Анна, Софійське братство
Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит, і той, хто не вівчар,
кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається,
то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить.
А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці.
Євангеліє від Іоана, 10:11–13.
Одного разу я прочитала в книзі «Бесіди про духовне материнство» цитату, яка належить упокоєному в Бозі Святійшому Папі Франциску: «Кожен справжній пастир повинен пахнути своїми вівцями». У моїй уяві постало питання: «А які це пахощі? І яким є духовний тато, що виточує аромат своїх дітей?»
Мабуть, такий тато знає не лише імена своїх дітей, як-от: «Світлана», «Яна», «Григорівна», «Олег» і т.д., а відчуває їхні серця, розуміючи, коли їх слід нагодувати любов’ю, коли зігріти під єпітрахіллю, а коли просто обійняти, коли вони потребують поради, і коли — почути мовчання. Саме тому для нього не може не бути великою радістю побачити новий плід віри кожного зі своїх доньок чи синів.
Такий пастир ніколи не забуде про одну загублену овечку, навіть коли вона вперто тікає та огризається, як бунтівний підліток. Бо розуміє: вівці ще слід вирости. А ще пам’ятає притчу про Доброго Пастиря, котрий залишає дев’яносто дев’ять, щоби відшукати одну.
Бувають випадки, коли ота загублена вівця не хоче бути знайденою, ховається в пустелях, бачить знайоме для неї обличчя, але не вітається навіть кивком голови, тоді він молиться, постить, терпить, бореться і просто чекає щоразу на сповіді, бо знає: колись вона сама повернеться.
Коли ж вона нарешті приходить одного вечора п’ятниці: брудна, зранена і втомлена від постійних втеч та блукань, справжній пастир не запитує: «Де вешталася?», «Чому втекла?», «Чому так довго поверталася?», «Чи зрозуміла, що була неправа?», а лише лагідно усміхається, як Христос до Петра після зради, і мовить: «Я радий тебе бачити»… І цей момент запам’ятається дитині на все життя, бо саме тоді її серце почало зцілюватися під дією Христа.
Духовний тато також пахне молитвою: тією, яку не чути з-за вівтаря, бо вона звучить лише в тиші перед Престолом, де він вимовляє кожне ім’я, не промовивши жодного слова. Ми не чуємо цих прохань за себе, як і власних імен, але знаємо, що там, за кулісами, хтось за нас молиться. І там, за межами храму, ми не бачимо його сліз перед Богом, які він проливає за кожного з нас.
Його аромат не такий, як у всіх можливих парфумів. Він інакший… Щось на кшталт чужого бруду, бинта для перев’язок, поту від служіння, а ще чиїхось хвороб (не бійтесь, не заразних, бо у кожного лише свої духовні недуги). Ну і звісно ж, землею, на якій вирощує маленьких інжирів, бо кожен із нас – наче деревце, яке слід обкопати, підлити, полікувати, відстоюючи нас перед Господом, промовляючи Йому: «Потерпімо ще рік…» (Лк. 13:8).
Правда, не найкращі пахощі? Нам явно не захочеться доторкатися до такого священника, бо звикли уявляти еталонного єлейного служителя, від якого віє найкращим фіміамом, а зодягнений він у ризи, випрані в машинці, а не вручну.
Пастир, що пахне своїми вівцями, не завжди видається нам добрим, на перший погляд, але якщо доторкнемося до його духовного серця, то побачимо там більше любові, ніж ми думали. Але ця любов не його, бо вона належить Христові, Який і є Джерелом справжньої Агапе, і кожен, хто черпає її з ран Спасителя, завжди матиме у своєму серці. Часом він суворий – як залізо, а бувало мовчазний, але навіть у тиші можна стати свідком, як виростають троянди терпіння.
У кінці свого тижня в такого пастиря розряджається батарейка, і єдине, що можуть зробити для нього діти – помовчати поруч, помолитися за нього, купити морозива і промовити: «Ми нікуди Вас не відпустимо, бо Ви пахнете нами».
Молитва: Господи, дякую Тобі за пастиря, що пахне не славою, а вівцями. За того, хто носить на собі мої рани, огортає мене Твоєю Любов’ю і вчить звертати свій погляд лише на Тебе – єдиного та справжнього Власника отари, до якої я належу. Благослови його, Тату, і дай сили не втомлюватися пахнути дітьми, яких Ти йому довірив. Амінь.