Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Тетяна Деркач, редактор порталу «Релігія в Україні»
Релігійною темою в Україні, як відомо, займаються три типи медіа – світські, юрисдикційні (тобто, церковні) та позаюрисдикційні релігійні. І можна зробити два типи протиставлень – міжюрисдикційними та позаюрисдикційними релігійними медіа (тобто, двома видами спеціалізованих ЗМІ), і світськими та релігійними.
Так сталося, що українські медіа – це у нас і третя ніжка до столу, і четверта влада, і п’ята колона. Їхня роль у висвітленні релігійних подій величезна. Медіа можуть підштовхнути дуже важливі процеси – і можуть зламати життя дуже багатьом людям.
Вибір редакційної політики у вразливій позиції
Поділюсь власним досвідом як редактор позаюрисдикційного релігійного порталу «Релігія в Україні». Коли мене особисто було запрошено спробувати сформувати таку політику для порталу, переді мною було питання: що і як зробити, щоб вийти з класичної парадигми, коли медіа, які займаються релігією, висвітлюють вузькоцерковні інтереси. В першу чергу була мета – відійти від типової риторики, застосованої світськими медіа.
Не треба мати ілюзій щодо того, як працюють світські медіа по релігійній тематиці. Для них релігійна тема не є профільною, але якщо її висвітлюють, то важливі сенсації, гарячі заголовки, клікабельність новини і так далі. І від цієї «смаженості» вони вже формують зміст, який може бути дуже руйнівним. І я отримала завдання сформувати політику порталу якраз на тлі храмового конфлікту в Хмельницькому.
І ми вирішили зайняти дещо немейнстрімну нішу, яка ставила нас в дуже вразливу позицію. Але мені на той момент здалося, що я, в принципі, вже достатньо сильна людина, щоб дозволити собі свідомо стати на вразливу позицію. Перше, що ми зробили? Це банальна елементарна річ: ми відмовились від використання додавання «МП» до назви УПЦ.
Це було дуже ризиковано, і була негативна реакція: люди вважали, що таким чином ми легалізуємо прихований Московський патріархат в Україні, тобто ми дозволяємо Московському патріархату обманювати людей в тому, що це начебто Українська православна церква. Я виходила з протилежної логіки, що таким чином необхідно легалізувати українськість в УПЦ, яка канонічно пов’язана з Московським патріархатом. Я була в Київському патріархаті з 2005 року і була свідколм того, що «МП» – це така була протилежна приставка до «КП», Київського патріархату. Тобто, це працювало в парі, коли була УПЦ КП та УПЦ МП.
Отже, логіка була така: якщо є ПЦУ, нехай альтернативою буде УПЦ, як вони себе називають.
І ще було прийнято рішення, що ми відмовимося від використання таких епітетів, як «гундяївські попи», «ФСБшна секта» тощо. Ми стали вживати титули священників, ієрархів в тому вигляді, в якому вони існують з формальної точки зору, за внутрішніми правилами. Це стосується навіть таких одіозних персон як патріарх Кирил, якого ми не іменуємо Гундяєвим. Тобто, ми на рівні риторики вирішили залишитись в межах академічної нейтралітету або лексичної врівноваженості. В той же час у нас немає табу на обґрунтовану критику обох конфліктуючих юрисдикцій.
Інші медіа обирають дещо іншу політику і вживають конфронтаціну риторику. Але що я як новинар відчула всередині себе, коли почала займатися порталом «Релігія в Україні»? Коли я дивлюсь на новину на якомусь сайті на кшталт «Гундяївські попи по безпреділу захопили храм, в якому громада напередодні проголосила про перехід до ПЦУ та деокупацію», то особисто для мене така новина вже під великим питанням, тому що мені здається, що там вже існує якась маніпуляція або емоційна накрутка.
Ми в принципі маємо зараз констатувати, що ми маємо зараз кризу журналістських стандартів, вони дуже дискредитовані. Це видно навіть по тому, як західні респектабельні ЗМІ висвітлюють російсько-українську війну. Ніхто не відповідає за свої епітети, факти, інтерпретації, прогнози. Тому я вважаю, що нейтральне подання новини, без використання таких маніпуляційних епітетів, – це елементарна повага до читача. Нагнітання істерії в новинах виключає критичне мислення. А я вважаю, що сьогодні, в ХХІ столітті, застосування критичного мислення – це одне з базових прав людини. І я вважаю, що медіа сьогодні на семантичному рівні легалізують не просто розкол, а стан ненависті. Вони його закріплюють, і ми залишаємо цю історію нашим дітям, які ще не зрозуміло як з цим справляться.
Я не дуже люблю афоризм філософа Григорія Померанця про те, що «диявол починається з піни на губах янгола, який вступив у бій за святу праву справу», але мені здається, що в нашому конкретному випадку, коли ЗМІ висвітлюють міжправославний конфлікт, це працює. І я поки не знаю, наскільки та тактика, яку ми обрали для «Релігії в Україні», буде грати позитивну роль, адже вона поки не мейстрімна, і ми це чудово розуміємо, але люди за ці за два роки, наскільки я побачила, вже звикли до того, що в медіа, які не пов’язані з УПЦ, можуть писати «УПЦ» без додавання «МП».
