Який урок маємо винести ми, православні України, з історії, коли ціла єпархія вирішує залишити православ’я і приєднатися до УГКЦ? Мабуть, це дзеркало наших внутрішніх слабкостей: нездатності до єдності, невміння слухати одне одного, втрати духовного авторитету. Чи зробимо ми висновки, поки ще маємо час?
Дисклеймер: Думки та висновки, висловлені в публікації, належать автору і не відображають позицію Софійського братства.
Володимир Бондар
Нещодавно мав нагоду відвідати унікальну парафію УГКЦ, яка перейшла з православ’я. Унікальність полягає у тому, що зазвичай між православними і греко-католиками відбуваються поодинокі переходи священиків і мирян, а тут перейшла не просто ціла парафія, а ціла Харківсько-полтавська єпархія УАПЦ, очолювана арцибискупом [архієпископом – ред.] Ігором Ісіченком, яка не забажала вливатися до ПЦУ після отримання Томосу у 2019 році, натомість приєднавшись до УГКЦ у 2020 році. Мене цікавили такі питання:
– що спонукало їх змінити конфесію?
– чому вони не захотіли долучитися до ПЦУ?
– через що їм довелося переступити при відмові від своїх попередніх переконань і прийнятті нових?
– як відбувся перехід, чи були якісь труднощі і перешкоди?
– що змінилося у житті парафії після переходу?
– як вони зараз ставляться до православних, якими самі були нещодавно: як до єретиків чи до рівних собі братів і сестер, чи допускають їх до причастя?
Мотиви і перебіг переходу
Я спілкувався з самим ініціатором і організатором переходу владикою Ігорем Ісіченком, а також священиками і парафіянами, які розповіли мені, що внаслідок припинення УАПЦ через утворення ПЦУ єдиною церквою київської духовної традиції залишилася УГКЦ. ПЦУ вони розглядають як продовжувачів московської духовної традиції, позаяк УПЦ КП, як її ядро, є вихованцями московської духовної школи. Це є причиною, чому вони обрали приєднатися до УГКЦ, а не ПЦУ. Ні католицька догматика чи віровчення католицької церкви, ні організація громад і духовного життя греко-католиків їх привабило: єдиним мотивом переходу був пошук автентичної київської духовної традиції.
Діалог про єднання з УГКЦ вівся з 2015 року після невдалих спроб приєднання до Української православної церкви США чи Канади, що перебувають у складі Константинопольського патріархату. Не всі парафії і священники підтримали цей перебіг: 17 священників з парафіями покинули єпархію і забажали залишитися православними. Також Свято-Дмитрівську парафію, яку я відвідав, покинули кілька людей, мотивуючи небажанням зраджувати віру пращурів. Для решти парафіян аргументом за перехід був той факт, що Володимирове хрещення відбулося за часів нерозділеної Церкви, а відтак – ніякої зради у переході до УГКЦ немає. Тому парафія у 2020 році підтримала зміну юрисдикції і перехід до УГКЦ, що й завершилося реєстрацією змін до установчих документів.
Питання віри
Всі опитані засвідчили, що жодних змін у їхніх релігійних переконаннях не відбулося: як вони вірили до переходу – так і продовжують дотепер. Я хотів було запитати парафіян чи прийняли вони Тридентський символ віри, але побоявся, що на мене подивляться як на людину з іншої планети. Гадаю, що деякі взагалі не розуміють різниці між католицтвом і православ’ям, деякі розуміють, але розбіжності у вірі є їм байдужими, більш підковані як арцибискуп Ігор Ісіченко запевнили мене, що як вони вірили до переходу що Дух Святий походить від Отця через Сина – так і тепер продовжують вірити у цю формулу. Ця православна формула є точкою компромісу між католиками і православними. Також владика запропонував мені залишитися на літургію і наочно переконатися, що жодного філіокве не буде. Питання світогляду не є для парафіян визначальними у духовному житті: вони віддають перевагу побожності, духовності перед догматами віри.
Зміни після переходу
Як мене не запевняли, що на парафії нічого не змінилося після переходу і вони продовжують зберігати православні духовні традиції, все-таки певні зміни у житті парафії після переходу до УГКЦ відбулися:
– коли вони були православними, то служили літургію раз на тиждень, в УГКЦ нині вони служать літургію щодня;
– у богослужінні з’явилися деякі греко-католицькі піснеспіви;
– у храмі з’явилися католицькі лавочки для сидіння і сповідальня;
– пом’якшено деякі православні правила й обмеження, зокрема, що стосується підготовки до причастя;
– вони збагатилися католицькими духовними практиками і богослужінням, як то вервиця чи Хресна дорога;
– вони отримали доступ до католицької літератури і духовності;
– покровителем парафіяльної бібліотеки є католицький святий Бенедикт Нурсійський, вони поширюють у парафії листівки із засадами бенедектинської духовності.
