Патріарх Московський Кирило вважає, що, хоча Володимир Путін проголошений національним лідером Росії, справжньою душею і розумом країни є саме він. «Тому він зробив вибір підтримати Путіна і війну абсолютно свідомо — ніхто не змушував його це робити. (…) Це лише посилює його відповідальність за війну: він не є жертвою, не є експлуатованим очільником Церкви, позбавленим свободи і можливості діяти», — заявив в ексклюзивному інтерв’ю LRT.lt богослов, професор Кирило Говорун.
Кирило Говорун — православний священник та архімандрит, родом з України, професор багатьох університетів, автор численних книг і наукових статей. У 2001–2007 роках працював у Московському патріархаті і був секретарем патріарха Кирила. Наприкінці 2023 року Російська православна церква позбавила його сану та заборонила звершувати богослужіння.
Кирило Говорун упевнений, що Російська православна церква створила і продала Кремлю ідеологію, яка стала політичною релігією Росії — путинизмом. Попри це, патріарх Кирило вважає себе справжнім «розумом і душею російського народу», здатним «надихати таких пересічних правителів, як Путін».
«Більшість росіян сказали б, що вірять у те, що велить вірити Кирило, але вони не вірять у Бога — вони вірять у політичну релігію й ідеологію, яка лише виглядає як релігія», — зазначає Кирило Говорун.
— Чи відігравала релігія важливу роль у війні Путіна проти України ще з 2014 року, чи її вплив проявився після вторгнення у 2022 році?
— Ні, усе почалося ще до 2014 року. Ми повинні говорити про ідеологію путинизму, яку називають ідеологією «русского мира». Вона почала формуватися задовго до 2014 року, до початку війни проти України.
Спочатку з’явилися ідеї, потім ідеологія, а вже згодом — війна. На мою думку, війна була б неможливою без ідей, що її підтримують. Тому важливо визнати й зрозуміти ці ідеї, бо без них війна втрачає сенс.
Війна в Україні не є прагматичною чи раціональною. Якби, припустимо, ви змогли в особистій розмові запитати Путіна, навіщо він почав цю війну, думаю, йому було б важко дати раціональну чи прагматичну відповідь.
Росія втрачає на війні практично в усіх аспектах — економічно, культурно, стратегічно. Тож має бути якась причина, щоб Путін продовжував війну, а росіяни її підтримували. Я вважаю, що ці причини не лежать у раціональній чи прагматичній площині, і навіть не у сфері політики. Вони виходять із метафізичних ідей, заснованих на переконаннях, що мають релігійний вимір. Таким чином, ця ідеологія і війна набули релігійного характеру.
— Як формувалися відносини між режимом і Церквою? Чи почав Путін віддавати накази Церкві після приходу до влади, чи ініціатива виходила від самої Церкви?
— Це був процес. Церква в Росії, немов на ринку, запропонувала свій продукт — ідеологію. Церкві вдалося продати цей продукт Кремлю за гроші — у буквальному сенсі. Держава почала виділяти величезні кошти Церкві, яка офіційно стала найбільшим отримувачем різних субсидій, а неофіційно отримує ще більше.
Цей процес був поступовим. Церква почала розробляти ідеологію ще до 2014 року. Кремль почав її купувати у 2012 році, коли Путін повернувся до влади після короткого президентства Медведєва. У 2011 році в Москві пройшли масові протести проти фальсифікації президентських і парламентських виборів, що поставило під сумнів легітимність Путіна. Саме тоді він звернувся до Церкви за підтримкою.
Церква почала створювати цю ідеологію, можливо, ще у 2000-х роках. Але довгий час її не хотів приймати жоден поважний покупець, оскільки вона не мала хорошої репутації і представляла собою лише набір маргінальних ідей. Коли привілейовані верстви суспільства, на чолі з Путіним, усвідомили, що зіткнулися з кризою легітимності, вони почали розглядати можливість прийняття цієї ідеології. Я добре пам’ятаю, як у той період кремлівські чиновники почали використовувати саме формулювання і фрази, створені Церквою.
Це стало переломним моментом у підході Кремля до церковної ідеології. Після її «покупки» Кремль продовжив розвивати її, ще більше загострюючи, щоб вона відповідала інтересам і порядку денному Кремля. Саме так до ідеології було додано культ Великої Вітчизняної війни — цей елемент не був створений Церквою, але поступово був включений у загальний «пакет».
Таким чином, путинизм є набором різних ідей. Основну його частину створила Церква, але до нього також внесли свій вклад інші інтелектуали, політичні технологи, такі як сумнозвісний Дуґін, який створив багато ідей, що стали частиною цього пакету, та інші мислителі.
— Ви були секретарем патріарха Кирила. Як змінилися його погляди й відносини з режимом за цей час? Чи може він контролювати Путіна, чи глава Кремля є верховним хазяїном Церкви?
