 1939—1941 годах // Западная Белоруссия и Западная Украина в 1939—1941 гг.: люди, события, документы. СПб.: Алтейя, 2011.

Джерело: Збірник наукових праць “День соборності України: історико-політологічні дискусії”, 2024 р.