Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор Державного університету «Київський авіаційний інститут»
Я сьогодні хотів би зробити акцент на своій ролі як релігієзнавця, мирянина, експерта, і поміркувати над питанням, що ж заважає релігійному діалогу в Україні?
За 30 років існування православ’я в незалежній Україні серед православних накопичилось дуже багато взаємних претензій, конфліктних ситуацій та деструктивних міфів, які заважають не лише мирному співіснуванню самих церков, але й посилюють конфліктність в українському суспільстві.
Основні деструктивні міфи УПЦ про ПЦУ наступні: ПЦУ є «неканонічною» та «безблагодатною»; ПЦУ є політичним проєктом, інспірованим українською державою; об’єднання з ПЦУ означає «зраду» та «капітуляцію». Міфи, створені в ПЦУ: вся УПЦ залишається проросійською та лояльною до «русского міра»; заяви УПЦ про незалежність від Москви є нещирими; УПЦ активно перешкоджає об’єднанню українського православ’я. Всі ці та багато інших тверджень та взаємних звинувачень можна назвати міфами тому, що це певні хиби взаємного сприйняття, своєрідні когнітивні викривлення та упередження щодо іншого, які виходять з нав’язування власної позиції на позицію іншого, завищених очікувань з обох боків, небажання зрозуміти внутрішню мотивацію поведінки та інтереси опонента.
В чому сенс деструктивних міфів? Міфами деструктивні уявлення юрисдикцій є в тому сенсі, що вони бачать реальність однобоко, лише з врахуванням погляду однієї юрисдикції і без врахування складного історичного минулого, складності сучасної ситуації в Україні та світовому православ’ї. Це міфи, тому що вони переважно відображають наратив однієї сторони, яка не приймає наратив іншої сторони. Реальність в тому, що обидві юрисдикції (а це справді дві юрисдикції в межах однієї християнської Церкви Христової), надзвичайно зациклилися на своїх міфах, наративах, які їм заважають бачити більш складну дійсність та впустити в цю реальність іншого. Отаке не-бачення і неприйняття іншого і породжує деструктивну міфологію. Більш детально про наше бачення реальності та міфів див: https://www.religion.in.ua/main/51742-narativ-i-realnist-analiz-prirodi-religijnogo-mifu.html
Нашим завданням є побачити більш складну реальність. Нам треба подивитися на ці міфи зі сторони. Нам варто зрозуміти, в чому і коли міф може виконувати конструктивну роль, і навпаки, коли він виконує деструктивну функцію? І такий більш спокійний і тверезий погляд на реальність полягає в тому, що за 30 років православні юрисдикції України фактично створили дві альтернативні групи міфів, які побудовані один щодо одного як антиподи. Тобто стосунки між юрисдикціями та їхні взаємні погляди будуються по всіх основних положеннях як протилежні, за принципом взаємного відштовхування. І саме така різниця в поглядах і діях обумовлює неможливість діалогу. На сьогоднішній день юрисдикції фактично говорять різними богословсько-політичними мовами, різними церковними мовами. І наша задача, як експертів, як релігієзнавців – спробувати піднятися над цією ситуацією, вийти на мета-рівень.
Вийти на мета-рівень це означає для нас – «не помічати» деструктивні мови і більше орієнтуватися на формуванні конструктивних «мета-наративів», які можуть сприяти об’єднанню українського православ’я. Які можна виділити основні об’єднавчі принципи, навколо яких можливе єднання українського православ’я?
Принципи єднання українського православ’я. Свого часу Іван Огієнко називав дві речі, які можуть і мають об’єднати українців – це Бог і Україна. Це гарний фундамент. І справді, основним центром єднання всіх християн є Христос. З цими може погодитися кожен. Він ніби центр, навколо якого можливе єднання християн. Ще одним полюсом єднання є правова українська держава. Це дуже важливий центр єднання не лише для християн, але й для всіх громадян України. Бо всі християни, в тому числі православні, є громадянами, які хочуть миру, безпеки та стабільного зростання. І саме правова держава має забезпечити умови для безпеки і гарантії свобод. Але є ще один дуже важливий центр єднання – це громадянське суспільство, або суспільство, що здійснює контроль за владою, і за дотриманням прав людини і свободи совісті. І саме на основі цінностей громадянського суспільства – свободи, плюралізму, відповідальності, субсидіарності – можлива омріяна єдність українців та українського православ’я.