— Мені вдалося спостерігати за розвитком цієї ідеології саме тому, що я тісно співпрацював із Кирилом. Я помітив обриси цієї ідеології на початку цього століття і намагався застерегти Патріарха про небезпеку цієї ідеології, але мені це не вдалося.
Відносини між Кирилом і Путіним дуже складні. Справа не в тому, що Путін домінує, а Кирил просто підкоряється йому. Кирил дуже хоче мати перевагу. Його проблема в тому, що у нього немає ресурсів для цього, і він повністю залежить від ресурсів, якими володіє Путін і Кремль. У нього немає армії, немає розвідки, немає грошей. Все це йому потрібне від Кремля, і Кремль надає це Кирилу, а взамін Кирил дає свої ідеї.
Хоча Кирил є продавцем, а Путін покупцем, Кирил дійсно хоче контролювати порядок денний. Він бачить себе неформальним національним лідером. Путін формально проголошений національним лідером, але Кирил вірить, що він є справжнім розумом і душею російського народу, здатним надихати таких посередніх правителів, як Путін.
Кирил в глибині душі вважає, що Путін — посередня людина, позбавлена великих ідей, і що йому потрібен хтось, хто ці ідеї йому підказуватиме. Саме цим патріарх і займається. Тому Кирил у цьому тандемі вважає себе важливішим за Путіна.
З іншого боку, він також усвідомлює свої обмеження і намагається діяти в їхніх рамках, зберігаючи значну роль Церкви в політичній системі. Він прагне зберегти певну незалежність Церкви від Кремля, одночасно вірно служачи Кремлю. Але, як я вже сказав, вірне служіння не варто плутати з повним підпорядкуванням режиму або повною відсутністю волі. Співпрацюючи з державою, Кирил хоче зберегти великий потенціал впливу Церкви.
Однак він вірить у власні слова, коли каже, що ніколи раніше Церква не була настільки вільною. Він плутає свободу Церкви зі своєю власною свободою і вважає, що його свобода автоматично означає свободу Церкви. Тому його рішення підтримати Путіна та війну було зроблене цілком вільно — йому ніхто не наказував це робити. Кирил сам вирішив підтримати війну та Путіна, і це підвищує його відповідальність за війну. Він не є жертвою, не є експлуатованим очільником Церкви, позбавленим свободи та можливості діяти. Його воля дуже сильна, і він свідомо обрав підтримку війни своїми діями та своїм потенціалом.
— Чи дійсно православна Церква в Росії може вільно слідувати за патріархом, чи вона контролюється та інфільтрується на різних рівнях?
— Кирил може вважати, що ніколи раніше Церква не була настільки вільною. Правда ж у тому, що Церква, ймовірно, ніколи не була настільки несвободною, як зараз. Кирил може перебувати в ілюзії, що він ухвалює власні рішення, але якщо б він вирішив не підтримувати війну, він не зміг би цього зробити. Він більше не вільний, він скутий. Він вважає себе вільним, хоча знаходиться у клітці. Я добре його знаю, і саме так я розумію його ситуацію. Він живе в ілюзії, що він і Церква вільні, але насправді вони повністю поневолені.
— Чи дійсно населення Росії вірить у цю державну релігію, чи воно розрізняє ідеологію режиму та православ’я?
— Більшість росіян перебуває в омані. Все зводиться до одного: люди вірять, що ця ідеологія і є істинним православ’ям, яке Росія нібито підтримує та пропонує всьому світу. Як Кирил живе в ілюзії, так і росіяни живуть в ілюзії. Вони думають, що сповідують істинне християнство, засноване на традиціях, хоча більшість росіян навіть не є по-справжньому релігійними, але підтримують цю квазірелігію.
Соціологія релігії виділяє три основні аспекти релігії в суспільстві: віру, поведінку та приналежність. Більшість росіян вважають, що належать до цієї релігії, але вони не поводяться відповідно до її принципів і не вірять у те, що проповідує ця традиція. Тому більшість росіян сказали б, що вони вірять у те, у що велить вірити Кирил, але вони не вірять у Бога — вони вірять у політичну релігію й ідеологію, яка лише виглядає як релігія.
Я не сказав би, що ця політична релігія сильно мотивує армію. Більшість людей їдуть воювати в Україну за гроші, тому вони переважно вірять лише в гроші. Однак багато їхніх родичів у Росії, тобто більшість російського суспільства, вірять у різні аспекти цієї ідеології.
— Чи намагалася Російська православна церква поширювати цю ідеологію в Україні до війни, і чи використовувалася вона як інструмент русифікації?
