Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Вʼячеслав Горшков, начальник відділу у справах релігії Державної служби України з етнополітики та свободи совісті
Болісна історія України – це історія виходу з-під імперського впливу, яка до сьогодні триває. Зараз ми маємо без перебільшення Велику війну за нашу незалежність.
Цей процес розпочався ще більше ніж сто років тому, після революції 1917 року, коли Четвертий Універсал Української Центральної Ради, у січні 1918 року, проголосив Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу». Цю історію нам не викладали належним чином в школі; ми, на жаль, погано її знаємо. І мені свого часу дуже цікаво було досліджувати архівні джерела, щоб зрозуміти, про яку Україну тоді мріяли, яку державу намагались розбудувати.
Тоді процеси державотворення рухались в такому напрямку, що був суголосний київській традиції, про яку сьогодні вже згадували. З яким містом завжди порівнювали Київ? Київ ніколи не намагався бути третім, чи якимось там за рахунком Римом, Київ завжди порівнювали з Єрусалимом. Тобто Київ з давніх часів рухався за єрусалимською моделлю, а Єрусалим, на відміну від Риму, не імперське місто, а відтак, він пропонує зовсім іншу модель відносин і стосунків для своїх мешканців.
Перед тим, як я звернусь до біблійних текстів, хочу звернути увагу ось на що. Коли ми посилаємось на нашу богословську традицію, ми не враховуємо, що вона, так само як й інші богословські традиції старих церков, формувались під дуже потужним імперським впливом. І ми часто не усвідомлюємо, наскільки наше улюблене рідне богослов’я є імперським.
Проте біблійне богослов’я наскрізь антиімперське. Вся Біблія, від Буття до Одкровення – принципово антиімперська книга. І дуже дивно, що біблійні тексти використовувались і використовуються для виправдовування агресивної імперської політики.
Отже, якщо ми згадаємо яка, відповідно до біблійних текстів, поставлена задача перед людством, бо ми тут говоримо не лише про православні церкви, а загалом про українське суспільство, про його згуртованість, то Афінська проповідь апостола Павла вказує на єдність всього людства, бо всі походять від однієї, створеної Єдиним Богом, людини.
Це дуже сильно пов’язано з монотеїзмом, бо це заперечувало поширений тоді генотеїзм, коли кожен народ виводив своє походження від окремого бога. І тому представники народів – принципово були просто різні істоти, і ворожість – це було нормальне ставлення до іншого. А от коли прийшло усвідомлення, що ми всі від Одного, то ми тоді брати і сестри, у нас має змінитися ставлення, відносини до інших.
Натомість, хоча християнство сильно вплинуло на міжособистісні відносини, але воно майже не вплинуло на міжнародні відносини або відносини між великими групами колективної ідентичності, які можуть бути й за релігійною, і за культурною, і за етнічною ознакою.
Тому наші церкви (і це не лише православних стосується), як на мене, не в повноті розуміють, скажімо так, ту єдність, яка в них має бути. І вони не звертають увагу на ту мету, яку Бог поставив перед всіма народами, перед всіма групами людей.
Як каже у своїй проповіді в Афінах апостол Павло, мета існування всіх цих груп – щоб люди шукали Бога, чи не знайдуть, чи не відчують вони Його. Отже, якщо відбувається цей процес Богопізнання, Боговідчуття, він має впливати на життя конкретної групи. І результатом такого Богопізнання має бути здобуття цією групою слави.
Один текст, на який майже ніколи не проповідується в церквах – це 21-й розділ Одкровення, де йдеться про той час, коли народи входять до Нового Єрусалиму. І тут посилання до пророцтв ще 750-річної давнини до Різдва Христового – Михея та Ісаї. Ми бачемо, що народи входять в Єрусалим, але вони йдуть не з порожніми руками (див. Одкровення 21:26).
Вони несуть свою славу і честь. Якщо честь – це, можна сказати, гідність – грецьке слово, яке тут використовується можна перекласти як «гідність», і ми трошечки на цьому розуміємося, особливо після Революції Гідності.
Але що стосовно слави? Слава – це завжди результат взаємодії однієї групи з іншими групами. Слава – це не те, що конкретна група сама про себе вигадує. Не можна вигадати собі славу. Але, коли ми взаємодіємо, ми обов’язково здобуваємо славу. Якщо ми погано взаємодіємо – це погана слава. Якщо ми нормально відносини розбудовуємо – це приносить добру славу. І саме цю добру славу не соромно принести як дар до Нового Єрусалиму.
Мені здається, якщо ми всі разом будемо виходити з цих текстів і будемо працювати на здобуття слави нашої конкретної групи, на здобуття слави України, тоді у нас буде спільний знаменник нашої діяльності. Тоді ми зможемо подолати наші корпоративні інтереси, що заважають повноцінному діалогу та єдності.