Протоієрей Сергій Прокопчук, Софійське братство, УПЦ
Продовження.
Початок – Частина 1
Влада України та церковне питання
У 2023 році президент В. Зеленський поставив завдання – вирішити питання діяльності РПЦ в Україні. Головною ціллю такого завдання було зробити все можливе, щоб відірвати УПЦ від РПЦ. Щоб в Україні не було релігійних організацій, підпорядкованих (афілійованих) країні-агресору. Був запущений процес заборони діяльності РПЦ в Україні. Почалось обговорення законодавчих ініціатив щодо цього питання.
Але, як часто буває в Україні, стратегічне завдання, котре справді є дуже важливим для країни, підхопили політики. Після обговорення і доопрацювання президентського законопроекту у Верховній Раді, депутати прийняли законопроєкт № 8371, котрий в народі прозвали «законом про заборону УПЦ». Після 17 місяців його функціювання всі зрозуміли, що це «пшик». Але це не просто «пшик»: закон не тільки не відірвав УПЦ від РПЦ чи заборонив діяльність РПЦ в Україні, він спровокував ще більшу активізацію російських та проросійських сил як в Україні так і за кордоном. Окрім того, викликав купу критики від міжнародних організацій та партнерів України. Гарну оцінку історії з законом надав член експертної ради при ДЕСС Юрій Чорноморець: «Державна служба з етнополітики подала дуже простий закон на півтори сторінки про всю цю тематику, і можна було прийняти простий цей закон і мати вже навесні 2023 року юридичні конкретні наслідки для УПЦ МП. Ні, взяли депутати і зробили з цього якийсь піар, понапихували норм з законопроекту Княжицького, хтось ще щось придумав, порозписували все детально. Зробили такий закон, який дуже важко виконати».
Дехто з держслужбовців, політиків та релігійних діячів забажав використати цю історію з законодавчою забороною УПЦ у своїх інтересах: поквитатися з УПЦ та масово «перевести» її у ПЦУ. Не останнє місце в цьому процесі зайняло майнове питання. Як наслідок, міжюрисдикційна конфронтація ще більше поглибилась, діалог між владою і керівництвом УПЦ був повністю зупинений, а сама УПЦ ще більше зацементувала свій зв’язок з РПЦ. Збереження єдності УПЦ в тому статусі, в якому вона є, стало пріоритетом для керівництва Церкви. Завдання, поставлене президентом відповідним службам, було провалено. А радикальні ініціативи влади отримали застереження від патріарха Варфоломія. У своєму Слові 6 січня 2026 року він зазначив: «Беззастережно засуджуємо крайнощі, звідки б вони не походили. Радимо державним органам утриматися від втручання у внутрішні церковні справи».
Наприкінці четвертого року війни в Україні вустами деяких одіозних архієреїв УПЦ і далі прославляється ідея «русского міра» та важливість єдності з Москвою. Остання посилює свої дії у напрямку релігійної політики. У новій редакції тексту мирного плану росія виставили пункт про «захист канонічного православ’я в Україні (УПЦ)». Якщо цей пункт буде зафіксований у фінальному варіанті мирної угоди, то це буде свідчити про неспроможність української влади обмежити вплив агресора в Україні через релігійну сферу. УПЦ може не тільки залишитися під парасолькою РПЦ, але й повністю розчинитися в ній.
Прогноз на 2026 рік
ПЦУ
Сподіватися на зміну підходів до врегулювання церковного питання в Україні з боку ПЦУ не доводиться. Хоча в останні місяці й зменшилась кількість силових захоплень храмів УПЦ зі сторони представників ПЦУ, все ж войовнича риторика серед її представників не зменшується. Провід ПЦУ визначився зі стратегією дій по відношенню до УПЦ: демонізація її як небезпечного «московського агента» та радикальні дії для покращення статистичних показників кількості парафій ПЦУ. Омріяна єдність українського православ’я, з огляду на таку стратегію, відтерміновується на невизначений час, а настанови патріарха Варфоломія будуть пропущені повз вуха.
УПЦ
В ситуації, в якій опинилася УПЦ, очікувати якихось кардинальних змін наразі не доводиться. Для єпископату, духовенства і вірян цієї спільноти стало очевидно, що влада фактично провалила спробу тиску на УПЦ через «закон про заборону». Як би прикро це не звучало, але частина УПЦ з нетерпінням очікує зовнішнього захисту в рамках можливої мирної угоди, в якій буде прямо або опосередковано згадуватися УПЦ МП. Для групи «умовної єдності УПЦ» це суттєво посилює шанси на збереження цілісності структури, принаймні ще на якийсь час.