— Саме так. Церква була використана Кремлем, свідомо чи ні, для поширення цієї пропаганди. Тому зараз українська держава та суспільство намагаються подолати цю загрозу. Сьогодні Українська православна церква вже не є таким інструментом, оскільки війна змінила ставлення багатьох людей — навіть ті, хто раніше вірив у цю політичну релігію, були розчаровані, побачивши наслідки війни: зруйновані міста, постійні сирени повітряної тривоги. Це змінило думки багатьох людей.
Сьогодні більшість церков Московського патріархату в Україні налаштовані проти Московського патріархату. Вони виступають проти Росії та патріарха Кирила, хоча вони були використані після 2014 року, а також до цього — до анексії Криму та початку гібридної війни.
Чи можна виправдати нинішні дії української держави щодо заборони цієї церкви — це окреме питання. Але в минулому вона, безумовно, використовувалася Кремлем як зброя.
— Чи є зв’язок між політичною ідеологією й релігійними символами, які зараз активно використовуються Росією?
— Безумовно. Ідеологія “русского мира”, що є ядром путинизму, побудована на квазірелігійній основі. У ній використовуються традиційні християнські символи, але з перекрученим сенсом.
Ця ідеологія стверджує, що Росія є єдиним захисником традиційних цінностей у світі. Вона нібито захищає християнський світ від морального занепаду Заходу. Церква підтримує цю риторику і надає їй сакрального виміру. Однак така риторика є лише інструментом для виправдання війни, агресії та політичних амбіцій Кремля.
Війна Росії проти України сприймається не як конфлікт за територію чи політичний вплив, а як «священна боротьба». Це дає їй метафізичний вимір, який мотивує частину суспільства підтримувати війну.
— Чи можна вважати, що ідеологія “русского мира” є релігією, яка виправдовує війну?
— Так, ідеологія “русского мира” перетворилася на своєрідну політичну релігію. Це явище не є новим для Росії. Ми бачили щось подібне за радянських часів, коли комунізм також функціонував як політична релігія. Тоді вона була антирелігійною, але мала всі ознаки релігії: своїх «святих», «письма» і навіть «ритуали».
Зараз ситуація інша, але принцип залишився тим самим. “Русский мир” — це пострадянська політична релігія, яка поєднує у собі риторику традиційного православ’я, культуру перемоги у Великій Вітчизняній війні та сучасні політичні міфи. Її головна мета — легітимізація режиму Путіна та виправдання агресії проти України.
Ця ідеологія має двоїстий характер. З одного боку, вона базується на ідеї традиційної релігії. З іншого боку, вона використовує елементи політичної риторики для мобілізації суспільства. Люди в Росії не завжди усвідомлюють цей дуалізм і часто сприймають ідеологію “русского мира” як частину православної віри.
— Чи можна сказати, що Російська православна церква у своїй основі ідеологічно змінилася?
— Російська православна церква перебуває у глибокій кризі. Вона більше не є релігійною організацією у класичному сенсі, а перетворилася на частину державного апарату. Її основною функцією стало обслуговування політичних інтересів Кремля.
Патріарх Кирило стверджує, що Церква в Росії ніколи не була такою вільною, як зараз. Але реальність протилежна. Церква в Росії зараз є чи не найбільш несвободною у своїй історії. Вона повністю залежить від держави, і навіть якщо б у неї з’явилося бажання відійти від курсу Кремля, це було б неможливо.
Кирило може вважати себе вільним, але він діє у жорстких рамках, визначених Кремлем. Навіть якщо він хотів би діяти інакше, він не має для цього жодних ресурсів.
— Як війна в Україні вплинула на суспільство і Церкву в Росії?
— Війна в Україні стала переломним моментом для Російської православної церкви. Вона показала, наскільки глибокими є проблеми в її структурі. Водночас війна змінила і ставлення багатьох людей в Україні, навіть тих, хто раніше належав до Московського патріархату.
Українці, які раніше підтримували Російську православну церкву, зараз дедалі більше розчаровуються у ній. Вони бачать, як Церква виправдовує агресію, підтримує насильство і продовжує мовчати про страждання українського народу. Це призвело до відчуження багатьох віруючих і послаблення впливу Московського патріархату в Україні.
Водночас сама Російська православна церква стала ще більш ізольованою від світу. Її риторика дедалі більше нагадує пропаганду, а її авторитет у православному світі суттєво впав.
— Як ви бачите майбутнє Російської православної церкви?
— Майбутнє Російської православної церкви буде залежати від результату війни та від того, наскільки російське суспільство буде готове переосмислити свою роль у цій війні. Якщо війна закінчиться поразкою Росії, це може стати шансом для Церкви змінитися, очиститися і повернутися до своєї справжньої місії.
Проте на даний момент перспектива таких змін виглядає досить примарною. Церква настільки інтегрована у державний апарат, що їй буде дуже складно вийти з цього підпорядкування. Але історія показує, що навіть у найважчих умовах можливі зміни, якщо є бажання і віра.
Джерело: lrt.lt