“Замість того, щоб методично та стратегічно працювати над усуненням упереджень, Елладська Церква щодня все глибше риє рів, який відділяє її від суспільства”. Як сказав оптиміст, гірше – є куди! Якщо ми не згадаємо, що Церква – це про життя у Христі, а не про “преждеседанія на сонмищах”, всі наші Церкви полетять скопом на задворки суспільного життя. Чудовий священник і психіатр о. Василій Фермос ділиться гірким досвідом Греції, до якого час дослухатися і нам. Читайте матеріал у перекладі Софійського братства.
Протоієрей Василій Фермос, дитячий та підлітковий психіатр, колишній професор Вищої церковної академії Афін
Одразу після Фессалонікійського книжкового фестивалю 2025 року на порталі, присвяченому книжкам, були опубліковані відгуки, зокрема наступний уривок. До них додавалася моя фотографія з виставкового простору. Звичайно, я цього не знав.
«Із недоліків — помітна присутність церковних та релігійних видань із житіями святих і тому подібним, а також подібні заходи зі священиками, які не особливо вписуються в стиль виставки — і я не маю на увазі питання віри. Наскільки дивно мені бачити молодих людей, які хрестяться проходячи повз церкви, настільки же вражає наплив людей до релігійного павільйону, який до того ж має 60 квадратних метрів! Давно я не бачив стільки пройдисвітів із мікрофонами і, понад усе, таку віддану аудиторію».
Журналіст стверджує, що присутність священиків не відповідає стилю виставки, ігноруючи той факт, що сотні священнослужителів є аворами книжок. Очевидно, було б марно очікувати від нього знання, що грецькі богословські книги перекладаються іншими мовами.
У часи, коли термін «інклюзивність» перетворився на фетиш, відкрито висловлюються думки, що певна категорія наших співгромадян є зайвою на святі книжкової виставки! Очевидно, що демократичні ідеали рівності застосовуються лише вибірково, залежно від симпатій автора.
На іншому бібліофільському сайті також було вказано: «Зображення монахів, що домінують у центрі виставки, багатьом нагадує про країни, з якими ми не любимо себе порівнювати (і цілком обґрунтовано)».
Можна резонно запитати: на якій відстані священнослужитель стає нешкідливим, або в якій кількості його концентрація не викликає занепокоєння?
Спільне відчуття обох коментаторів: священики не вписуються в книжковий простір. Їх турбувало навіть те, що, коли священнослужителі виступали, присутні уважно слухали їх.
Через кілька днів стався другий випадок. Я звернув на нього увагу лише тому, що йшлося знову про мене. Новинний портал написав:
«Коли Генеральний штаб армії вирішує відзначити Міжнародний день сім’ї, він не запрошує соціолога чи навіть експерта з питань сімейної політики. Він запрошує… священника!
Наразі він запросив священика, доктора богословської школи Афінського університету та дитячого психіатра, як основного доповідача, щоб проаналізувати, “де ми знаходимося і куди йдемо” як сім’я. Цікаво, що це каже про нове сприйняття Генеральним штабом сімейних потреб офіцерів. Замість того, щоб наголошувати на турботі, збільшенні пільг, підтримці сімей при переведеннях та заходах для дітей військовослужбовців, він торочить про духовне керівництво та… покаяння! Якщо штаб продовжуватиме в тому ж дусі, не виключено, що наступного року він запросить духівника і для “вирішення” проблем із житлом та зарплатою. Зрештою, коли у тебе немає стратегії, ти закликаєш до віри».
У прес-релізі було зазначено, що я, зокрема, маю університетський ступінь професора, але у відгуку на сайті цієї згадки не було. Звісно, нікому не спало на думку, що людина, яка сорок років професійно займається сім’ями, може сказати про них щось корисне. І тут панувала впевненість, що навіть експерт не має права публічно говорити з цього приводу, якщо він випадково є священнослужителем.
Про що ж нам говорять ці дописи? Вони явно виражають упередження, або навіть ворожість. Якщо ж додати до цього безліч агресивних коментарів щодо священнослужителів, яких повно в соціальних мережах та під публікаціями в електронних ЗМІ, перед нами постане похмура картина антиклерикалізму в нашій країні.
У моїй книзі «Як полагодити країну?» я розглядав це явище, що досі не перестає вражати мене своїм поширенням та інтенсивністю. Моє суб’єктивне відчуття полягає в тому, що Греція – можливо, поруч із Іспанією – займає провідне місце в Європі за рівнем антиклерикальних настроїв. Безперечно, тут необхідні дослідження, які надали б конкретні дані.
Отже, спробуємо вдатися до інтерпретації цього явища. По-перше, вирішальним чинником нашої історії була диктатура [«режим полковників»]. Співпраця з нею державної Церкви, у поєднанні з постполітичним домінуванням лівого дискурсу, породила огиду до духовенства як носія влади. Для багатьох воно стало асоціюватися з боягузтвом, несвободою та егоїзмом.
По-друге, не варто недооцінювати заздрість, що є ендемічним явищем у нашій країні. Оскільки духовенству платить держава, воно стає мішенню для негативних емоцій тих, хто вважає його непотрібним або навіть шкідливим. Легке просування кліриків соціальною драбиною, той факт, що (на жаль) непридатні кадри та кар’єристи все життя годуються за державний кошт, бо так вирішив окремий індивід (єпископ) – і часто зрештою живе в розкоші, якщо досягає первосвящества – теж не справляє доброго враження.
Далі, та частина науковців та вчених, яка орієнтується на епоху Просвітництва, має підстави ненавидіти цю професійну групу, що керується «ірраціональними» засадами. Тут ми повинні розрізняти: з одного боку, існує безодня невігластва раціоналістів та модернізаторів щодо сучасних богословських розробок (але також і щодо історії, оскільки чимало діячів грецького Просвітництва були кліриками), а також недобросовісні упередження. Вони працюють із заздалегідь сформованими когнітивними схемами, де вороги постають як карикатури. З іншого боку, коли з вуст кліриків публічно лунає мова ворожнечі, фобії, обскурантизму та утисків, їхнє обурення цілком виправдане.
Важливо те, що втрачений час не повертається. Замість того, щоб методично та стратегічно працювати над усуненням упереджень, Елладська Церква щодня все глибше риє рів, який відділяє її від суспільства. Ми не знаємо, куди врешті-решт нас заведе ця тактика, але не буде нічого дивного, якщо нам доведеться вести мову про «перезаснування» Церкви! Не в сенсі боголюдського Тіла, а в сенсі її форми в конкретних просторово-часових умовах.
Зрештою, постійно неоднозначне чи негативне ставлення церковної організації до інтелігенції та грецького суспільства загалом забиває останні гвіздки в її образ. Здається, що наше духовенство задоволене тими, хто відвідує храми та поважає їх, і лестить собі, буцімто має симпатії суспільства. Ніщо в їхній поведінці не свідчить про те, що вони піклуються про розширення впливу Церкви в суспільстві, про розуміння турбот людей літератури та мистецтва, про відчуття мислення постмодерністського нового покоління, про усвідомлення чутливості пересічного громадянина. Культурного «осмосу» (взаємопроникнення) уникають, дух місіонерської роботи зник, панує цвинтарний дух самовдоволення. Грецьке суспільство усвідомило, що Церква відвернулася від нього, що вона оп’яніла своєю самодостатністю. А психологія навчає нас, що нехтування сприймається психікою як зловживання. Тому гнів доречний щодо кривдника.
Джерело: polymerwsvolos.org
Фото: Феофіл Хацимихаїл, Двоє священників, що сидять, 1915