Чому неможливо саме без цих трьох принципів? Проголошення лише одного принципу – Христа, на жаль, не допоможе об’єднати християн. Так само, проголошення пріоритетів єдності Христа і держави не завадили формуванню імперських ідеологій, націоналізмів та релігійних фанатизмів. А от зусилля по формуванню громадянського суспільства, яке зацікавлене в формуванні правової держави та прав людини, і є дуже важливою умовою громадянської та релігійної єдності. І справді, лише тоді, коли Церква, суспільство і держава будуть ціннісними центрами, лише тоді складуться передумови для об’єднання українського православ’я. Все інше, на мою думку, має для єдності церков другорядне значення. Воно важливе – політика, церковні канони, але погляд на них має бути переосмислено і спроєктовано через інтереси Христа, інтереси церкви Христової, інтереси правової держави та громадянського суспільства.
Ми назвали зовнішні передумови для єднання українського православ’я. Але є ще дуже важлива внутрішня передумова для мирного співіснування українського православ’я. Мова йде про те, що Церква завжди не зупиняється робити зусилля в напрямку до себе справжньої. Церква не повинна ставити власні корпоративні інтереси вище за служіння ближнім. Церква існує лише для того, щоб служити Богу, людям і суспільству. У Церкви не повинно бути власних інтересів, вона не повинна служити своїм ідолам, міфам, вона повинна служити Україні, служити суспільству, служити людям, служити ближнім, служити Богу – ось основне завдання Церкви. На цій основній внутрішній передумові соціального служіння варто зосередити обидві юрисдикції. Це дуже важливо.
Що заважає єднанню насправді? Найперша річ: в українській Церкві, у світовому православ’ї є розрив, прірва між архієреями, вищим духовенством, ієреями та мирянами. Це ніби три касти, які живуть в своїх власних світах. Оце дуже важлива проблема, яка заважає всім процесам. Зараз можливість прийняття рішень в церкві зосереджена в руках єпископату, а він мовчить чи виявляє пасивність. І так само, в більшості пасивно поводяться і мовчать священники та миряни. Відсутність життєвої і соціальної активності, відсутність змін, небажання і страх змін – ось хронічна ознака православ’я. Всі чекають зовнішніх змін, чекають, що зміниться опонент, що держава наведе порядок, що запрацюють закони і вони ніби все наладиться. Друзі, нічого не наладиться, ніяких змін в Церкві не буде, поки ми самі і малі соціальні групи не зміняться. Тому, так важливі подібні зустрічі, будь-які формати активності, книгодрукування, волонтерство, соціальна робота, міжрелігійні зустрічі, прямі контакти тощо. Миряни мають стати ініціаторами змін в церкві і в суспільстві.
Все вищеозначене визначає ще одну тенденцію сучасної православної ситуації – конфлікт між відкритим і закритим православ’ям. З одного боку, обидві юрисдикції мають прагнення себе закрити від світу і змін, з іншого боку, в кожній юрисдикції є інклюзивістська тенденція відкрити себе світу і змінам. І проблема в тому, що тенденція до закритості, ексклюзивістська лінія зараз домінує в обох юрисдикціях. Вони закриті до змін, закриті одне до одного. А дві закриті структури не можуть зближуватися, але навпаки, прагнуть розмежуватися.
Завершуючи свою доповідь, хочу сказати, що перспектива українського православ’я в тому, щоб усвідомлювати і долати деструктивні міфи, в тому, щоб виходити на мета-рівень, який нас об’єднає. Зовнішніми засадами єднання і виходу на мета-рівень є Христос, громадянське суспільство і правова держава. А внутрішніми засадами єднання є потреба для Церкви бути собою, служити людям, ближньому, долати розрив між вищим керівництвом та мирянами, формувати відкрите православ’я. Важливо повернути церкви до самих себе, повернути їх до власної природи і того покликання, якою має бути Церква. Ось те, що може насправді об’єднати, принести мир як Церкві, так і Україні.