Статтю написано в рамках спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Священник Сергій Баршай, УПЦ, Софійське братство
Усередині єпископату Української Православної Церкви нарешті з’явилась людина, яка публічно заявила, що автокефалія – це бажаний статус для будь-якої Церкви (у т.ч. для Української). Такою людиною став ректор Київської Духовної академії архієпископ Сильвестр Стойчев.
Взагалі, в середовищі УПЦ проводити якісь серйозні дискусії на тему автокефалії по відношенню власне до своєї структури ніколи не було прийнято. Незважаючи на нібито позитивне ставлення до цього покійного Предстоятеля Митрополита Володимира Сабодана можливість такого розвитку Церкви припускалася з деякими «але», які фактично його унеможливлювали. Ситуація дійсно виглядала, як пошук причини, щоб не добитися чогось, а не можливості, щоб це здійснити. Єдиним винятком був митрополит Черкаський і Канівський Софроній Дмитрук, який завжди відстоював нагальну необхідність автокефалії для УПЦ. Але він, на жаль, спочив ще у 2020 р.
Будь-яка дискусія на цю тему обрізалася аргументами типу «це необхідно, але не на часі», «люди цього не зрозуміють», «для людей страшне саме слово автокефалія», «треба, щоб ми, православні, спочатку об’єдналися між собою – а вже тоді» і т.д.
Звучали свої аргументи проти нашої автокефалії і «з-за поребрика». Проте їхню абсурдність визнавали навіть наші, вітчизняні, її противники. На самих же ж верхах (зокрема, і з вуст Предстоятеля) говорилося про те, що сьогодні УПЦ має оптимальний (варіант – ідеальний) статус, що вона має всі ознаки автокефальної Церкви і не обмежена нічим у своєму управлінні.
Але подібні твердження зазнали серйозного випробування після появи в Москві нового церковного очільника – Кирила Гундяєва. При ньому серйозно про «фактичну автокефалію» УПЦ уже не говорив ніхто. Ще менше стала звучати ця тема в публічному просторі при новому Предстоятелі УПЦ, коли як раз таки необхідність повної – а не примарно «фактичної» – незалежності для УПЦ стала більш, ніж очевидною.
І сьогодні, на дванадцятому році війни з Росією, священноначалля УПЦ до сих пір утримується від обговорення цього болючого питання. Відповідно, само собою, не ризикує порушувати подібну тему і ніхто з єпископату. Хоча вже навіть час показав, що воно не «розсмокчеться» саме по собі, а, будучи підвішеним, воно здатне лише ускладнюватись, доставляючи все більше проблем і для окремих віруючих, і для Церкви в цілому.
Та нарешті мовчанку «про це» було порушено, і не кимось в умовній пономарці чи на кухні, а архіпастирем, та ще й ректором провідного церковного навчального закладу. На вінницькому ютюб-каналі «Думка на камеру» (з ведучим священником Романом Макаром) у подкасті на тему «Яке майбутнє чекає на УПЦ? Автокефалія чи розкол?» архієпископ Сильвестр озвучив просто революційні, як для ієрарха УПЦ, думки.
«Автокефалія – це норма існування будь-якої помісної церкви. Будь-яка помісна церква неодмінно повинна бажати автокефалії, це природнє бажання кожної помісної церкви так існувати» – так відповів владика на перше запитання про те, чим є на його думку автокефалія.
При тому архієпископ вважає цілком нормальним наявність противників «автокефального» розвитку в середовищі УПЦ: «я не уявляю собі ситуацію, що, умовно кажучи, із ста відсотків єпископату чи священства сто відсотків було погоджено і на все дивилися однаково, хоча б на одну тему. Крім того, народ тільки за». Тим більше, що, як нагадав владика, з цього питання ніяких соцопитувань ніколи не проводилось. «У церкві є і необхідно, щоб були різні думки. Це нормально для існування церковної спільноти… Я за те, щоб був консенсус, але консенсус може бути досягнутий тільки коли є мінімум. Мінімум, щоб ми мали можливість і єпископи з єпископами, і єпископи з священниками і народом обмінюватися думками».
На запитання ведучого, чому часто єпископи або священники як поважну причину називають небажання автокефалії саме у прихожан, гість зазначив: «Часто чую знайомих священників: «у мене народ проти». А я кажу: «Звичайно проти, бо ти тридцять років розповідав їм, що автокефалія – це шлях до пекла. А тепер хочеш сказати інше. Як же вони відреагують?».
