Доповідь митрополита Білоцерківського Євстратія (Православна Церква України, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій) на Екуменічній конференції «Опір імперії, сприяння миру: Церкви у протистоянні ідеології «русского міра»», 1-3 грудня 2025 року, Гельсінкі.
Дорогі брати і сестри, шановні учасники цієї дуже важливої конференції.
Перш за все я хочу сердечно подякувати Конференції європейських церков, Лютеранській і Православній Церквам Фінляндії та всім, завдяки кому ця конференція стала можливою. На моє глибоке переконання виклик ідеології та практики «русского міра», особливо в контексті союзу між релігійною спільнотою Росії та російською державою в створенні, поширенні та підтримці цього агресивного вчення, вимагає від богословів, від церковних лідерів та від інституцій скоординованої і чіткої реакції. Реакції як через слова, заяви і декларації, так і через практичні дії. Переконаний, що наша триденна зустріч тут, у Гельсінкі, наші роздуми, обмін інформацією і поглядами, наші молитви будуть мати добрі плоди у боротьбі з тим злом, яке несе ідеологія «русского міра» для християнства і для світу.
Історичні витоки ідеології «русского міра»
Ця ідеологія є сучасний викладом досить добре відомої пізньо-середньовічної концепції «Третього Риму». Хоча виникнення цієї концепції пов’язують з перетворенням Московського князівства у царство на межі XV та XVI століть, однак частково вона має своє походження з більш раннього періоду та з іншої частини Європи. Певні елементи ідей «Третього Риму» можна знайти вже у імперській ідеології Сербського царства періоду правління Стефана Душана (перша половина XIV століття), який протиставляв свою державу Східній Римській імперії.
Формуванню ідеї «Третього Риму» сприяло те, що після падіння Константинополя у 1453 р. Московія в момент свого зміцнення виявилася єдиною незалежною державою з православним монархом на чолі. Тісний зв’язок між державою і церковною структурою в Московському князівстві, закритість цієї держави від зовнішнього світу, відсутність в ній аж до кінця XVI – початку XVII століть системних навчальних інституцій, які би готували богословів більш високого, ніж базовий, рівня, а також значні амбіції московських монархів сприяли поширенню впевненості, що Московія є останньою вічною «православною імперією».
В той давінй період Москва ще не була остаточно визнаним єдиним центром політичного і релігійного впливу в східній Європі, яким вона хотіла бути. Щонайменше два інших центри претендували на свою окрему роль – це Велике Князівство Литовське, в межах якого діяла окрема від Москви Київська Митрополія, підлегла Вселенському Патріархату, та Новгородська республіка, тісно пов’язана, в першу чергу через торгівельні зв’язки, з Північною Європою. Отже формування і поширення ідеологічного твердження, що саме Москва є «Третім Римом», мало на меті два завдання – надати московським монархам як державну, так і релігійну основу для виправдання їхньої жорсткої загарбницької політики.
Все це, як ми бачимо, залишається актуальним і тепер.
«Третій Рим»
Протягом століть ідея «Третього Риму» трансформувалася, пережила як імперський, так і радянський період, однак в сутності своїй дійшла до нашого часу незмінною. Отже, з точки зору цієї ідеї Рим – це єдиний глобальний політичний та релігійний центр, священне зосередження встановленої Богом істинної монархії та істинної Христової Церкви, які перебувають між собою у союзі нерозривної «симфонії». Перший Рим втратив своє значення, бо був опанований єретиками. «Другий Рим» – Константинополь – був завойований турками. А тому Москва є третім і остаточним Римом. Чому остаточним? Тому, що саме число «три» є священним.
Насправді, як ми добре можемо бачити, ця ідеологія є лише конструкцією, яка покликана надати псевдо-священне пояснення прагненню московських монархів розширювати свою владу і свій вплив. Московська держава і за своєю структурою, і за типом суспільних відносин явно виникла не з європейської римсько-візантійської традиції, а з традиції азійської автократії – Золотої Орди. Однак у новий час посилатися на своє азійське монгольське походження, як на основу для глобальної влади, було вже смішним. Саме тому свій авторитет і владу московська монархія стала штучно виводити з Риму і Візантії.
Слід підкреслити, що за всю свою історію, починаючи від виникнення у першій чверті XIV століття як підлеглої монгольським ханам держави, Московія ніколи не мала досвіду двох важливих для європейської цивілізації речей – демократії та незалежності Церкви від держави. Московія, чи як її прийнято називати – Росія, кожного разу, коли намагалася стати на шлях демократії, стикалася з колапсом державного управління та суспільних інституцій. Тому думки, що ця країна і це суспільство не можуть мати демократичного управління – поширені від давнього часу та успішно експлуатуються для закріплення своєї влади кожним новим автократом.
