Священник Сергій Баршай, Софійський братчик
Клірик УПЦ ієрей Василій Максимишинець, який сьогодні проживає в Бельгії, опублікував на днях на своєму ютуб-каналі випуск чергової авторської програми під назвою «Почему УПЦ оказалась в серой зоне и как из нее выйти? Путь к автокефалии». У ній він подає власну версію останніх подій (з 2022-го року), що сталися в житті Української православної церкви. Незважаючи на само собою зрозумілу певну заангажованість подачі (адже ж сам панотець є також кліриком УПЦ), сам аналіз вийшов доволі об’єктивним (наскільки таке можливо зараз із вуст українського клірика).
Сьогодні серед сучасних медіа відсутність хоча би більш-менш об’єктивного висвітлення релігійного життя в Україні є значною проблемою. Шукаючи якісь новини про нинішні українські міжправославні стосунки, ми постійно натрапляємо на міфи, в яких нам розповідають або про «колаборантів у рясах» (кліриків та вірних УПЦ), яких уже нарешті скоро всіх повиганяють із храмів на користь патріотичної ПЦУ, або про «порошенківський політичний проект» ПЦУ, який допомагає переслідувати державі дійсно канонічну та благодатну УПЦ.
Головною вадою сучасних церковних літописців як раз є їхня крайня заангажованість і небажання зануритися в глибину проблеми. Адже зрозуміло, що просто поділити дві Церкви на два табори, подаючи всі події з одного боку як апріорі добро, а з іншого навпаки як зло – є точно хибним кроком. І отцю Василію потрібно віддати належне, адже йому, мабуть, доводиться немало потрудитися внутрішньо (враховуючи власну конфесійну орієнтацію), щоб достатньо абстрагуватися від новітньої української релігійної «міфології» та подавати матеріал у достатньо тверезому вигляді. Адже в питаннях міжцерковних відносин клірики різних юрисдикцій, як правило, з зрозумілих причин об’єктивністю не відрізняються.
Перше питання, яке автор поставив і сам спробував на нього відповісти – що пішло не так, що «влада почала репресії проти УПЦ» через півроку після проведення Собору в Феофанії? Що відбувається з новим незалежним статусом УПЦ зараз і чому суспільство, так би мовити, в нього не вірить?
Панотець нагадав про досить дивну ситуацію, яка була під час роботи феофаніївського Собору. Виявляється, навіть архієреї, які приймали участь у роботі Собору, не могли отримати нову версію Статуту УПЦ (яку самі ж щойно ухвалили). І саме тому, за словами блогера, «рішення Собору Феофанії, принаймні в тому вигляді, в якому вони були представлені на офіційному сайті, породили неясність та двозначність». Хоча ця проблема, на думку автора, могла би бути вирішена, «якби Київська митрополія активно комунікувала з громадськістю та ЗМІ».
Далі отець Василій нагадує про уже багаторічну проблему, від якої страждає Київська митрополія, а саме – відсутність у неї адекватних спікерів. Дві людини з оточення Предстоятеля, які в той час найчастіше коментували церковні події, цього разу з приводу головного рішення Собору (про незалежність і самостійність УПЦ) дали протилежні коментарі.
Голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Климент (Вечеря) сказав журналістам, що УПЦ «не розриває відносини з РПЦ, і її статус залишається незмінним. А Собор лише підкреслив незалежність, якою УПЦ володіє вже 30 років». Інший же спікер, співробітник Синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків прот.Миколай Данилевич навпаки стверджував, що «зі статуту було виключено всі згадки про РПЦ, і фактично тепер статут УПЦ відповідає статуту автокефальної церкви».
Проте, всередині випуску програми її автор все ж не втримався і, розповідаючи про найвідоміші факти переслідувань ієрархів УПЦ з боку влади, все ж натягнув на себе тогу захисника, іноді відверто пересмикуючи певні факти. Що стало однозначно слабким місцем у цьому безперечно цікавому екскурсі.
