Доповідь представлено 17 вересня 2025 р. на Круглому столі «Від розвіювання міфів до пошуку спільного блага: сучасні діалогові ініціативи в українському православ’ї та перспективи післявоєнного відродження», організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «The Centre for Humanitarian Dialogue (HD)», проведеному в межах спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства».
«Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Олександр Філоненко, публічний філософ, теолог
Джерело: ютуб-канал Софійського братства
Я став автором позиції, що розвіювання міфів – це щось не дуже корисне і цікаве. Але треба уточнити, що ми говоримо про якісь руйнівні міфи. Я так думаю, що одна із проблем руйнівних міфів в тому, що є протилежність між міфом і реальністю. І є проблема в тому, щоб відрізнити міфи та ідеології, наприклад. І коли ми починаємо з того, що думаємо, а які ідеологічні позиції нас руйнують, і якщо ми почнемо руйнувати міфи, ми не ніколи закінчимо. Це не дуже перспективний напрям.
Є й інша дуже руйнівна історія – це мрія про післявоєний стан. Його не буде в нашому житті. І тоді ми повинні переформулювати, про що ми говоримо, коли говоримо про перспективу післявоєнного стану. Це коли? Післявоєнний стан – це не історичний концепт, а якийсь метафізичний. Що це? Ну, звісно, що це мир. Який мир? Христов мир. Якщо ми говоримо про релігійні спільноти, то ми якось соромимось того, що ми християнські спільноти. Ми говоримо такою мовою, яка буде загальною і для партії, і для якогось культурного руху, і для України взагалі, і для релігійної спільноти. Мені здається, що треба визначити специфіку християнських спільнот. І перша точка, що християнство – це традиція миру. І для мене дуже важливо, що є позиції миробудівництва і миротворення. Коли ми творимо цей мир – це християнська позиція, тому що мир перш за все – це Христос. І коли ми стаємо причасними до цього миру, ми відкриваємо себе, цю здатність бути миротворцями. І це проблема, що в стані війни треба бути миротворцями. Що це означає?
У мене один друг з Запоріжжя почав ініціативу створення інституту миру в Запоріжжі на лінії фронту. І він це пояснює дуже гарно. Він говорить, що перед війною ми всі були в стані такої ілюзії, що війна – це катастрофа, а нормальний стан людини – це мир. Сьогодні ми розуміємо, що це була помилка. Ми завжди в стані війни, мир – це диво. І тому треба багато працювати, щоб мир був хоча б десь. І хто буде це робити, якщо не християни? Тобто, традиція створення миру в стані війни і біля лінії фронту – це протестантська традиція, її започаткували меноніти в Запоріжжі, в регіоні Приазов’я Запорізької області. І сьогодні це дуже актуально. І я не можу уявити когось, хто ще, крім християн, сьогодні буде говорити про це як про практичні кроки.
Що це означає – миротворчість? Наша проблема в тому, що в літературі є сталий термін – це «миробудування». Ми якісь будівники миру, ми його будуємо, ми його причасники. І для християн спочатку треба знайти цей мир, а потім його практикувати – тобто, бути свідками цього миру, який ми знаємо як християни, втілювати ці практики. І тому для мене проблема в тому, що ми можемо говорити не про післявоєнні перспективи, а про те, що є два режими існування людини: людина в стані війни і людина в стані миру. Мир завжди есхатологічний. І ми потребуємо богослов’я миру в час війни. Для мене цей пункт дуже важливий. Я не дуже люблю концепт «культурні війни», тому що культура – це щось про те, що вже є, про спадщину і таке інше. Для мене це інше поняття – семантичні війни, тому що дійсно це війни за сенси. І якщо ми говоримо про семантичну війну, то у нас не дуже гарно з цим – ні в державі, ні в суспільстві, ніде.