Московська Патріархія на службі «Третьому Риму»
Церковна організація в Московії тісно вплетена в державну структуру. І тому протягом століть сама система Російської Православної Церкви формувалася і діяла як складова державних механізмів. Якщо московська автократія у всіх її проявах є «Третім Римом», то, на думку багатьох в РПЦ, служити цій автократії – не народу, навіть не державі, а саме верховному лідеру – є релігійним обов’язком. Адже через таке служіння Москва продовжує зберігати значення всесвітнього центру справжньої християнської влади і справжньої, не ушкодженої єресями, Церкви.
Під час радянського періоду, особливо до ІІ Світової війни, для Московського Патріархату було проблемним триматися цієї лінії зв’язку з верховною владою. Але коли Сталін під час війни здійснив остаточний поворот від комуністичного інтернаціоналізму до великодержавного російського шовінізму, то відтворена ним структура Московської Патріархії стала послідовним союзником Кремля в реалізації глобальних амбіцій останнього.
В цьому контексті слід нагадати про намір сталінського уряду та Московської Патріархії у 1948 році провести в Москві «VIII Вселенський собор», на якому офіційно наділити главу РПЦ титулом «Вселенський Патріарх», чим формально закріпити статус «Третього Риму». Протидія Вселенського Патріарха Афінагора і ряду Церков не дозволила здійснити цей план, але саме від цієї точки ми можемо формально відраховувати сучасну історію боротьби РПЦ та Кремля за глобальну гегемонію в православному християнстві і ширше – в християнському світі. Адже другим етапом після «Собору» мало стати формування навколо Московської Патріархії своєрідного анти-Ватикану, куди мали бути залучені не лише православні, але й інші християнські конфесії.
Падіння комуністичної влади та розпад Радянського Союзу створили і для Кремля, і для Московської Патріархії нову реальність. Кремль потребував ідеології, Московська Патріархія – союзника для збереження своєї імперської гегемоністичної структури. В попередні десятиліття комуністичний державний атеїзм був перешкодою для злиття «трону і вівтаря», для формування релігійно-державної ідеології.
Падіння комунізму прибрало цю перешкоду, але одночасно залишило діючими всі старі радянські механізми контролю Кремля над керівництвом Російської Православної Церкви та інших головних релігійних союзів у Російській Федерації.
Намагання збудувати в роки правління президента Єльцина демократію було дискредитоване авторитарними та корупційними методами управління, а також подвійним економічним колапсом 1991-93 та 1998 років. Тому і державний апарат, і суспільство все більше стали схильними до пошуку «сильного правителя» та до відновлення колишньої імперської «величі Росії».
Наприкінці 1990-х років митрополит Кирил Гундяєв, на той час голова дуже специфічного департаменту Московської Патріархії, протягом десятиліть найбільш тісно пов’язаного з російською державою та службами політичної поліції і зовнішньої розвідки, разом з церковними та світськими однодумцями опрацювали оновлену концепцію для сучасної подачі ідеології «Третього Риму».
Хоча в основі своїй ідеологія «русского міра» має ту саму середньовічну базу, для нових потреб керівництва Росії ця база була осучаснена. А як механізм для обслуговування ідеології в цей же період було створено організацію «Всесвітній російський народний собор», головою якого за посадою є Московський Патріарх, до якого входять лідери «традиційних релігій» Росії, державні діячі та інші схвалені інституції та особи.
Якими є ключові елементи ідеології «русского міра»?
Головним елементом є дуалістичне ставлення до світу. Вважається, що Росія (або як її любить називати патріарх Гундяєв «історична Русь» чи «Свята Русь») є християнським царством з провіденційним значенням бути євангельським катехоном – тією силою, яка протидіє царству зла і приходу антихриста до влади.
Як «священна реальність», Росія стоїть вище за міжнародні демократичні інституції та міжнародне право, бо її місія має не людське, а божественне походження. Саме тому і внутрішнє знищення механізмів демократії, і зовнішні прояви агресії знаходять виправдання у вищій ідеологічно-релігійній меті – в захисті «Святої Русі» від «безбожного Заходу».
Не маючи реальних основ у вченні Євангелія, ідеологія «русского міра» знаходить виправдання для себе у російській громадянській релігії, зокрема в культі «великої перемоги над нацизмом», коли «нацистами» оголошуються всі, хто протидіє неоімперіалізму Кремля. Також сакралізується російський імперський мілітаризм, зокрема через постаті князя Олександра Невського, адмірала Ушакова, останнього царя Ніколая. Видимим символом цієї сакралізації став так званий «Головний храм збройних сил Російської Федерації» – демонічного вигляду величезна будівля релігійного призначення поблизу Москви.
