Протоієрей Сергій Прокопчук, Софійське братство, УПЦ
Православних українців нині особливо турбує питання: «Куди нині рухається УПЦ?». Ми спробуємо пофантазувати над можливими варіантами розвитку подій.
Багато хто мріє про те, щоб УПЦ пішла у небуття, щоб її не стало в Україні. Вже деякі області звітують про повне витіснення «московської церкви» на своїй території. Інші регіони рівняються на передовиків і будують власні «плани п’ятирічки». І це зрозуміло, бо закон «про заборону УПЦ» вступив у силу і набирає обертів.
То чи справді УПЦ може скоро зникнути в Україні? Коли ми говоримо юридичною мовою, то так. Теоретично держава зможе анулювати юридичний статус у релігійних організацій УПЦ (митрополії, єпархій, парафій) і вони перестануть функціонувати як юрособи. Але фактично громади УПЦ, парафіяни на чолі з священниками нікуди не подінуться. Отже, УПЦ не зникне. Їй буде важко, вона буде постійно під тиском закону і суспільства, але вона залишиться однією з найбільших релігійних спільнот України, і це факт. Ключовим питанням для самої УПЦ буде навіть не питання юридичного статусу в державі, а питання: у якому канонічному статусі вона буде далі функціонувати?
Об’єднана Православна Церква в Україні
Зрозуміло, що коли відповідальні за релігійне питання державні функціонали запускали процедуру «заборони УПЦ МП», у них була впевненість, що більшість духовенства і вірян УПЦ, знаходячись під тиском закону, перейдуть в ПЦУ. Але так не сталося. Вже всі бачать, що процес «переходів» не такий швидкий. Мрії про єдність православних українців у єдиній структурі стають примарними. І причини цього полягають, зокрема, і в глибинах протистоянь православних в Україні (УПЦ МП/КП/УАПЦ/ПЦУ). Особливо негативно впливають на їхні взаємовідносини розвиток міфологічно орієнтованого мислення та ексклюзивістських позицій, а також вплив еклезіологічних хвороб. Релігієзнавець та член Софійського Братства Геннадій Христокін досить добре описав наслідки цього протистояння:
«В українських медіа і соціальних мережах конфлікт деструктивних наративів надзвичайно поширений. Сповна міфологізованими, ідеологізованими виглядають дискусії прихильників обох юрисдикцій. Вони використовують раціональні аргументи, наводять логічні доводи, приводять історичні факти, але насправді, в переважній більшості вони цим самим лише посилюють власну та своїх опонентів ексклюзивістську позицію.
Наративний конфлікт формує раціональність закритого типу, в якому інший постає як ворог; всі здавалося б розумні аргументи стають перекрученнями, упередженнями, що лише загострюють взаємне неприйняття. Аналіз і оцінка позицій юрисдикцій показує, що в ПЦУ досить поширений етноцентричний міф про Церкву-націю (користуючись термінологією Г. Папатомаса), а в УПЦ зустрічаємо есхатологічно орієнтований міф про Церкву-мученицю останніх часів, що плекає «повернення до ідеалів св. Русі в єдності трьох братніх народів». Насправді, це дві версії взаємно протилежних, закритих, ексклюзивістських одна до одної міфологій, які порушують основи здорової канонічної свідомості, не відповідають суті євангельського ідеалу та руйнують засади толерантності і громадянського миру України.
Дискусія між українськими юрисдикціями і спроби її деміфологізації, підводять нас до усвідомлення, що православні юрисдикції України перебувають в стані своєрідної еклезіологічної хвороби. Григорій Папатомас називає їх еклезіологічними та юрисдикційними хворобами, які, на жаль, дуже поширені серед православних церков. Ідеологізація й політизація, фундаменталізм та етнофілетизм достатньо поширені в помісних церквах. Міфології обох юрисдикцій з самого початку формувалися як антиподи, і саме тому їх носіям так важко вступити в діалог. І поки ці міфології будуть активно одна одній протистояти і вступати в конфлікт, вони будуть лише посилюватися, підживлюватися, а розділення буде поглиблюватися». (Христокін Г. «Від розвіювання міфів до пошуку суспільного блага: сучасні діалогові ініціативи в українському православ’ї та перспективи післявоєнного відродження».
Виходячи з зазначеного, ми можемо констатувати: для створення об’єднаної православної Церкви в Україні ще потрібно провести багато роботи. Нині більшість УПЦ не те що на об’єднання з ПЦУ не піде – вони навіть діалог запустити не можуть.