Водночас не варто забувати про іншу групу в середині УПЦ — ту, яка ніколи не змириться з реальністю єдності УПЦ з РПЦ. Тим паче, якщо така єдність буде зафіксована або легітимізована в потенційній мирній угоді у вигляді російського протекторату. В УПЦ існує сильний внутрішній запит на повний розрив з РПЦ. Всередині спільноти давно усвідомлюють, що реальної внутрішньої єдності УПЦ вже не існує, причому на всіх рівнях – від єпископату до окремих парафій. Скрізь є групи з протилежними на принципові питання буття церкви поглядами. Зліпити всіх до купи стає все складніше.
Коаліція єпископів «за умовну єдність УПЦ» у будь-який момент може розпастися. Якщо на рівні єпископату УПЦ ще зберігається можливість публічно демонструвати єдність (спільні публічні служби), то на рівні парафій розкол уже давно відбувся. Парафії «поминаючих» і «автокефалістів» мають між собою мінімальний рівень комунікації, а в окремих випадках між ними відсутнє навіть співслужіння. УПЦ очікує розкол на дві частини, ядром яких будуть явно виражені проросійська та проукраїнська партії. Головне питання: куди примкне сам митрополит Онуфрій та його поціновувачі – «онуфрієвці», яких є більшість в УПЦ? Більшість єпископів, духовенства та вірян УПЦ все ще довіряють своєму Предстоятелю і будуть за ним йти. Фіксація ідеї «захисту УПЦ» в мирній угоді підсилить промосковську партію і спричинить відновлення впливу РПЦ на УПЦ. Відновлення діалогу УПЦ з Вселенською патріархією може нівелювати спробу РПЦ взяти УПЦ «під козирьок» через мирну угоду і наблизить УПЦ до справжньої незалежності від РПЦ.
Водночас без зміни державної політики у питанні налагодження системного діалогу з УПЦ досягнути реального розриву хоча б частини УПЦ з РПЦ буде вкрай складно. Взаємодовіра була майже зруйнована активними радикальними діями з обох сторін. Держава останні два роки ставилась до УПЦ як до «ворога» України, намагаючись досягнути своїх цілей лише тиском та погрозами. Підсилили конфронтацію радикальні дії ПЦУ по відношенню до УПЦ. Держава показово підтримувала одну сторону міжюрисдикційного конфлікту. Часто це було зроблено з порушенням законодавства на різних рівнях державного управління. УПЦ зі своєї сторони, всередині своєї спільноти та на міжнародній арені, пропагувала образ української держави як безбожної, такої, котра грубо порушує міжнародні закони та ініціює «гоніння» на «ні в чому не винну» релігійну спільноту.
Варто також відзначити, що впродовж останніх місяців ми чуємо від окремих представників влади та експертного наукового товариства певну зміну риторики щодо УПЦ та її майбутнього. Вже не акцентується увага на тому, щоб підштовхнути УПЦ до єдності з ПЦУ, чого перша дуже не хоче, а пропонується варіант прямого підпорядкування УПЦ Вселенському патріархату. Так, радниця заступника керівника Офісу Президента, відома релігієзнавиця Віта Титаренко у своїй доповіді на Круглому столі «Діалог Церкви, держави та суспільства: шляхи до порозуміння» зазначила, що «для УПЦ відкрита можливість зміни підпорядкування від РПЦ до Вселенського патріархату». Зокрема, вона наголосила: «Який шлях обере УПЦ, лежить в зоні її відповідальності. Це може бути збереження діяльності у статусі української громади без підпорядкування РПЦ, приєднання до ПЦУ, чи звернення під омофор Вселенського патріарха — як цілими парафіями, так і окремими громадами вірян. Або обрати іншу канонічну модель для себе».
У відповідях на запитання пані Віта прямо заявила, що держава підтримує можливість отримання для УПЦ екзархату від Вселенського патріарха.
У своєму виступі на форумі “Стійка Європа: Форум протидії російській дезінформації та пропаганді”, який проходив 7–18 грудня 2025 року в Брюсселі, у приміщенні Європейського соціально-економічного комітету (European Economic and Social Committee) пані Віта Титаренко повторила твердження про можливість переходу УПЦ під омофор Вселенського патріарха: «Вона (держава) дала УПЦ вибір: будь ласка, або об’єднуєтесь з Православною Церквою України, або ідете під омофор Вселенського патріарха, чи залишаєтеся в статусі незареєстрованих громад». Такої опції – екзархат при Вселенському патріархаті – для УПЦ раніше не пропонувалось. Попри сильний супротив цій ідеї зі сторони ПЦУ, можна обережно стверджувати, що держава готова підтримати діалог УПЦ з Вселенським патріархом для обговорення саме цього способу виходу з кризи. Головним питанням є: «Чи використає УПЦ цей шанс для унормування свого канонічного статусу та повного відриву від РПЦ?». В разі, якщо митрополит Онуфрій за підтримки проукраїнської більшості серед єпископату наважиться на такий крок, то є надія отримати від патріарха Варфоломія максимально можливий для УПЦ статус – автономію. В разі, якщо керівництво Церкви проігнорує цю спробу, то ми можемо очікувати звернення від духовенства, можливо від двох-трьох єпископів УПЦ до патріарха Варфоломія з проханням погодити створення окремих ставропігійних парафій або екзархату. Як нам відомо, певна кількість парафій вже готова з цим проханням звернутися до Вселенського патріарха. Є велике переконання, що за підтримки держави патріарха Варфоломій задовільнить таке прохання. Якщо буде створена можливість переходу парафій під омофор Фанару, то це спричинить різкій відтік парафій УПЦ і поступове руйнування такоє омріяної багатьма навіть умовної єдності УПЦ. Тож митрополит Онуфрій стоїть перед вибором: або піти на діалог з Фанаром і спробувати зберегти єдність більшості УПЦ в рамках автономії при Вселенському патріархаті, або нічого не робити і поступово втратити всю Церкву.
