Протоієрей Сергій Прокопчук, Софійське братство, УПЦ
Кінець 2025 року для політичного та церковно-політичного життя в Україні став особливо активним. Обговорення мирного плану та наявності в ньому релігійної тематики спонукають релігійних експертів звертати на це питання особливу увагу та вносити певні корективи у прогнозуванні розвитку церковно-державних відносин у 2026 році. Немало цьому посприяли провал законодавчих ініціатив держави щодо УПЦ, а також зміна ставлення експертної спільноти до обох православних юрисдикцій.
Ми спробуємо проаналізувати ситуацію в середині УПЦ і ПЦУ та спрогнозувати можливий розвиток міжюриcдикційних та державно-церковних відносин у наступному році.
Православна Церква України (ПЦУ)
На перший погляд ПЦУ видається досить монолітною структурою на чолі з молодим та авторитетним Предстоятелем, котра має повну підтримку держави та українського суспільства. Багатьма позитивно оцінюється впровадження в життя об’єднуючих ідей Томосу, наданого 7 років назад. Але не все так однозначно. Все більше чутно критики в сторону молодої Церкви, в тому числі і щодо спроб об’єднати українське православ’я навколо Томосу. Це вже відкрито відмічає патріарх Варфоломій у слові, котре він промовив 6 січня 2026 року під час спільної з митрополитом Епіфанієм молитви на Фанарі: «Ваше Блаженство! Велика Христова Церква, згадуючи сьогодні цю «суботню» річницю — надання з її боку інституційного підґрунтя через дарування автокефального устрою та підписання тут відповідного Томосу — звертає до Вас щирі материнські настанови. Вона вказує, отже, шлях: повністю виснажувати себе у ділах миру; виходити на площі й вулиці, щоби кликати дітей Божих на трапезу Його Царства; шукати шляхів наближення до співєпископів в Україні через діалог і пошук спільних точок до єдності; просвічувати паству правдивими аспектами й виявами цієї справи».
7 років існування молодої Помісної Церкви, котра з перших днів отримала величезний кредит довіри, дали невтішні результати. Об’єднуючий потенціал Томосу не був використаний. Об’єднання православних українців так і не відбулося. Навіть про якесь зближення між представниками УПЦ і ПЦУ можна тільки мріяти. Звичайно, можна звинувачувати московську агентуру у всіх проблемах, але все ж у міжюрисдикційній конфронтації не менш винні представники обох Церков. Навіть такий обнадійливий для ПЦУ процес переходів за останньою статистикою дав за 4 роки війни невеликий приріст парафій ПЦУ – 1378 офіційно зареєстрованих переходів. Яким способом вони відбувалися – це окрема тема. Щороку відмічається зменшення кількості таких переходів:
2022 р. – 483
2023р. – 471
2024 р. – 233
2025 р. – 191
І це на фоні 9792 парафій УПЦ.
Лише трішки більше 10% парафій УПЦ перейшли чи були переведені в ПЦУ за останні 4 роки. А коли ми говоримо про факти переходу священників, то такі випадки рахуються декількома десятками. На фоні більш ніж тисячі парафій, котрі перейшли, кількість священників дуже мала. В ПЦУ вже спостерігається дефіцит кадрів. Вже зараз один священник може обслуговувати по декілька парафій. Зрозуміло, що якість служіння в таких умовах бажає бути кращою.
Така мала кількість переходів і подальше їхнє зменшення має різні причини. Одна з головних – це створення самою ж ПЦУ іміджу «войовничої Церкви», котра покликана боротися з ненависними «москалями в рясах». Часто у список ворогів потрапляють віряни, священники, архиєреї УПЦ, котрі відкрито висловлюють проукраїнську позицію і активно допомагають фронту. На фоні постійної інформації про силові захоплення храмів прибічниками ПЦУ прохання патріарха Варфоломія «повністю виснажувати себе у ділах миру; виходити на площі й вулиці, щоби кликати дітей Божих на трапезу Його Царства» звучать як «голос вопіющого в пустелі». А заклик «шукати шляхів наближення до співєпископів в Україні через діалог і пошук спільних точок до єдності» видається далекоосяжною мрією. Часто виходить так, що одну руку керівництво ПЦУ протягує до представників УПЦ для діалогу, а другою – нагороджує відомих радикалів та підбурювачів до агресії одіозних представників своєї Церкви.
