Священник Іоан Бурдін
Як ставитися до вчення про митарства? Як поєднати його з євангельським вченням? Чому про митарства не говорить ані Христос, ані апостоли?
Дійсно, ніде в Євангелії та апостольських посланнях не йдеться про те, що після смерті душа кожної людини проходить через 20 демонських «застав», на яких біси викривають її в гріхах — як реальних, так і вигаданих, а світлі ангели намагаються її виправдати.
Вчення про «повітряні митарства» з’явилося, вочевидь, досить пізно (якщо не брати до уваги його язичницькі, дохристиянські корені).
Широку популярність воно набуло приблизно в Х столітті — після появи «Житія преподобного Василія Нового», де описуються митарства блаженної Феодори (служниці Василія).
Як зазначає митрополит Філарет Дроздов, святому Макарію Великому (IV ст.) це вчення, очевидно, було невідоме, адже, описуючи стан душі після смерті, він не згадує жодних митарств.
Зокрема тому сам митрополит Філарет не рекомендував зараховувати це вчення до числа догматів.
Цензор духовних книг і професор Московської духовної академії Петро Казанський наприкінці XIX століття, нарікаючи на низьку якість церковної літератури, прямо називав твори про митарства безграмотними і «спрямованими на поширення забобонних уявлень серед народу».
Втім, духовні письменники XIX ст. Феофан Затворник і Ігнатій Брянчанінов вважали митарства безсумнівною реальністю.
Для мене ж розмова про митарства закінчується словами Христа: «Хто вірує в Мене, той не судиться, але перейшов від смерті до життя» (Ін. 5:24).
Зрозуміло, що можна сперечатися, хто є «віруючим у Христа», і чи не може бути так, що «віруючий» митарства не проходить, а той, чия віра — сумнівна, таки проходить. Але справа в тому, що сама легенда про митарства не передбачає винятків: усі повинні пройти цей суд, причому не Божий, а бісовський.
Навіть Божа Матір, Пресвята Богородиця, достойна більшого вшанування, ніж Херувими, і прославлена вище Серафимів, яка носила в Собі Переможця аду і смерті, тремтить в очікуванні бісівського суду, як запевняє одна з легенд про митарства:
«Якими страшними є ці біси і митарства, видно з того факту, що сама Матір Божа, коли Архангел Гавриїл сповістив Їй про наближення смерті, благала Свого Сина визволити Її душу від цих бісів».
Незрозуміло, як це узгодити зі словами Христа:
«Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога — і в Мене віруйте… Я йду приготувати місце вам. І коли піду й приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14:1–3).
У легенді про митарства немає місця Христу, Його милосердю, Його викупній жертві, Його силі та славі. Бог там — не Особа, а радше місце блаженства, до якого треба прориватися крізь грізних та страшних суддів, що мають повну владу над спасінням людини. Їм потрібно довести свою невинність або ж надати їм достатню кількість власних (або чужих!) добрих справ.
Так, Феодора проходить більшість митарств завдяки тому, що преподобний Василій ділиться з нею своїми добрими справами:
«Та святі ангели, узявши з скарбниці преподобного Василія його добрі діла, покрили мої гріхи й вирвали мене з рук лукавих духів… Якби не чесноти преподобного Василія, що доповнили нестачу моїх добрих справ, я не звільнилася б від боргу перед злими духами за мої гріхи — але вони покрили все, і я була визволена звідти».
У цьому — одна з ключових відмінностей легенди про митарства від християнського (і в цілому, біблійного) вчення. Апостол Павло, не згадавши про жодні «повітряні митарства», пише:
«Кожен із нас дасть звіт Богові за себе» (Рим. 14:12),
«Усе відкрито перед Його очима: Йому дамо звіт» (Євр. 4:13).
Під час же митарств душа дає звіт не Христу, а бісам:
«Біси в образі ефіопів оточили святих ангелів, які мене тримали, й кричали, показуючи мої гріхи: “Ця душа має безліч гріхів — нехай відповідає перед нами!”».
Вони предʼявляють їй гріхи (реальні та вигадані), оцінюють, наскільки ці гріхи можна викупити добрими справами, кидають її в темницю й мучать, аж поки душа молитвами Церкви та рідних не буде звільнена, або ж зіштовхують у безодню “до другого пришестя Господнього, коли почнуться для неї вічні муки в геєні вогненній“.