Автокефалія УПЦ
Останнім часом у середовищі УПЦ все частіше стала звучати ідея щодо отримання автокефалії для своєї структури. Головним спікером цієї ідеї став ректор Київської духовної академії архієпископ Сильвестр Стойчев. У цьому його публічно підтримує низка архієреїв, духовенство та активні віряни УПЦ. Владика опирається на історичний прецедент, коли РПЦ у 15 столітті по суті провозгласила автокефалію, поставивши самовільно на Московську кафедру митрополита Іону. Нинішній канонічний статус «фактичної автокефалії УПЦ» він порівнює з тодішнім статусом Московської митрополії і висловлює надію, що Помісні Церкви на майбутньому Всеправославному зібранні підтримають бажання УПЦ мати статус Автокефальної Церкви. Такі ідеї швидко підхопила спільнота УПЦ, хоча є і її активні противники.
То чи може УПЦ отримати статус автокефальної Церкви? Чи, можливо, вона саме туди і рухається?
Щоб розібратися з цим питанням важливо визначити, якими саме є можливі шляхи для УПЦ, щоб отримати автокефалію?
Перший – це отримання автокефалії від кіріархальної Церкви. Для українців їх може бути дві: РПЦ або Вселенський патріархат. РПЦ однозначно не дасть ні зараз, ні після війни, ні через 100 років. Росія ставить для себе ціллю знищити Україну, а РПЦ – українське православ’я. Нічого українського – ось ціль Москви.
Вселенський патріарх теж не дасть автокефалію УПЦ, оскільки він надав Томос, головним завданням якого є об’єднання українського православ’я. Наявність двох автокефальних Церков в одній країні зруйнує початий процес об’єднання православних українців.
Владика Сильвестр озвучив ще один варіант отримання для УПЦ автокефалії – скликання наради Помісних Церков, котрі визнають право за УПЦ мати свою автокефалію. Чи це справді можливо? Можна вишукувати в історії Церкви подібні випадки чи підбирати потрібні канони, але ніхто не зможе переступити через реальність.
Нині всі Помісні Церкви розділені у своїх поглядах на проблему українського православ’я на два табори: одні підтримують у цьому питанні РПЦ, інші йдуть у фарватері Фанара. Якби навіть питання автокефалії УПЦ і постало б на Нараді Помісних Церков, то воно б розділило вселенське православ’я, а можливо привело б і до нового розколу. Тому, шлях до автокефалії УПЦ, озвучений архієпископом Сильвестром, є не реалістичним. Тоді чому освічений ректор Академії публічно озвучує цю позицію? Невже він не розуміє складності ситуації, не відчуває реальність?
На нашу думку на ці питання є дві відповіді. Перша – владика та його команда свідомо озвучують нереалістичну ідею лише для того, щоб показати нібито фундаментальні зміни у настроях УПЦ, її проукраїнську позицію і благі наміри щодо зміни статусу своєї Церкви. І робиться це для того, щоб пом’якшити тиск держави та суспільства на УПЦ. Насправді ж ніхто нічого змінювати не збирається.
Але мені ближча до душі інша відповідь. Владика добре розуміє, що УПЦ не світить ніяка автокефалія. І що для УПЦ єдиний можливий варіант порвати з РПЦ – це діалог з Вселенським патріархом та пошук через нього варіантів буття УПЦ у новому статусі. Розрив з РПЦ для УПЦ сьогодні є надважливим завданням, при цьому їй необхідно уникнути канонічної ізоляції від вселенського православ’я. А це може забезпечити лише Вселенський патріарх.
Це добре розуміє владика ректор. Розуміє, але прямо сказати не може, тому що за останні роки в УПЦ сформувалось негативне ставлення до ініціатив Фанара та особисто до п. Варфоломія. УПЦ і далі озвучує думку, що саме Фанар винний у всіх бідах УПЦ. Переступити через свої образи дуже складно. Складно декому зрозуміти і прийняти, що саме РПЦ винна у затягуванні можливостей врегулювання церковного питання в Україні. А кроки Фанара у 2018 році хоч і мали недосконалості, але все ж були направлені на можливість вирішення проблем українського православ’я. За останні роки ми могли побачити і відчути наміри Москви і Фанара і порівняти їх. По переду в УПЦ ще чекає серйозна і відверта розмова щодо ролі цих двох центрів впливу у вселенському православ’ї.
То який такий статус може спасти УПЦ і буде тим рішенням, яке стане початком виходу українського православ’я з кризи?