Провал об’єднуючих ініціатив та певна радикалізація відношення ПЦУ до УПЦ могли стати причиною зупинки процесу визнання молодої Помісної Церкви іншими Православними Церквами. Серед духовенства та вірян різних Помісних Церков все більше стає чутною думка, що якби ПЦУ і УПЦ знайшли спільну мову і зробили кроки на зустріч один одному, то це посприяло б пришвидшенню визнання ПЦУ серед інших Помісних Церков. Нажаль, в новорічному інтерв’ю м. Епіфаній не згадав про важливість діалогу між представниками обох юрисдикцій. Натомість акцентував увагу на те, що УПЦ МП є небезпечною для держави і її не повинно бути в Україні. «Я переконаний, що з часом всі православні українці будуть в єдиній визнаній помісній Українскій Православній Церкві. Це незворотній процес, він триває, але потрібен час». Скільки потрібно на це часу, з огляду на динаміку «переходів», та коли буде повне визнання ПЦУ, її Предстоятель не зазначив.
Оцінюючи 7 років від надання Томосу, відомий релігієзнавець і священник ПЦУ Андрій Ковальов зазначив: «Томос – це лише старт, лише початок. І насправді, у церковних діячів, у церковних ієрархів було дуже велике домашнє завдання. Як на мене, за ці 7 років не вдалося виконати це домашнє завдання. Ключове поняття в Томосі, окрім Автокефалії, – це Єдність. І ось якраз єдності не було досягнуто… І це не лише зауваження до УПЦ Московського патріархату, це так само може прозвучати і зауваженням до ієрархів Православної Церкви України. Тому що досі не було досягнуто цього об’єднання. На сьогодні, на сьомому році цієї великої історичної події – отримання Автокефалії Православної Церкви України – і українське суспільство, і всі українські православні, і українська влада мають дуже великий виклик, як імплементувати Томос так, щоб всі православні в Україні стали Єдиними? Як вирішити питання того розколу, який далі існує в українському православʼї?».
Критика, що лунає в сторону ПЦУ від її духовенства та вірян, стала ще одним викликом для цієї спільноти. Не всі в ПЦУ в захваті від того, як відбувається поглинання громад УПЦ, адже це поступово переформатовує саму ПЦУ, а керівництво ПЦУ починає використовувати новоприбулих проти дисидентів зі старої автокефальної гвардії. Лунають питання, чому ПЦУ досі не завершила переходи своїх асоційованих членів в центральну структуру – є багато громад під брендом УПЦ КП та УАПЦ.
Чи зуміє Церква витримати цю критику та дієво відповісти на запит її представників? Чутно голоси такої критики і зі сторони релігійного експертного середовища як в Україні, так і в грецькому світі, і навіть зі сторони української влади. Нещодавно, відомий богослов, вірянин ПЦУ Юрій Чорноморець в ефірі ютуб-каналу «Віче» так оцінив потенціал своєї Церкви: «ПЦУ бачить, що склався негативний імідж в очах віруючих УПЦ. Цей негативний імідж є не тільки плодом пропаганди, а є плодом і того, що від ПЦУ бачать якісь суперечки навколо храмів і не бачать іншої діяльності. Якби, наприклад, ПЦУ це дійсно був якийсь світоч православної думки, просвітництва, діяльності, а митрополит Епіфаній міг сказати, що “я не тільки тисячу машин поставив на фронт за ці роки великої війни, а видав 1000 книжок українською мовою за ці роки” – люди б бачили, що явно вони не боєвики, які думають, щоб храми захопити… Дайте їм двадцять Андріїв Кураєвих від ПЦУ, дайте їм якихось старців від ПЦУ – і люди будуть бачити, що це благодатна Церква, Київ – це наш другий Афон, треба єднатись навколо цього. Робіть позитив. І це дуже важливо».
Останнім часом стає все більше помітним похолодання у відносинах влади та ПЦУ. Немає однодумності по різних питаннях і серед єпископату ПЦУ. Однією з проблем молодої Церкви є значна автономізація єпархіальних центрів. Помітна криза богословської освіти та недостатньо прикладів якісної місіонерської роботи.
Також назріває роздратування медіа, які мають або писати суцільний позитив про ПЦУ та її керівництво, або отримують хейт від активістів та звинувачення у російському фінансуванні, як то сталось, наприклад, з журналістами одного з медіа-важковиків – «Главкома», які дозволили собі написати критичну статтю про недоліки роботи митрополита Епіфанія, базуючись на інформації з владних кіл.