Однак все може змінитись. Нещодавно голова МЗС Російської Федерації Сергій Лавров знову висунув серед умов до ведення переговорів про примирення збереження всього російського, в тому числі канонічного православ’я. Мені здається, що якщо ця умова вже потрапить в документи «Великої угоди», то це буде вимагати офіційного перейменування УПЦ (якщо вона на це піде, звичайно), і тоді ми вже змінимо назву тієї частини УПЦ, яка стане іменуватися як частина Російської православної церкви.
Мені здається, в принципі, що обрана тональність до висвітлення релігійних новин на даний момент працює все-таки на позитив. Воно не вистрілює швидко, тому що людям треба звикнути до того, що єпископ ПЦУ не пишеться в лапках. Ми один одного весь час виносимо за дужки, і мені здається, це ненормально і по-людськи, і по-християнськи.
Потреба в міжцерковному діалозі
В чому проблема, коли ми говоримо про діалог не міжконфесійний, а між УПЦ і ПЦУ? З одного боку, у нас зараз є дуже велика солідарність в суспільстві, з іншого боку, вона дуже ситуативна. Зараз у нас війна, і люди згуртувались заради допомоги фронту, як ніхто від нас не очікував. Але для того, щоб у нас була стала солідарність в суспільстві, яка, власне, і формує державу, нам потрібно мати перед собою картину спільного суспільного блага. У нас його немає, тому що у нас без діалогу формується партикулярна країна, коли кожна окрема конфесія, кожна окрема група людей бачить країну як джерело власного існування, збагачення, власний життєвий простір, а всі інші вже вважаються чужими або конкурентами. Ми ж маємо якось наперед трошки дивитися, хоча б на крок наперед, що у нас буде після війни. Я так вважаю, що навіть при тому рівні падіння довіри до церкви, про яке говорять опитування, церкви все-таки мають долучитися до формування якогось спільного культурного коду нації. Те, що ми зараз бачимо – у нас дві церкви мають фактично дві ідентичності, які виключають одна одну. Значить, нам потрібна третя ідентичність, зі спільними компонентами.
В цьому плані можна сказати, що саме «Софійське братство» може стати базою для третьої української ідентичності. Без цього діалогу ми ставимо свою країну глобально в дуже вразливий стан. Якщо ми зараз збережемося в якійсь територіальній формі, як незалежна країна, з повноцінним або обмеженим суверенітетом (ми зараз не знаємо, як ми вийдемо з війни), ми маємо розуміти, що Росія від нас не відстане – і не через п’ять років, і не через десять років. Це означає, що рано чи пізно нам потрібно буде тут формувати з УПЦ якийсь спільний культурний код нації. Для того потрібен діалог.
Є в принципі три стадії розвитку світу. Перша – це війна, друга – це конкуренція, і третя – це партнерство. Поки до партнерства ми ще не дозріли, але принаймні потрібно пройти від стадії війни до стадії конкуренції, а потім прописати правила доброчесної конкуренції. Тому що ми в стадії конкуренції без правил, як в балеті засипають цвяхи в пуанти. Ми маємо все-таки виходити на більш цивілізований шлях, щоб не повертатися в модерн, потім в домодерн, середньовіччя і так далі вниз по цивілізаційній драбині.
Більше того: ми маємо вписувати нагальну необхідність діалогу в ту світову трансформацію, яка нам вже дихає в потилицю. Ми її маємо вивчати, адже що світ вже не буде таким, як він був в 2022-му, 2023-му і тим більше в листопаді 2024-го року.
Чи є сенс в спілкуванні заради спілкування?
Навіть враховуючи складність міжцерковних стосунків, я хотіла би виступити на боці діалогу як самоцінності, заради нього самого.
Насправді є дуже велика потреба в будь-якому діалозі, навіть якщо в його основі лежать дуже далекі перспективи. Чому? Перше, що робить діалог – це щеплення від того самого ексклюзивізму, який, як ми часто говоримо, є однією з причин розділення українського православ’я.
Тобто ми реалізуємо фактично не тільки першу, але й другу заповідь, і в цьому закон і пророки. Тобто ми бачимо людину, з якою ми вступаємо в діалог, вже як ближнього, а не як чужого.
Як робляться металеві кульки? Береться квадратний прут, нарізаються однакові кубики і запускаються в бочку. Далі ця бочка розкручується на дуже великій швидкості. Ці кубики труться один об одне, і на виході ми маємо однакові калібровані кульки. Так і з людьми. Звичка, навичка до діалогічності – це те, чого нам категорично не вистачає.
Нам не потрібен діалог просто заради діалогу, тому що ми виходимо в цьому плані просто за межі власної зони комфорту, нам не хочеться калібруватись об інші такі ж незграбні «кубики». Є різні методи будування конфліктів, в тому числі такі як спільний позитивний досвід, і спільні позитивні ритуали, які базуються на цьому позитивному досвіді. Подивіться на помісні церкви, які часто роками ведуть богословські діалоги з різними спільнотами без видимого результату. Але насправді результат є – церкви банально вчаться дружити одна з одною. Тому я за діалог навіть просто заради діалогу.