Досить цікаво також було дізнатися, чи є сьогодні критерії, необхідні для отримання подібного статусу. Владика навів сучасний погляд на це питання грецьких та слов’янських богословів. Це мають бути, зокрема, територіальна незалежність, національна самобутність, достатня кількість єпископів або кандидатів у єпископи, розвинена мережа навчальних закладів та монастирів і братств.
Звісно, що в українському випадку всі ці фактори присутні. Але якщо, скажімо, перші два можна якось визначити, то якою можна вважати достатньою кількість єпископів, навчальних закладів чи монастирів – лишається незрозумілим. Більше того, можна сказати, що сучасний церковний досвід подібні критерії повністю звів нанівець.
Чи можна, наприклад, вважати достатньо розвиненою мережу навчальних закладів у Польській (із її двома навчальними закладами) або Албанській, Єрусалимській та Чеських земель і Словаччини Церквах, які мають лише по одному навчальному закладу? Або чи є достатньою для автокефальної Церкви кількість єпископів в Албанській (сім чоловік) та Чеських земель і Словаччини (шість)? Усі названі Церкви існують у країнах, де православне населення складає мізерну частину. І якщо Єрусалимська церква, як автокефальна, має давню історію, три інші – це молоді автокефалії. Незважаючи на їхню незначну чисельність і пропорційну співвідносність у їхніх країнах, певні історичні події все ж призвели до отримання ними автокефального статусу і вони вже відбулися як такі, доказавши, що для достойного несення місії сьогодні необов’язково бути потужним кількісно.
У цьому контексті цікаво було почути від архієпископа теж, можливо для когось шокуючий, але, тим не менш, очевидний факт: «думати, що щось може відбутися без політики чи без політичного впливу – це ілюзія. Ми ж не у вакуумі живемо, і це потрібно розуміти. Національні Помісні православні Церкви виникали як результат поєднання бажань держави, політикуму, народу і церковних ієрархів.
І як би ми там хотіли чи не хотіли, завжди у Церкви і у держави будуть існувати різні моделі спілкування – від умовно кажучи класичної симфонії до класичного французького секуляризму. Потрібно розуміти, що все рівно так або інакше політика впливала, впливає і буде впливати на церковне життя. Є реальна історія. І реальна історія така: це не завжди є якісно, це не завжди є корисно, це не завжди є правильно, але все ж таки цей момент був присутній».
Тут дійсно доречним буде згадати, що як і древні грецькі, так і більш молоді Церкви (у т.ч. Російсьа) здобували автокефалію не без активної участі своїх держав.
Ще одна важлива, проте мало для кого очевидна річ, на якій наголосив наприкінці бесіди гість – «нині православний світ зовсім інший, ніж був тридцять років тому… усі ієрархи всіх помісних церков розуміють: українське церковне питання потребує великої уваги, серйозного підходу і системного вирішення. І навіть світова ситуація — і геополітична, і культурна — за ці роки змінилася. Тепер усе, що відбувається в Україні, сприймається всіма помісними церквами не як локальна проблема «якогось єпископа, що вийшов із підпорядкування», а як питання, яке стосується всього православного світу.
Сьогодні всі абсолютно розуміють: українське питання не можна вирішити лише заборонами чи крайніми методами. Бо тридцять років показали їхню повну недієвість».
На запитання ж ведучого, як мав би вибудовуватися баланс у відносинах Церкви і керівництва країни, коли у нас «досить непрості відносини», владика відповів: «Спочатку потрібно чути один одного… держави нікуди від нас не дінуться і ми від держави теж нікуди не дінемося… ми залишаємося жити в Україні, це наша країна, ми її громадяни. Тому я впевнений: держава від нас нікуди і ми від держави нікуди. Потрібно шукати якісь варіанти спілкування і взаєморозуміння. Іншого шляху я не бачу». Сьогодні, мабуть, для ієрарха УПЦ сказати хоч так – то вже немало, адже всім зрозуміло хто кого (держава чи Церква) сьогодні не чує та хто ховається від діалогу і від вирішення проблем.
Схоже, що нинішні неприємні процеси, які відбуваються довкола та всередині УПЦ, все ж добавляють сміливості її ієрархам та спонукають їх принаймні не мовчати про те, про що раніше говорити було не прийнято. Українська Православна Церква і раніше не відрізнялась активністю по озвучуванню своєї позиції з приводу злободенних питань. В останні ж роки, коли голос Церкви став особливо затребуваним, її керівництво навпаки ізолювалось і від зовнішнього світу, і навіть власної пастви.
Цього разу владика Сильвестр нібито не зробив нічого незвичайного – просто поспілкувався в студії. Проте, питання, які йому задавалися, а тим більше його відповіді – на сьогодні це стало справжнім революційним проривом в інформаційному панцирі, куди Церкву загнало її керівництво.