Нині ми можемо виділити дві групи всередині ПЦУ, до яких входять відомі інтелектуали, священники та єпископи Церкви. Першу групу ми дозволимо собі назвати «Єдина ПЦУ» під керівництвом її незмінного Предстоятеля митр. Епіфанія. Саме незмінність Предстоятеля та радикалізм по відношенню до всієї УПЦ є основними ознаками цієї групи. Діалог з УПЦ тут можливий лише як шлях «переходу» представників УПЦ до «єдиної канонічної» Церкви в Україні – до ПЦУ. А незмінність Предстоятеля озвучується як «червона лінія» у цьому діалозі. Неприпустимим є і створення будь-яких перехідних тимчасових структур для УПЦ під патронатом патр. Варфоломія – наприклад, Екзархату чи окремих ставропігійних парафій. Ця група активно підтримує законодавчі ініціативи щодо УПЦ та вирішення майнових питань на користь ПЦУ. Наразі ми можемо констатувати, що ця група є домінуючою в ПЦУ, хоча і не єдиною.
Другу групу в середині структури ПЦУ ми можемо умовно назвати «Соборна ПЦУ». До цієї групи належать єпископи, духовенство та віряни цієї Церкви, котрі вважають, що Предстоятель та його помічник митр. Євстратій Зоря максимально акумулювали владу в ПЦУ. Вирішення проблем українського православ’я представники цієї групи бачать у необхідності ширшого розуміння змісту Томосу та можливості проведення другого Об’єднавчого Собору. До цієї групи належить два відомих архієрея ПЦУ, це митр. Олександр Драбинко та митр. Михаїл Зінкевич. Окрім них, є ще непублічні архієреї та група відомих інтелектуалів ПЦУ.
Розділення всередині ПЦУ лише починає проглядатися, але за розвитку певного сценарію на релігійній мапі України ці групи можуть вийти на публічну конфронтацію.
Не менш загрозливими є відносини митр. Епіфанія з Екзархом Вселенського патріарха в Україні єпископом Михаїлом. Останній є представником патріарха в Україні, і негативні відносини між ним та очільником ПЦУ и не можуть не відобразитися на ставленні патр. Варфоломія до Предстоятеля молодої Церкви.
Українська Православна Церква (УПЦ)
Більш цікавою та динамічною є ситуація в УПЦ. Всі ми вже звикли до назв окремих груп всередині Української Православної Церкви: «поминаючі», «феофанівці», «автокефалісти», «онуфрієвці», «підписанти». І, на перший погляд, тут все зрозуміло: більшість експертів вказує на наявність в УПЦ двох основних груп впливу з кардинально різними поглядами. Це «поминаючі» – ті, хто поминає патр. Кіріла і виступають за збереження єдності УПЦ з РПЦ, і «феофанівці» або «автокефалісти», котрі Собор у Феофанії вважають відправною точкою на шляху до повної незалежності (автокефалії) УПЦ.
Я повністю не згідний з такою оцінкою ситуації в середині УПЦ та розкладом сил серед певних груп в ній. Справді, в УПЦ є група «поминаючих» на чолі з трьома відомими архиєреями: митр. Антонієм Паканичем, митр. Феодосієм Снєгірьовим та митр. Лукою Коваленко. Окремо є група так званих «феофанівців», я б її краще назвав – «онуфрієвці». Так ось, є дещо важливе, що об’єднує ці дві групи в одну велику групу, котра нині домінує в УПЦ – я її дозволю собі назвати «Група умовної єдності УПЦ». Головною ціллю цієї великої групи є збереження монолітної і умовно єдиної структури УПЦ. Різниця між цими окремими підгрупами лише в тому, що “поминаючі» роблять все можливе, щоб зберегти умовну єдність УПЦ, щоб не дати опонентам (ПЦУ і Вселенський патріархат) відірвати хоч якусь значиму частину УПЦ від РПЦ.
У митр. Онуфрія трохи інша мотивація щодо збереження єдності структури УПЦ. Митр. Онуфрій, як йому здається, тримається осторонь великої церковної та світської політики. Він хоче показати, що УПЦ – це Церква Христова і він, як Предстоятель, не буде зважати на політичні баталії, вподобання і окремі позиції всередині УПЦ. Головна ціль його полягає у збережені “єдності церкви”. Предстоятель УПЦ далеко в майбутнє не споглядає, його особливо не турбує підпорядкування УПЦ Москві чи якась окрема форма унезалежнення його церковної структури. Головне для нього – зберегти “канонічність” і “єдність”, будь-якою ціною. Збереження канонічності УПЦ він вбачає у збереженні, хоч і номінальної, але все ж єдності, з РПЦ. А саму «єдність Церкви» він вбачає у збереженні єдності структури УПЦ, причому його особливо не турбує питання відсутності євхаристійного єднання з чотирма Помісними Церквами, з котрими УПЦ свого часу розірвала стосунки. Спроб відновити міжправославну єдність за чотири останні роки так і не відбулось.
