Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, професор Українського державного університету ім. М. Драгоманова
Сьогодні в УПЦ створюється видимість дискусій про канонічний статус УПЦ та особливий шлях до автокефалії з одного боку та обов’язок відновлення поминання усіма Патріарха Кирила з іншого боку. Окремим трендом стають дискусії про екзархат, про вину Константинопольського Патріархату і керівництва ПЦУ за стан сучасного українського православ’я. Всі ці дискусії покликані віддалити вірних УПЦ від ясного розуміння канонічних основ, що визначають сьогоднішній статус УПЦ та її можливе майбутнє.
За таких умов обов’язком богословів та релігієзнавців є повернення дискусій до фундаментальних основ, визнання яких може відкрити за бажання вихід для УПЦ із складу РПЦ. Нагадування осноположень канонічного права, які задають можливий шлях до автокефального статусу, знову і знову виявляє, що УПЦ так і не почала свій шлях виходу із РПЦ, але перебуває у Московському Патріархаті як канонічно, так і фактично-адміністративно.
Основа: 34 апостольське правило
Фундаментальним для конституювання єдності українського православ’я є 34 апостольське правило: “Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух”. Очевидно, що це правило прямо вимагає єдності українських православних, зокрема, усі єпископи мають існувати під проводом єдиного Предстоятеля, а Предстоятель має діяти у єдності з собором усіх українських єпископів.
В сучасному православному богослов’ї це правило також тлумачиться як таке, що передбачає існування автокефального устрою для Православної Церкви певного народу. Єпископи певного народу мають свого Предстоятеля та складають собор, визначають усі внутрішні питання життя цієї церкви. Мати свого главу і означає бути автокефальним (“авто” — сам, “кефалос” — глава).
Під народом у цьому правилі мається на увазі не певний етнос, а політична нація, тобто всі громадяни православного віросповідання певної незалежної держави. Вимоги мати власну Церкву за етнічною ознакою у 1872 році засуджені як етнофілетизм. Так само під засудження за етнофілетизм підпадають намагання перетворити на певну етнічну цілісність вірних інших національностей, користуючись ідеями імперіалізму, проєктами особливої культурно-цивілізаційної цілісності.
Отже, якщо брати випадок України, українські православні єпископи повинні мати єдиного Предстоятеля та складати Собор, здійснюючи власне служіння відносно всіх православних вірних України незалежно від їх етнічної належності, мови, раси та інших особливостей. Усі проєкти, які б передбачали існування Церкви лише для етнічних українців, були б етнофілетичними, але таких проєктів до цього часу і не виникало.
Натомість широке розповсюдження в Україні набув російський етнофілетизм, що використовує різноманітну аргументацію, однаково маніпулятивну та антиукраїнську. По-перше, церковна та світська російські влади докладають величезних зусиль, щоб довести – українці та росіяни це один російський народ. Така пропаганда з Москви була розповсюджена в 1990-ті, і як не дивно, набула широкого розмаху з 2015-го року. Деякий успіх цієї пропаганди на вірних УПЦ не можна заперечувати, особливо у єпархіях на Сході та Півдні України, навколо Почаєва, на Закарпатті та на Буковині. Новітнє москофільство передбачає відмову від усіх українських та регіональних особливостей православної ідентичності на користь традицій та особливостей російського православ’я, примус вірних УПЦ до того, щоб усім прийняти культурне, цивілізаційне і політичне самовизначення як росіян, визнання саме російського православ’я “чистим” та “спасительним”. По-друге, РПЦ докладає великих зусиль, щоб довести: незалежність України не повинна вести до конституювання автокефальної Церкви в Україні, навіть якщо визнавати існування окремого українського народу та поважати незалежність України як незмінну надалі реальність. В цій лінії аргументації використовується приклад Олександрійського Патріархату, чия канонічна територія – це вся Африка, незалежно від державних кордонів на цьому континенті. У 2011 році Патріарх Кирил намагався популяризувати теорію, що в 1590 році східні патріархи включили Московський Патріархат у пентархію, підпорядкувавши йому всі землі “північніше Константинополя”. Звичайно, що приклади Болгарії, Грузії, Румунії, Сербії та інших країн з численним православним населенням, що мають автокефальні Церкви, суперечать твердженням РПЦ.