Так, оповідач подає як безглуздим факт обшуку співробітниками СБУ Києво-Печерської лаври на предмет наявності там зброї. «Погодьтеся, пошук у храмі зброї та диверсантів звучить досить безглуздо» – резюмує священик. Тут, щоправда, панотець дещо пересмикує реалії. Адже шукали зброю та інші заборонені речі не лише в храмах, а в усіх монастирських приміщеннях – а це вже не так і безглуздо. До того ж, дещо було знайдено і цього разу в Лаврі. Отець Василій говорить, що шукали ДРГ, іноземних громадян та зброю, а знайшли лише заборонену літературу та гроші.
З приводу грошей (у чому їхня «кримінальність» я і сам не розумію, але гугл без проблем видає новини того часу, які розповідають про те, що в Лаврі тоді виявили не просто людей без документів, а і громадян РФ. А в час російської агресії розтиражовані листівки з політпромовою очільника РПЦ та брошура ОПЗЖ, які тоді було також знайдено в Лаврі – це досить не невинні проповіді Іоанна Кронштадтського або книги про військові походи Російської імперії (які в контексті російської агресії, виходить, зовсім і не невинні), про які розповідає наш блогер.
«Незважаючи на сотні таких обшуків, за перші 8 місяців війни було відкрито лише 23 кримінальні справи, хоча й до багатьох з них є питання» – говорить панотець. Але тут питання виникає до нього: а 23 – це хіба мало? Якщо це справді реальні факти переховування певних недобрих речей (або тим більше – людей), як це могло статися в розпал російсько-української війни в православних храмах та монастирях? Чому наші храми і раніше, і тим більше зараз продовжують чітко асоціюватися не просто з чимось проросійським, а саме – антиукраїнським?
«Очевидно, що масові обшуки без подальших кримінальних справ використовувалися як інструмент тиску, а не для реального забезпечення правопорядку» – резюмує автор. Із цим згоден. Влада м’яко тиснула, щоб наші батюшки та матушки поки що по-доброму поскидали з себе те старе російське лахміття (у першу чергу літературу), якою були переповнені церковні бібліотеки та крамниці. І щоб наші возлюблені браття та сестри у Христі нарешті усвідомили, що росіяни – то не брати нам, а страшенні вбивці. Сьогодні вони вороги наші і вороги Христа. І інструмент тиску тут був навіть дуже доречним.
Але далі – ще більші відкриття від панотця Василія. «Їхня головна мета (обшуків. – С.Б.) – створити суспільний настрій, в якому УПЦ сприймається як ворожа структура, а її клірики — російські агенти. Тобто це була цілеспрямована кампанія для деморалізації та знищення іміджу УПЦ в очах українців» – переконаний священик.
Та хіба ж самі по собі пошуки чогось забороненого могли деморалізувати та знищити імідж УПЦ?! Невже? А ганебне сидіння в залі Верховної Ради під час хвилини мовчання не нищило імідж УПЦ? А відмова намісника Київської лаври митрополита Павла назвати Росію агресором навіть у залі суду – як це працює на імідж Церкви? Публічна заява на камеру того ж владики ще за кілька років до повномасштабної війни, що Крим завжди був російським, багаторазові випадки співпраці духовенства УПЦ з ворогом навіть на неокупованих територіях, а тим більше на окупованих і нульова реакція на це церковного керівництва? Нарешті, озвучена на найвищому загальноцерковному рівні лише «незгода з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні» (а не засудження, як було би логічно) і купа храмів та монастирів, де і сьогодні продовжують поминати ім’я кривавого патріарха, як «велікого господіна і отца) – невже все це працює на підвищення іміджу УПЦ в очах українців? А чи ми теж будемо вважати, що звичайні громадяни теж, як і церковні фанати, вважають, що «владика знає як краще)?
Згадав отець Василій і взяття під варту намісника Святогорської лаври митрополита Арсенія за перелік на проповіді, яка виходить в інтернет, блокпостів поблизу монастиря. «Хоча насправді така інформація дуже часто є загальнодоступною та публічною» – каже ведучий. Тобто, в даному випадку навіть сам автор не знає, чи є доступними ті дані, які озвучив на проповіді намісник. Але, навіть якщо про ті блокпости можна дізнатись десь, якщо постаратися, як це виправдовує митрополита, який, знаходячись майже на лінії фронту, з амвону, знаючи, що ця його проповідь до того ж ще й буде виходити в ютуб, вголос називає такі речі?