Місця Богу і суду правди Божої в цій картині бісовького “кривосуддя” зовсім не залишається.
Апостоли навчають нас, що людина не спасається справами — ні своїми, ні чужими. Спасає нас жертва Христа, принесена «за життя світу».
У легенді ж про митарства преподобний Василій віддає ангелам золотий мішечок, повний його добрих справ, кажучи:
«Коли будете проходити повітряними митарствами і лукаві духи почнуть допитувати цю душу — викупіть її цим з її боргів… дарую цей мішечок душі, що служила мені».
Основна біда цієї легенди — в її антихристиянському характері. У свій час це дуже переконливо показав богослов Сергій Худієв.
А де є Христос і Його жертва — там немає місця бісівському суду. І навпаки: де «виправдання» залежить від добрих справ перед бісами — жертва Христа стає непотрібною:
Він також зауважує як характерну деталь, що під час проходження митарств блаженна Феодора жодного разу не звертається до Спасителя, не кличе Його на допомогу.
Де є Христос і Його викупна жертва — там немає місця жодному бісівському суду. І навпаки: на суді, де можна виправдатися перед бісами своїми чи чужими справами, жертва Христа стає зайвою.
«Коли ж виправдання через закон, то Христос даремно помер» (Гал. 2:21).
Апостоли проповідують благу звістку про смерть і воскресіння Спасителя, Який узяв на Себе гріхи кожного й викупив їх Своєю чесною Кров’ю.
Центром життя кожного християнина є Літургія — спомин Тайної Вечері, коли Христос узяв хліб і, давши Його учням, сказав:
«Прийміть, споживайте — це Тіло Моє, що за вас ламається на прощення гріхів».
І, взявши чашу, простягнув їм, кажучи:
«Пийте з неї всі — це Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на прощення гріхів».
Ці слова священик вимовляє на кожній Літургії, приносячи жертву подяки.
Про викупну жертву свідчили пророки задовго до народження Спасителя, про неї говорить Ісус. Апостоли після Його смерті і воскресіння проповідують, що наші гріхи викуплені раз і назавжди, не дотриманням закону і не нашими добрими справами, а Жертвою Христа і сатана більше не має влади над нами:
«Не з кров’ю козлів і тельців, а з Своєю Кров’ю Він увійшов одного разу до святині й набув вічне викуплення» (Євр. 9:12);
«[у Христі] ми маємо викуплення Кров’ю Його, прощення гріхів, за багатством благодаті Його» (Еф. 1:7).
І якщо ми вже викуплені дорогою ціною, то хто посміє стати між нами і нашим Викупителем:
«Хто буде звинувачувати Божих обраних? Бог — Той, хто виправдовує їх. Хто осуджує? Христос Ісус — Той, хто помер, і воскрес, і перебуває праворуч Бога, і заступається за нас» (Рим. 8:32–34).
Він заступається за нас не перед бісами на “повітряних митарствах”, а перед Своїм Отцем, Який єдиний має владу простити або засудити нас. Ніхто інший не має над нами такої влади.
Князь світу цього засуджений (Ін. 16:11) і вигнаний геть (Ін. 12:31). Усе бісівське воїнство втратило владу над нами після смерті й Воскресіння Спасителя. Він відібрав силу в “начал і властей” та осоромив їх» (Кол. 2:14–15)
Христос уже переміг ад і смерть. І Царство Боже вже всередині нас — навіть тут, на землі, де ми ще боремось із «мироправителями темряви цього віку» (Лк. 17:21; Еф. 6:12).
Воно в нас не тому, що ми достойні, і не тому, що хтось може поділитись із нами своїми заслугами перед Богом, а тому, що Господь благий і милосердний. І має владу дати останньому — те саме, що й першому.
І віруючому у Христа вже тут, на землі, дано джерело вічного життя, яке не вичерпається ніколи (Ін. 4:14, 36). Тож «ні смерть, ні життя, ні ангели, ні начала, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше якесь створіння не зможе відлучити нас від Божої любові в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8:38–39).