Це критична річ – семантичні війни. І треба повернутись до мови, яку розробляли соціологи, коли говорили про аномію як втрату сенсів в суспільстві. Дуже цікаво, що пострадянські суспільства мають якусь таку подібну один до одного аномію, але ж вирішення фантастично різні. Росія – авторитарний шлях. Але ж ми не можемо зрозуміти, який шлях український. І це найбільша проблема, що ми не робимо нічого з цією аномією. І для мене Софійське братство може бути таким місцем, де ставиться питання: а про які сенси ми можемо говорити сьогодні і в якій мірі ця активація сенсів є християнською справою?
І в цьому контексті семантична війна – це не тільки і не стільки війна ідеологічна, скільки боротьба за народження сенсів, а не за якісь показники на цій війні. Коли ми говоримо про аномію, для мене базова проблема в тому, що ми всі опинились в стані суспільства як «не Росії». Багато людей описує своє поведінку як «не Росія»: «Ми не Росія, ми не Росія»… Дійсно, ми не Росія, але хто ми? Що таке «нова Україна», яка вона? І ці дискусії про суспільне благо. Суспільне благо для мене – це дискусії про нову Україну, яка народжується. Яка функція християн в цій історії?
Ми всі говоримо про трикутник «держава-суспільство-релігійні спільноти». І ми беремо дуже високу національну, державницьку планку. Але для мене важливо за ці 3 – 4 роки війни говорити про ще один рівень – і це дуже близько до природи братства. Коли ми говоримо про державу, національний рівень, ми починаємо говорити про ієрархів, про якісь політичні, геополітичні рішення, і ми втрачаємо рівень міст і територіальних громад. І всю війну ми мандруємо Україною і намагаємось розвернути таку ініціативу – можливі трансформації міст, сіл і територіальних громад.
Я з Харкова, також дуже важливі історії створюються в Запоріжжі, в Дніпрі, в Чернігові. Це ті міста, які точно не будуть такими, якими вони були до 2022 року. Я думаю, що всі міста не будуть, але ж в багатьох містах це дуже ясна перспектива, якими вони будуть. Будуть якісь інші сенси в цих містах. І для тих, хто може працювати з сенсами в містах, дуже важлива зустріч з християнськими спільнотами, тому що в них ці сенси живі. Якщо вони (сенси – ред.) не живі, нема ніяких спільнот. Тобто, релігійні спільноти в містах живляться сенсами цих міст.
І є дуже красиві історії. Наприклад, зараз проходить фантастична виставка «Спас Чернігівський у Софії Київській». Це дуже важливий культурний крок в семантичних війнах. В Чернігові навколо Спасо-Преображенського собору є радянський асфальт. І говорять, що під цим асфальтом лежить найбільший в Україні пантеон давньоруських князів. В Києві ми втратили ці пантеони. Україна майже єдина держава в Європі, у якої нема пантеону. І це колосальна проблема для країни: де наш пантеон? А його нема. А говорять, що в Чернігові є таке місце, де лежать вісім князів і перший архієпископ під радянським асфальтом. І нема жодної таблички, де написано, що «тут лежить князь Мстислав». Це фантастично парадоксальна історія. І раптом в період війни з’явилося місто-побратим Чернігова – Реймс. Адміністрація міста не знає про важливість цієї історії, для них це ні про що: Реймс – це французьке місто, яке посилає гуманітарку, волонтерство, все таке. Але Реймс – це перш за все пантеон королів, Анна Ярославна, і таке інше. І виявилось, що навіть маленький проект реальних відносин між Реймсом і собором в Чернігові більше, ніж всі програми, які були розгорнуті в період війни між двома містами. Така ж сама історія, коли ми працюємо з сенсами міст: ми отримуємо нові можливості для розвитку цих міст. Тобто, релігійні громади – це такі живі спільноти, які живуть завдяки цим сенсам. Ці сенси потрібні, коли ми говоримо про трансформацію міст.