Згадуючи випадки захоплень храмів УПЦ, отець згадав найрезонансніший з них – захоплення Михайлівського собору в Черкасах восени минулого року. Автор у деталях описав ту дійсно жахливу подію, нагадавши, що «кульмінацією насильства став момент, коли один з нападників вдарив битою митрополита Феодосія по голові». Від себе додам, що тоді постраждало багато парафіян і від побоїв, і від сльозоточивого газу. Але отець Василій, як розсудлива людина, прекрасно ж розуміє, що спровокував усі ці події саме місцевий митрополит Феодосій. Він один серед небагатьох єпископів УПЦ публічно продовжує поминати за богослужінням патріарха Кирила. Незважаючи на постійну хвилю обурення з цього приводу від людей, незважаючи на те, що у відносно спокійній (до його призначення) Черкаській єпархії парафії переходили до ПЦУ цілими групами, забрані найвідоміші храми регіону (в Каневі, Золотоноші, Корсуні), він продовжував і продовжує це робити. Тим самим роблячи усе можливе для того, щоб теза про УПЦ як підрозділ ФСБ у більшості українських (і не лише) громадян сприймався не як міф, а як страшна правда. Випадок із Черкасами – це як раз яскраве свідчення злочинної діяльності саме ієрарха УПЦ проти своєї ж Церкви.
Тому твердження автора про те, що «не злочини представників УПЦ, а зміна оточення Зеленського призвела до безпрецедентного тиску та її заборони». А також що «так звані викриття з боку СБУ були фікцією, а те, що писала преса про УПЦ, здебільшого наклепом» то є скоріш бажаним міфом, аніж реальною правдою. Ні, Церква, в першу чергу руками своїх ієрархів, зробила і далі продовжує робити дуже багато для того, щоб самій залишатися в тій кризі, в якій вона опинилася.
Хоча наприкінці отець і сам зазначає, що така поведінка церковних діячів (продовження поминати Кіріла, відсутність реакції церковного керівництва на випадки колабораціонізму) сама породжує існуючі нині проблеми.
«Чому керівництво УПЦ проявляє бездіяльність, у мене немає чіткої відповіді. З одного боку, можливо, це відбувається через відсутність ефективного управління та невміння комунікувати з владою та громадськістю. З іншого боку, деякі такий підхід розуміють як вичікування, коли рішення відкладається до, так би мовити, сприятливих часів» – підсумовує наш блогер. Так, думка зрозуміла, хоч і дуже сумна, і з нею важко не погодитися.
Наприкінці панотець перераховує можливі варіанти подальшого розвитку УПЦ, вірніше варіантів спроби отримання автокефального статусу: попросити Томос у Москви або Константинополя. І обидва вони не є реалістичними в силу певних причин. Залишається просити визнання у всіх помісних церков загалом – це, принаймні, покаже, що наша Церква все ж прагне автокефалії.
«Відкрите прагнення до автокефалії зміцнить її авторитет в очах віруючих, суспільства та державної влади…
В УПЦ ще є можливість чіткіше висловити свою позицію, зробити хоч невеликі кроки назустріч. Наприклад, минулого року голова ДЕС запропонував УПЦ оприлюднити листа про вихід УПЦ з Московського патріархату, а також проінформувати про це голів помісних церков.
З точки зору Віктора Єленського, це підтвердить незалежність УПЦ та виведе її з-під дії цього закону. Важливо розуміти, що церква – це не лише духовний організм, а й земна організація. Тому, коли йдеться про її благоустрій та умови існування, ми не можемо просто залишатися у своїй келії та молитися.
Ми повинні вийти з затвору та вжити розумних дій, які допоможуть церкві зберегти себе та своє служіння у важких обставинах» – підсумовує свою програму автор.
Від себе можемо додати, що очевидний вихід з глухого кута – це точно не сидіння «в келії» та твердження про те, що ми хороші, благочестиві, а нас усі ображають. А це, по-перше, публічне усвідомлення власних помилок (і особистих, і як церковних діячів), а по-друге – це налагодження контактів: з українським суспільством, з Константинопольським патріархом, а також з іншими братами по вірі в Україні.