Третя сила. Діалогові ініціативи. Софійське Братство
Військова агресія росії проти України, котра розпочалась ще у 2014 році, стала поштовхом до активізації громадянського суспільства, до формування спільнот, в основі яких лежать принципи соборності, справедливості та відповідальності. Не оминули ці процеси і релігійне середовище. У 2018 році постала молода Українська Церква. І хоча процес її створення не обійшовся без великих політичних ігрищ, все ж важливим елементом процесу створення та розбудови ПЦУ стали низові рухи духовенства і вірян. Один з таких – «Група 10 тез». Учасники Групи висунули 10 пунктів для обговорення та вдосконалення церковного життя. Акцентувалась увага на питанні встановлення справжньої соборності, оновлення парафіяльного життя, більшого залучення вірян у справи Церкви, якісного перекладу богослужбових текстів, “нової євангелізації”, відмови від старої парадигми церковно-державних стосунків, посилення прозорості та підзвітності, соціального служіння Церкви, реформи церковної освіти та діалогічності й відкритості.
Цікава низова ініціатива була започаткована і в середовищі УПЦ. На початку повномаштабного вторгенення Росії в Україну, весною 2022 року виник Рух підписантів. Відомий священник Андрій Пінчук опублікував звернення до Вищого церковного суду – Пентархії, в якому просив розглянути єретичне вчення та антихристиянські дії патріарха Кіріла Гундяєва. Під цим відкритим Зверненням підписалось більше 400 священників УПЦ зі всієї України. В період 2022-2024 рр. учасники руху вели активну інформаційну роботу всередині УПЦ, неодноразово зверталися до свого керівництва, вимагаючи розриву звязків з РПЦ та відновлення євхаристійного спілкування з Вселенським патріархатом та іншими Помісними Церквами. Під тиском учасників Руху та великої кількості духовенства з різних єпархій керівництво УПЦ скликало у травні 2022 року Собор у Феофанії, на якому було зроблено значні кроки до унезалежнення УПЦ від РПЦ.
Одним з напрямків діяльності Руху підписантів було налагодження діалогу з низовим духовенством та вірянами ПЦУ. Низовий рух представників УПЦ знайшов точки дотику з низовим рухом Групою 10 тез для ПЦУ. Результатом декількох спільних зустрічей у святій Софії Києвській стало створення низки важливих документів та заяв, таких як, наприклад, Декларація порозуміння, яку опубліковано 5 липня 2022 року.
В них було озвучено визнання таїнств один одного та засуджувались силові захоплення храмів.
Систематичні контакти духовенства та вірян обох церков призвели до певної інститутизації діалогових ініціатив. У квітні 2024 року була створена громадська організація «Софійське братство», до якої увійшли відомі священники обох церков, богослови, журналісти, інтелектуали не лише з України але і з-за кордону. «Софійське братство» стало справжнім рухом православних в Україні, спрямованим на зцілення інституційної кризи церковних спільнот, відновлення євхаристійного спілкування та на розвиток відкритого православ’я. Головною метою братства є всебічне сприяння міжправославному діалогу для досягнення єдності українського православ’я, об’єднання зусиль і підтримка ініціатив православних християн, спрямованих на його розбудову.
За майже два роки існування організації про його діяльність стало відомо як в Україні, так і за її межами. Унікальний і чи не єдиний в Україні досвід діалогу, комунікації та співпраці представників двох ворогуючих церков став свідченням наявних можливостей знайти порозуміння у церковному середовищі України. Нинішні міжюрисдикційні та церковно-державницькі відносини в Україні не можуть розвиватися без урахування цього чудового досвіду. Софійське братство ініціювало та активно підтримує процес діалогу з різними суб’єктами церковної кризи в Україні: православними церквами, державою та громадським суспільством. Це дає всім нам надію досягнути порозуміння та об’єднатися задля спасительної місії Церкви та захисту України від жорстокого ворога.