Далі я процитую слова із документу, який був 11 травня 2024 року схвалений Архієрейським Собором Православної Церкви України та надісланий на розгляд до Вселенського Патріархату:
«Ідеологія «русского міра» має виразний єретичний характер. Відхід московського православ’я від християнського вчення чітко проявлений у пропагуванні культу насильства й виправданні («прощення гріхів») насильників, використанні Церкви як засобу досягнення світським керівництвом Росії своєї політичної мети (локальної – захоплення України, глобальної – знищення «колективного ворога», тобто євроатлантичної цивілізації), нагнітанні апокаліптичних настроїв серед вірян, у готовності до знищення світу (ядерний шантаж) заради досягнення уявної перемоги тощо. У такий спосіб відбувається підміна віронавчальних істин християнства та вчення Церкви на історичні й політичні міфи з метою політичної сакралізації державної влади кремлівського режиму та його неоімперської геополітики.
Науковці та богослови констатують, що нинішня версія ідеології «русского міра» вже перейшла навіть межі етнофілетичної єресі та стрімко віддаляється від християнського віровчення. За своїм змістом ця система тяжіє до дуалістичних релігій – зороастризму, маніхейства чи навколохристиянських гностичних рухів, де провідну роль відіграє те саме «єдине зле начало» в його вічній боротьбі з добром.
Створення Московською патріархією нового «богослів’я війни» («священної війни») все більше уподібнюється до створення нової «громадянської релігії» із культом «Московської / Російської держави» та «святої (триєдиної) Русі», де християнські цінності свідомо відсуваються на другий план заради досягнення агресивних завдань політичного керівництва Російської Федерації».
Чому «русскій мір» – теологічна проблема?
Тому, що ця ідеологія не лише інструменталізує релігійні організації (в першу чергу Московську Патріархію, але і всі основні офіційні релігійні об’єднання в Росії), але також намагається поширювати політичну ідеологію як релігійне вчення, змінюючи і відкидаючи вчення Євангелія там, де воно явно суперечить цій ідеології. Замість Царства Христового, яке не від світу цього, проповідується «Свята Русь» – ідеалізоване, але цілком земне уявлення про російську державу. Замість благословенної миротворчості проповідується чужа самим основам християнства ідея «священної війни», заснована на так само чужому християнству дуалістичному сприйнятті світу. Боротьба зі злом і гріхом підміняється боротьбою проти «англо-саксів», «безбожного Заходу», проти «ворогів Росії» тощо.
На цьому фоні прихильники «русского міра», які загалом мають дуже антиекуменічні переконання, з легкістю практикують те, що можна назвати «екуменізмом фундаменталістів». Вони знаходять єдність своєї віри з ультра-консервативними та фундаменталістськими рухами як серед християн різних сповідань, так і у послідовників інших релігій та навіть серед атеїстів.
Маніхейство, для якого характерний дуалістичний поділ світу, та етнофілетизм – побудова церковної організації на основі етнічної приналежності, як на ключовому факторі, раніше вже були засуджені богословами та церковними інституціями. Але в нових умовах, коли вчення і практика «русского міра» проникає не лише в православне середовище, але і значно далі, паразитуючи на релігійній риториці, потрібні спільна праця і спільне свідчення широкого кола церковних діячів, богословів та інституцій, як в межах однієї конфесії, так і міжконфесійних, щоби належно протидіяти цій отруті.
Практичні рекомендації
Потрібно продовжити і поглибити той процес, який у березні 2022 року був здійснений на базі Богословської Академії у Волосі через створення відповідної Декларації із богословським засудженням ідеології та практики «русского міра». З того часу відбулося багато нових подій, з’явилися нові аргументи, тому Декларація може і повинна бути оновлена з їх урахуванням.
Зокрема, мені здається логічним продовжити цю роботу в трьох сполучених між собою напрямках:
– засудження ідеології «русского міра» в рамках православного християнського вчення і його богословської традиції, а також спонукання до формального осудження цього вчення на рівні православних інституцій (подібно до осудження етнофілетизму);
– засудження ідеології та практики «русского міра» на екуменічному рівні, а також висунення відповідних вимог в рамках Всесвітньої Ради Церков;
– продовження наукового і медійного викриття ідеології та практики «русского міра» в публічному просторі, опрацювання правових механізмів захисту свободи віросповідання від інструменталізації будь-якими тоталітарними ідеологіями і режимами.
Як показала українська практика, одна релігійна спільнота сама по собі не може повноцінно протидіяти викликам, які створює ідеологія «русского міра». Для успішної протидії нам необхідно об’єднувати зусилля, виходити поза свої інституційні та навіть поза конфесійні і поза релігійні межі. Чим ширшою буде платформа і чим більшим буде число тих, хто залучений у працю – не лише богословів, але також істориків, знавців права, суспільних лідерів, фахівців з безпеки, тощо – тим більшою буде довіра до плодів такої спільної праці.
Адже виклик «русского міра» – це не проблема персональних поглядів Путіна чи Гундяєва, і навіть не проблема, пов’язана лише із нинішнім колективом при владі у Кремлі та в Московській Патріархії. Це виклик, який буде довго залишатися з нами, та, подібно до ракової хвороби, буде давати нові метастази та нові рецидиви. Тому і наша спільна пильність та наша спільна готовність пропонувати ефективне лікування, мають бути постійними.