4 вересня в Києві відбулося засідання Синодальної богословсько-канонічної комісії УПЦ під головуванням митрополита Білоцерківського і Богуславського Августина (Маркевича). Офіційні ресурси УПЦ обмежилися коротким повідомленням: «під час роботи учасники обговорили актуальні питання внутрішнього життя Церкви», і за тиждень жодних напрацювань Комісії так і не оприлюднили.
Редакції вдалося з’ясувати, навіщо збиралися, що саме відбулося і чому досі немає жодного комюніке.
Засідання Комісії скликали формально — аби обговорити результати дослідження ДЕСС щодо наявності ознак афілійованості Київської митрополії з іноземною релігійною організацією в державі-агресорі. Неформально — щоб розмити персональну відповідальність Предстоятеля, митрополита Онуфрія, за його попередню одноосібну фактичну відмову від діалогу щодо припису держави.
Водночас, за інформацією з кількох джерел, справжнім рушієм самоізоляції УПЦ у цій історії став не Онуфрій, а митрополит Бориспільський Антоній (Паканич): саме він і його команда запропонували схему, що обнулила шанс бодай на часткове врегулювання і завела ситуацію у глухий кут.
Ключовою стала підготовка «юридичної» позиції, яку опрацьовували адвокати М. Чекман, Д. Записний та інші під кураторством Паканича. У тексті, що мав би стати рішенням Комісії, закладалася логіка: висновки ДЕСС — нібито хибні, а виконання припису — неможливе. Але головне — не тональність документа, а те, чого в ньому свідомо не лишили.
По-перше, згадку про Собор у Феофанії 27 травня 2022 року, де УПЦ, хай і декларативно, відмежувалася від РПЦ в адміністративному вимірі. Що в свою чергу делегітимізує практику непоминання очільника РПЦ — один із найважливіших маркерів фактичної канонічної дистанції. Саме ці пункти могли створити для УПЦ аргументовану рамку: є інституційні та літургійні ознаки відмежування. Їхнє вилучення позбавило документ — і ширше, позицію церкви перед державою — опорних «якорів» та можливих точок дотику для подальшого діалогу.
Другий хід тієї ж команди — вилучити пункт про звернення до Предстоятелів Помісних Церков. За нашими даними, на старті готувалася панправославна розсилка — до всіх без винятку (навіть до тих, із ким контакти перервані). Це мало сенс: широка, максимально публічна канонічна дискусія могла стати для УПЦ точкою дотику в вирішенні кризи й індикатором доброї волі в очах держави. Але в робочому порядку задум «порізали», обмеживши УПЦ у спілкуванні з іншими Помісними Церквами. Відтак церкву позбавили можливості комунікувати з православним світом без посередництва РПЦ — і відповідно втратили шанс на зовнішній арбітраж.
Засідання Комісії, де ці правки мали пройти «технічно», перетворилося на зіткнення. Проукраїнськи налаштовані клірики наполягали: без посилання на Феофанію-2022, без (хоча б опосередкованої) фіксації «непоминання» та прямого діалогу з іншими Помісними Церквами УПЦ виглядає непослідовно — і в діалозі з державою, і в очах тих самих Помісних Церков. Представники орбіти Паканича стояли на своєму. Кульмінацією став рапорт митрополита Сумського і Охтирського Євлогія (Гутченка) на ім’я Предстоятеля з принциповою незгодою із запропонованим підходом.
Після цього митрополит Онуфрій, за нашими джерелами, відчувши ризик відкритого внутрішнього розлому, наказав узагалі не ухвалювати підсумкового висновку. Формально — аби уникнути ескалації. По суті — аби зацементувати вакуум рішень, що цілком вигідно проросійській групі на чолі з Паканичем.
Наразі, УПЦ залишається з чинним приписом ДЕСС і без жодної предметної відповіді, яку можна було б публічно подати як узгоджену позицію. Канонічно — без публічного нагадування про Феофанію-2022 і чітко зафіксованого непоминання лінія відмежування виглядає розмитою. Комунікаційно — відмова від всеохопної розсилки листів фактично цементує для УПЦ єдиний «канал доступу» до православного світу — через РПЦ, позбавляючи церкву прямого діалогу з іншими Помісними Церквами та послаблюючи її послідовність у відділенні від РПЦ.
Усе це поглиблює внутрішню кризу в УПЦ: потенційні точки дотику зникають, а й без того примарна надія на конструктивний діалог віддаляється. У підсумку це радше виглядає як спроба «відкату» та реваншу проросійського крила.
Хто за що відповідає? Роль митрополита Онуфрія — радше менеджерська: він прагнув колективізувати ризики й уникнути персональної відповідальності за тупикові рішення. А політичну архітектоніку процесу, перехопивши ініціативу, вибудовував саме митрополит Антоній. Його команда — від юристів до «редакторів» — задала рамку з ознаками повернення до РПЦ. Комісія перетворилася на механізм блокування, а не прийняття рішень. І якщо прибрати емоції, картина виглядає раціональною в логіці апаратної оборони: зберегти керованість і час, навіть якщо це коштує зростання юридичних і репутаційних ризиків. Але ціну за це платитимуть «люди на місцях».
Що далі? У короткій перспективі церква може піти в судову площину, оскаржуючи дії ДЕСС — це дає паузу, але без чітко сформульованих «якорів» (Феофанія-2022, непоминання, публічні листи) аргументація виглядатиме хиткою.
У цій історії центральною фігурою — радше антигероєм — є митрополит Антоній (Паканич). Саме його команда «відпрацювала» два вузлові пункти: вилучила згадку про Феофанію-2022 та про непоминання, а також заблокувала всеохопну розсилку листів до всіх Помісних Церков — і цим позбавила УПЦ шансу на змістовний діалог, хоча б у перспективі. Онуфрій лише поставив печатку тиші. Та тиша не захищає: вона лише відкладає момент, коли доведеться говорити вголос і предметно. Чим довше триває пауза, тим дорожчою буде ціна — і першими її сплачуватимуть громади та священники УПЦ.
Джерело: facebook.com