Саме цінність цих двох постулатів – «канонічність» і «єдність» – поєднують дві протилежні за змістом групи єпископату, духовенства та вірян УПЦ – «поминаючих» і «онуфрієвців». Єпископи обох цих груп, попри свої значущі розбіжності, демонстративно засвідчують свою єдність один з одним і спільну солідарність. Ця умовна цілісність церковної структури УПЦ ставиться вище інтересів українського православ’я та українського суспільства, і навіть вище інтересів Вселенського православ’я. До уваги не береться навіть така важлива єдність українців як захист своєї країни та свого життя. Провід УПЦ і далі обирає «канонічну та євхаристійну єдність» з єретичною і аморальною РПЦ, нехтуючи можливістю і важливістю відновлення єдності з частиною православного світу.
Митрополит Онуфрій використовує три основних інструменти задля забезпечення цієї умовної єдності:
1. Позиція мовчання. Він майже ніколи не висловлює оціночних суджень щодо спірних та гарячих тем буття Церкви, щоб не сказати чогось зайвого, що могло б засмутити одну з груп. Він сам мовчить і єпископату переконливо радить зайвого не говорити. Інформаційна робота УПЦ зводиться до мінімуму, а її представникам не дозволяється брати участь у різного роду діалогових ініціативах. Все це мовчання створює ілюзію єдності у спільній позиції Церкви та підтримки єпископатом курсу Предстоятеля.
2. Гарантії внутрішньої безпеки для єпископату. Все прощається, всім дякують, всіх нагороджують, всім повна воля дій, окрім питань, пов’язаних з цілісністю структури УПЦ. За останні роки ми не маємо жодного випадку покарання правлячого чи вікарного архієрея за будь-які провини. Навіть відкриті колаборанти не отримують осуду та об’єктивної оцінки їхніх дій. Митр. Іонафан Єлецьких навіть отримав благословіння від митр. Онуфрія на обмін і ще довго після обміну числився правлячим архієреєм. В той же час, є приклад з митр. Антонієм Фіалком з Хмельницької єпархії, коли його зняли з керування єпархією на другий же день після того, як він озвучив можливість об’єднання з ПЦУ. Єдність структури – це святе. Все інше – другорядне.
3. Гоніння на УПЦ. «Ми маємо бути єдині, бо нас гонять».
Справді, останні роки держава здійснює тиск на УПЦ. Деякі храми та монастирські комплекси – пам’ятки архітектури владою були відібрані. Ситуація стає ще більш накрученою через неодноразові випадки цинічного «віджиму» (рейдерські захоплення) храмів зі сторони ПЦУ за підтримки місцевих влад. Керівництво УПЦ все це виставляє як «гоніння за віру». При цьому повністю ігноруються факти справжніх гонінь, «віджимів» цілих єпархій і переслідувань священників УПЦ російською владою на окупованих територіях. Замовчується і справжня причина так званих «гонінь» з боку Української влади – приналежність УПЦ до РПЦ, канонічний зв’язок Української Православної Церкви з «матір’ю-Церквою у Москві». Віряни, духовенство та єпископат УПЦ страждають саме через небажання проводу УПЦ повного розриву з РПЦ та пошуку шляхів канонічного врегулювання статусу УПЦ. За 4 роки війни не було жодної публічної спроби налагодити відносини з тим, хто справді міг би допомогти УПЦ повністю розірвати зв’язки з РПЦ і не потрапити у канонічну «сіру зону» – з Вселенським патріархом. Ця бездіяльність митр. Онуфрія та Синоду УПЦ є переконливим свідченням небажання розривати зв’язки з РПЦ, а вимогу суспільства та держави щодо зав’язків з Москвою УПЦ вигідно називати «гоніннями».