У цілому мушу визнати, що перехід до УГКЦ справив позитивний вплив на духовне життя парафії: вони стали служити літургію щодня, збагатилися католицькими духовними практиками, отримали доступ до католицької літератури, освіти і духовності, включилися до загальнокатолицького церковного життя: отримали змогу відвідувати заходи і брати участь у прощах, що їх організовує УГКЦ.
Ставлення до православних
І парафіяни, і священики ставляться до православних як до членів однієї і тієї самої Церкви – як до своїх співбратів. Я запитав у парафіяльного священика чи може православний приступати до таїнств сповіді і причастя у їх парафії – на що отримав ствердну відповідь. Але цього мені було недостатньо, прецінь 844 канон Кодексу канонічного права католицької церкви і відповідний канон 671 Кодексу канонів Східних Католицьких Церков передбачають: «Служителі-католики правомірно уділяють Таїнства Покаяння, Євхаристії та Помазання хворих членам Східних церков, що не перебувають у повному спілкуванні з Католицькою Церквою, якщо останні самі про це прохатимуть і будуть налаштовані відповідним чином». Відтак, я вирішив уточнити безпосередньо у владики Ігоря Ісіченка, чи може православний не тільки приступати до таїнств, а бути саме членом цієї парафії – на що отримав впевнену ствердну відповідь. Це приклад справжнього екуменізму, коли догмати віри не розділяють християн, але люди, що мають різну віру, можуть причащатися разом.
Висновки
1. Українська церква є байдужою до догматів віри, священики не цікавляться світоглядом своїх парафіян, яку картину світу вони тримають у своїй голові. Ба більше того – вільнодумство є невід’ємною рисою менталітету нашого народу, тому у всіх конфесіях, навіть у консервативній УПЦ поширене нетрадиційне мислення і неортодоксальні ідеї: згадаймо хоча б «реортодоксію» Рубського, я знайомий зі священиками УПЦ, що вірять у реінкарнацію чи інші неортодоксальні ідеї. Пересічний український священик не накладе епітимію і не відлучить від церкви за «неправильний» світогляд і толеруватиме альтерантивні погляди.
2. Для української релігійної ментальності визначальною є побожність, духовність, аскеза, виконання заповідей, а не догмати віри і «правильний» світогляд. Тому для українців виглядає диким таке фарисейське лицемірство, коли деякі православні церкви відмовляються визнавати ПЦУ, але мають євхаристійну єдність з РПЦ попри розпалювання війни проти України з її боку. Адже для українців єрессю буде не філіокве, не порушення догматів чи канонів – а виправдання вбивств, ґвалту, ненависті.
3. Ідея про те, що для спасіння душі необхідно тримати у голові «правильний» світогляд – не є євангельською: Ісус не заповідав нам, що по тому пізнають всі, що ви мої учні, якщо віритимете у правильні догмати і зневажатимете єретиків, але: якщо матимете любов поміж собою. Євангеліє навчає нас, що для спасіння потрібна аскеза, а не картина світу. Люди з різним світоглядом можуть бути спасенними, якщо дотримуватимуться заповідей. Світогляд, таким чином, є лише інструментом на шляху аскези, бо може або сприяти дотриманню заповідей, або перешкоджати їм, але сам по собі не може бути гріхом.
4. У всьому світі ви не знайдете двох людей, які б мали цілком однакову віру і однаковий світогляд – відтак заздалегідь неможливою і безґлуздою є вимога єдності віри як умова співпричастя: завжди у всі часи і скрізь причащаються люди, що мають різну віру, різний світогляд, різний ступінь побожності. Є, звісно, ядро віри, що має бути спільним для всіх – Апостольський символ віри, а що понад те – не може бути причиною для конфесійних поділів і недопущення до причастя.
5. Конфесії не поділяються за догматами віри, а за культурними традиціями: є грецька, румунська, болгарська культурні традиції, «польська» – римо-католики, німецька – лютерани, англійська – англікани, американська – решта протестантів, є московська культурна традиція – УПЦ, галицька – УГКЦ, наддніпрянська – ПЦУ, але все це частини Єдиної Церкви Христової, які повинні мати співпричастя попри відмінності у догматах віри і канонах. У нас же, поки що, деякі культурні традиції не сприймають одна одну не зважаючи на те, що священникам не важливо у що ти віриш – важливо щоб ти був парафіянином його церкви і дотримувався його культурної традиції. Наприклад, людина може вірити у догмати католицької церкви – і православний священник прийме її як члена своєї парафії, але якщо людина вірить у православні догмати, але ходить до католицької церкви – її не прийме.
6. Українська церква внутрішньо дозріла до екуменічної єдності: як бачите, догмати віри більше не є вододілом між церквами, залишаються лише етнокультурні бар’єри, подолавши які – ми матимемо Єдину Церкву Христову і виконаємо Його слова: «щоб усі були Одно».
Джерело: www.facebook.com
Дисклеймер: Думки та висновки, висловлені в публікації, належать автору і не відображають позицію Софійського братства.