Ще дуже важлива для мене проблема: ми багато говоримо про цінності. Треба казати, що цінності – це дуже обмежений інструмент соціологічної мови. Це про що? Цінності – це мова для опису ідентичності. Якщо є питання «хто ми?», ми відповідаємо: ми люди з такими-то цінностями. І це нормально. Тобто, коли ми говоримо про ідентичність, ми використовуємо мову цінностей. Коли ми говоримо про трансформацію міста, країни, держави – мова цінностей не працює. Вона не дозволяє описувати трансформацію. Є християнська мова, яка працює. І християни не користуються цією мовою. І для мене це парадокс, тому що це наше надбання, наше життя, а ми цим не користуємось. Ми перейшли на цю мову цінностей фантастично погано, і забули про те, що християнство – це мова чеснот. Вся християнська традиція – це мова чеснот. І чесноти – це про трансформації. Це те, що потрібно для України сьогодні. І ми не говоримо про це, але християнські богослови, християнські філософи повинні це починати якось, тому що ми всі говоримо про консервацію ідентичності.
І в цьому контексті дуже важливо те, як ці чесноти розгортати. Для мене важлива тема національних святинь. Перш за все: в Україні нема переліку національних святинь. В Польщі їх біля 100, в Україні – жодної. Для держави не існує національних святинь. І ми два роки працювали в Києво-Печерській лаврі як в національній святині. І це такий наш локальний жах, коли ми не можемо зрозуміти, що Лавра – це національне святиня, а не тільки монастир чи заповідник. Це щось більше для українців. Тому ми можемо зрозуміти, якщо ми християни, що таке національна, не конфесійна святиня, щось дуже важливе для суспільства, де формуються пошуки спільного блага. Лавра завжди в історії України була таким місцем, яке формувало ці візіонерські програми.
І друга дуже важлива історія, яку я називаю «новою географією». Тобто, географія – це свідоцтво церкви про те, що робить нас живими. І хто такі наші святі? Ми не святкуємо (канонізацію – ред.), у нас нема цієї традиції, але як з’являються якісь святі, ніхто не знає. Найбільш важливою акцією була, звісно, канонізація Кирила Заборовського та Єлисея Плетинецького в Лаврі. Але ж суспільство не дуже в резонансі з цима історіями. Хто за це відповідальний? Ну, християни. Це історія меморіалізації нашої пам’яті, але сенси не народжуються через пам’ять. Вони народжуються якимсь іншим чином. І треба про це поговорити.
І останнє. Ми не говоримо ніколи про розкол спільнот, про розділення всередині спільнот. Ми говоримо про розділення між релігійними спільнотами, про братство. Але дуже важливо уявити, що є розриви двух типів людей. Є дуже виразний тип людини, яка захищає наші цінності. І є людина як свідок Христа. Це різні люди, навіть візуально. Захисники – це такі дуже суворі люди, які ходять і говорять про те, що хтось руйнує ваші цінності. А свідки Христа – це такі радісні люди, які в в шоці від того, що вони зустріли Христа і не знають, що тепер з цим робити. Тобто, це два типи людей в кожній християнській спільноті, і для мене це одна з проблем, тому що це питання про живу спільноту, яка народжує сенси.
Нам не треба соромитись називатися християнами. Тому що коли ми говоримо про спільне благо і виходимо на форум, на віче, на якому ми щось говоримо – від імені кого ми говоримо? Від імені Христа. І коли ми про це дебатували в Софійському братстві, було багато священників, які говорили: «Це нескромно. Що це таке? Ми просте Софійське братство! У нас дуже прості зацікавленісті, ми хочемо захистити наші спільноти». Але це такий горизонт ні про що, не про майбутнє точно. Якщо ми не свідки Христа, то навіщо це все? Тому коли ми говоримо про спільне благо, дуже важливо, в яких відносинах Христос з цим спільним благом. Наша гіпотеза братства в тому, що Він дуже любить втілення Своїх сенсів. І це наша ставка. І тому всі класичні старі богословські теми про Христа в культурі, Христа в спільноті, Христа в державі повинні бути розгорнуті. Вийшла фантастична книжка Григорія Папатомаса «Канонічні аморфеми», але ми про неї ще не дебатували. Це єдина цікава богословська книжка за три роки, яку переклали. І там всі ці питання є.