Дарія Морозова, член Софійського братства
Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору «Сучасність і майбутнє “русского мира”» викликав суперечливі реакції богословів. Деякі з них були досить несподіваними – зокрема, виступ о. д-ра Іоанна Хрисавгіса під назвою «Кинути перший камінь у єресь».
Супроводжуваний відповідною ілюстрацією, цей заголовок натякає на те, що автор вчення про «русский мир», патріарх Кирило, – це нещасна блудниця, у яку кидає каміння кровожерливий натовп фарисеїв. Такий натяк, щонайменше, дивує людину, яка два роки тому була змушена тікати від російських ракет, благословенних патріархом. Адже насправді каміння летить зовсім не в голову патріарха – воно падає на голови мирних українців, жінок і дітей. Усі ці люди були приречені на смерть ієрархом, який благословив агресивну війну проти них, вважаючи їх недостатньо православними.
Зізнаюсь, мені знадобилося докласти зусиль, щоб зрозуміти, що о. Іоанн зовсім не підтримує патріарха. Більше того, на його думку, звинувачення в єресі – це надто мало для Кирила, оскільки він більше ніж єретик: він злочинець. Але проблема, за словами автора, полягає в тому, що висунути йому звинувачення нікому, адже вся церковна ієрархія заражена тим самим духом етнофілетизму та гордині. А якщо нікому «кинути перший камінь», залишається лише відпустити Вавилонську блудницю з миром.
Ці поразницькі інтонації разюче відрізняються від ідей, висловлених о. Іоанном у соціальній концепції Константинопольського Патріархату «За життя світу», участь у перекладі якої свого часу сильно вплинула на моє розуміння християнства. Що б не стояло за цим поворотом – розчарування в інститутах Церкви чи піднесена етика загальної вини – він веде до виразного релятивізму.
У зауваженнях о. Іоанна про умовність феномену єресі простежується поширена серед сучасних богословів небажання розмірковувати в категоріях візантійської догматики. Звісно, кожний візантиніст знає, що на визначення межі між єрессю та ортодоксією нерідко впливали політичні пристрасті. Але це все ж не означає, що ортодоксії – чи істини – не існує взагалі. Це лише означає, що помилки минулого слід ретельніше переосмислювати й виправляти – безсумнівно, залишаючи нащадкам право переглядати наші власні помилки (лагодити поламаний годинник, а не стверджувати, що часу не існує, – як про це говорив Сергій Аверінцев).
У дусі постмодерної іронії о. Хрисавгіс сприймає «єретичне» як «абсурдно дивне». Але історичні єресі зовсім не вважали себе милими дивацтвами – вони вважали себе останньою інстанцією істини й жорстоко переслідували інакодумців, коли тільки могли. Достатньо згадати кризу іконоборства у VIII ст., репресії Діоскора проти діофізитів в Олександрії у V ст. або насадження аріанства у IV ст., коли Золотоуст цілком обґрунтовано зазначав, що православні ніколи не видавали таких тиранічних указів проти єретиків, як ті проти них (De Babila, 3: PG 50, 537).
Можливо, не всі «благочестиві» імператори дотримувалися максими Золотоуста, що «не дозволено християнам руйнувати омани примусом і насильством» (ibid); але все ж, на мою суб’єктивну думку, ознака справжньої єресі – це зацикленість на самій собі. Якщо православне вчення достатньо просторе для різних підходів і може бути виражене абсолютно різними концептуальними мовами, то єресь створює переважаючу тоталітарну атмосферу.
Яскравий приклад цього – нова версія «російського православ’я» від патріарха Кирила, яка не терпить навіть тіні інакомислення (згадаймо заборону кліриків за зміну одного слова в молитві за перемогу) і розправляється з опонентами шляхом арештів і бульдозерів. Уже саме поняття «русский мир» містить у собі універсалістські претензії.
Саме тут проходить межа, яку не хоче помічати автор – межа між імперіалізмом Кирила та іншими типами націоналізму, які дійсно притаманні всім Помісним Церквам. Справді, чи можна ставити в один ряд грецькі народні танці в храмі, румунські прапори біля престолу чи бажання українців молитися рідною мовою – з благословенням масових убивств і освяченням ядерної зброї в ім’я національної ідеї? Різниця між цими двома типами мислення настільки ж принципова, як межа між бажанням жити й самовиражатися – і прагненням знищувати інших задля самоствердження.
Антихристиянська версія «православ’я» вже живе в умах мільйонів, підживлюючи ненависть до людей в одних і відштовхуючи від Церкви інших. Вона не зникне у повітрі, навіть якщо патріарх опиниться у в’язниці. Саме тому викриття доктрини «русского мира» як єресі не менш, а, можливо, навіть більш актуальне, ніж особисте засудження Кирила як злочинця.
Повертаючись до питання у заголовку статті о. Іоанна, зауважимо, що перший камінь у цій історії давно кинутий. Його кинув сам патріарх Кирило, який щонайменше з 2007 року публічно проповідував «віру в Росію» замість віри в Христа й готував ґрунт для агресивної війни. Тому сьогодні питання не в тому, хто кине перший камінь, а в тому, як зупинити камені, снаряди й балістику, освячені патріархом для упокорення «розкольників».
Так, можливо, сьогодні скликання Всеправославного собору для офіційного позбавлення сану Московського патріарха загрожувало б новою Великою схизмою. Але навіть якщо Церкви не готові до таких рішучих кроків, їм все ж варто уникати релятивістської риторики й намагатися – за порадою о. Хрисавгіса – називати речі своїми іменами. Ми повинні назвати патріарха Кирила і злочинцем, і єретиком. Адже навіть сам Ісус не соромився назвати фарисеїв синами диявола (пор. Ін. 8:44).
Джерело: publicorthodoxy.org