Митрополит Онуфрій хоче показати, що він і його Церква аполітичні. Але він не бажає помічати, що така його позиція ще більше робить УПЦ об’єктом великих політичних баталій. І це зрозуміло в ситуації, коли Путін одним із завдань війни ставить “захист канонічної УПЦ” і виносить це як один з пунктів мирної угоди. Митр. Онуфрій неодноразово наголошував, що до кінця війни не буде розглядати питання зміни канонічного статусу УПЦ. В цьому його підтримують представники груп «поминаючих» та «онуфрієвців». Провід УПЦ готовий втратити ще якусь частину парафій, попрощатися з мобілізованими священниками та навіть єпископами, аби зберегти структурну єдність та сумнівну (на фоні військової агресії рф проти України, що благословляється патр. Кірілом) канонічність.
Варто відзначити, що Собор у Феофанії, відразу після його проведення, об’єднав проукраїнське крило в УПЦ. Але з часом цей проукраїнський потенціал був втрачений. Для багатьох стало зрозуміло, що ніяких кардинальних змін митрополит Онуфрій не готовий робити. Все зупинилося на декларативному розриві з РПЦ. Частина учасників Собору змирилася з цим і примкнула до групи «умовної єдності УПЦ». Найактивніша група «підписантів» розсипалась. Дехто зневірився в УПЦ і перейшов у ПЦУ. Після послаблення тиску зі сторони держави наприкінці 2025 року «група умовної єдності УПЦ» стала ще міцнішою і більшою. Домінувати в ній стали «поминаючі». Вони підняли свою голову на фоні можливого захисту УПЦ в рамках мирної угоди. Держава так і не змогла довести до завершення судові справи по відношенню до декого з їх лідерів. А митр. Антоній Паканич почав відновлювати свій вплив на єпископат УПЦ.
В той же час, серед єпископату, духовенства та вірян почала виділятися група, котра бажає конкретних дій у напрямку налагодження діалогу з Вселенським патріархом та іншими Помісними Церквами у питанні врегулювання канонічного статусу УПЦ. Публічно таке бажання озвучив архієпископ Сильвестр Стойчев. Його в цьому підтримує і певна група єпископів. Особливо активними в цьому напрямку є молоді вихованці одеського митр. Агафангела. Саме Одеська єпархія останні роки стала центром українськості в УПЦ та ініціатором багатьох дій, котрі можуть свідчити про бажання повного розриву з РПЦ та налагодження відносин з патр. Варфоломієм та українською владою.
Цю групу називають «автокефалістами», так як її медійний лідер, архієпископ Сильвестр, публічно озвучив потребу для УПЦ у досягненні автокефалії. Я б цю групу назвав би по-іншому – «група за єдність з Вселенським православ’ям».
Справа в тім, що тема автокефалії для деяких єпископів та священників – це лише зовнішня ширма, нездійсненна мрія, шанс, котрий УПЦ втратила ще у 2018 році. Представники цієї групи розуміють нереалістичність цього шляху і тому більш налаштовані на отримання від патр. Варфоломія окремого статусу для УПЦ: екзархату чи автономії. Звичайно, публічно ці плани ніхто з єпископату УПЦ не озвучує, оскільки бояться осуду зі сторони групи «умовної єдності УПЦ» і навіть можливих дисціплінарних дій від митр. Онуфрія. Цю тему більше обговорює низове духовенство УПЦ. Саме священники відкрито висловлюють бажання звернутися до патр. Варфоломія як канонічного арбітра. В більшості випадків правлячі архієреї не засуджують такі обговорення і тихенько підтримують цю ідею. Тема створення екзархату чи надання автономії частині УПЦ від Вселенського патріарха стала топовою в останні місяці як в українських церковних медіа, так і за кордоном. Але, на жаль, далі обговорень нічого не йде. Ще недостатньо серед єпископату УПЦ сильної волі публічно озвучити вимогу до керівництва УПЦ відновити діалог з Вселенською патріархією та іншими Помісними церквами. А віряни ще до кінця не розуміють, що, розірвавши канонічні зв’язки з РПЦ (а саме про це заявляє митр. Онуфрій) і не приєднавшись до іншої помісної Церкви, УПЦ все більше скочується у розкол.
Якщо до цього фактору ще додати комплекс «катакомбної церкви», то проглядається швидкий процес маргіналізації УПЦ та перетворення її на релігійну спільноту сектантського типу. Лишається надія на активізацію низового руху духовенства, котре найкраще бачить і розуміє ті процеси, які проходять в УПЦ. Чекаємо розвитку подій з розумінням, що час грає не на користь УПЦ. Нині з’явилось вікно можливості для налагодження контактів з владою та відносин з Вселенською патріархією. Чи не втратить УПЦ цю можливість?
Далі буде.