Екзархат
Одним із варіантів такого статусу є створення Екзархату Вселенського патріарха в Україні. Насправді, це рішення буде корисним не лише для УПЦ. Завдяки йому держава отримає інструмент, котрий буде спроможний по-справжньому, а не лише на папері, відірвати УПЦ від Москви. В даній ситуації УПЦ не може вийти з сірої зони свого буття, бо, відірвавшись від Москви, потрапляє в канонічну ізоляцію. Треба зрозуміти, що УПЦ ніколи не піде шляхом Київського патріархату. Екзархат же дасть можливість для маневру УПЦ – вихід з РПЦ з можливістю збереження прийнятного для церков канонічного статусу УПЦ. Держава уникне складних юридичних та суспільних процесів, пов’язаних з забороною УПЦ. А найголовніше, що мільйони українців – вірян та духовенства УПЦ – зможуть використати свою енергію не на захист своїх прав та конфронтацію з державою і суспільством, а на всебічну допомогу рідній країні. Звичайно, залишаться і ті, хто не захоче виходити з РПЦ. Що ж, вони зроблять свій вибір і, відповідно, понесуть весь його тягар. Це їхній вибір і їхнє право.
Вчора у відомому грецькому виданні вийшла стаття, присвячена темі Екзархату. Це показує актуальність порушеного питання. В ній гарно описана сама суть цього рішення, механізм створення Екзархату та ціль, котра переслідується цим рішенням:
«Якщо Вселенський Патріархат не втрутиться негайно, ситуація в Україні ризикує стати жертвою політичних ігор. Не порушуючи Томосу про автокефалію та без зайвих конфліктів, Вселенський Патріархат міг би посприяти остаточному врегулюванню церковної кризи в Україні через створення тимчасового Екзархату, аби “вмістити” ту частину пастви митрополита Онуфрія, яка прагне остаточно відокремитися від Москви, але відмовляється приєднуватися до офіційної Церкви країни.
Зволікання з вирішенням українського церковного питання створює ризики, які згодом буде набагато складніше або й узагалі неможливо подолати. Якщо проблему не буде розв’язано церковним шляхом, її вирішуватимуть за принципом політичної доцільності – і тоді «особливі режими», запроваджені для використання Церкви у політичних цілях, можуть консервувати поділ на десятиліття. Це завдасть удару всьому світовому православ’ю: послабить довіру між Церквами, спричинить внутрішні розколи у давніх патріархатах і автокефальних церквах, підірве повноваження та привілеї Вселенського Патріархату, обмежить можливість скликання всеправославних нарад. Передусім це залишить без опори тисячі вірян, які готові вийти з-під впливу Москви, але бояться втратити церковну легітимність. Вселенський Патріархат завжди діяв у подібних обставинах – і повинен діяти й тепер, не як сторона конфлікту, а як охоронець єдності й порядку, який служить миру.
Технічно це може бути здійснено стримано й просто. Вселенський Патріарх визначає принципи тимчасового Екзархату: добровільне приєднання, часові рамки, правила взаємодії з уже існуючою помісною Церквою в Україні, механізми еклезіологічного та дисциплінарного нагляду, правила вирішення майнових питань виключно правовими засобами. На початковому етапі — для тих, хто вже готовий розірвати стосунки з Московським Патріархатом і є безсумнівно гідним — можуть бути створені пілотні структури під безпосередним наглядом у статусі тимчасових ставропігій. Згодом більшість єпархій із власними адміністративними структурами також зможуть претендувати на статус Екзархату. У міру дозрівання довіри розробляється план інтеграції — не формальний, а заснований на реальній спільноті. Коли критерії буде виконано, Екзархат завершить свою місію, а єдність набуде інституційного виміру.
Сутність пропозиції розв’язання проблеми проста: Екзархат як перехідний простір для добровільного виходу з Московського патріархату для тих, хто готовий остаточно перервати зв’язки з Москвою, але з об’єктивних, особистих чи історичних причин не може визнати владу митрополита Епіфанія. Мета є очевидною: спершу досягти сумісності на рівні теорії (взаємне визнання і примирення) та практики (євхаристійна єдність), а згодом — інституційної єдності українського православ’я. Йдеться про простір, де забезпечується пастирський супровід, контролюється дисципліна, гармонізуються освітні стандарти, коригуються статути, регулюється співслужіння — там, де це не провокує конфліктів, — і поступово гояться застарілі рани. Запропоноване рішення у вигляді Екзархату не передбачає створення постійної структури, а структури тимчасового характеру, яка припинить існування, щойно виконає свою мету».
То ж який вибір зробить УПЦ?
Це залежатиме від рішучості її проводу, спроможності визнати ним своїх помилок та можливістю відновлення і активізації діалогу з державою. Часу зволікати немає. А ми чекатимемо активних дій та позитивних рішень.