В історії православ’я засуджувалися спроби побудувати моноетнічну автокефальну Церкву, але не заперечувався сам принцип, що у незалежній державі може утвердитися автокефальна Церква. Більше того, існують навіть автокефальні Церкви меншості населення у незалежних державах, як то Албанська, Польська Церкви, Церква Чеських і Словацьких земель. Україна має достатньо православних єпископів, священників та мирян для автокефалії, в Україні є достатньо академій та семінарій для підготовки кадрів, є велика кількість монастирів, а, отже, є всі підстави для автокефального устрою українського православ’я.
Проблема єдності єпископів із своїм Предстоятелем: 15-те правило Двократного собору
Вимога послуху своєму Предстоятелю помісної Церкви підкреслюється в 15-му правилі Двократного собору. Сьогодні єпископи УПЦ вочевидь порушують цей канон, і ця обставина потребує окремого аналізу.
Якщо взяти фактичне канонічне становище єпископів УПЦ, то вони є єпископами РПЦ в Україні. Саме у такій якості їх визнають усі помісні Церкви. Всіх єпископів УПЦ бачимо у розділі “Єпископат РПЦ” на офіційному сайті Московського Патріархату, у офіційних календарях РПЦ. Всі єпископи УПЦ наведені в офіційному довіднику Вселенського Патріархату в розділі єпископату РПЦ в України, при чому, починаючи з довідника 2019 року, вони не визнаються законними єпархіальними єпископами. За оцінкою Вселенського Патріархату, вони стали єпископами, що у неканонічний спосіб перебувають на території України. Зокрема, митрополит Онуфрій вже не визнається як “Київський та всієї України”, а як “Онуфрій, митрополит у Києві”. Наступний крок для Вселенського Патріархату – це визнати УПЦ “самочинним зборищем” або й навіть “розколом”, оскільки ці єпископи не визнали рішення Вселенського престолу від 11 жовтня 2018 року про повернення Київської митрополії у лоно Константинопольського Патріархату та наступного рішення про утворення ПЦУ і надання їй автокефалії. Таким чином, єпископи УПЦ – це єпископи РПЦ в Україні, які зобов’язані покинути РПЦ, визнати своїм предстоятелем або Вселенського Патріарха, або ж митрополита Епіфанія, щоб не бути самочинним зборищем і розколом. Лише з точки зору ікономії, церковного милосердя, вони визнаються єпископами РПЦ, що тимчасово перебувають в Україні. Також у новинах усіх помісних Церков єпископи УПЦ визнаються у якості єпископів РПЦ, з ними співслужать завдяки цьому їх статусу.
Звичайно, що як єпископи РПЦ всі архиєреї УПЦ мали б згідно з 15-м правилом Двократного собору поминати свого Предстоятеля – Патріарха Московського Кирила чи принаймні саме так його мав би поминати митрополит Київський Онуфрій. Після Феофанівського Собору (27 травня 2022 року) митрополит Онуфрій перестав поминати Патріарха Кирила як “Господіна і Отця”, а поминає його серед інших предстоятелів у своєму дивному диптиху, з якого виключені ті предстоятелі, які визнають і підтримують ПЦУ. Разом з тим, митрополит Онуфрій поминає його не просто як “Московського”, але і “всія Русі”, що залишається рудиментом – прихованим визнанням прав Патріарха Московського як Предстоятеля РПЦ, яка є Кіріархальною Церквою відносно УПЦ як самостійної Церкви, у чому власне і полягає сучасне тлумачення відносин УПЦ і РПЦ у статтях архиєпископа Сильвестра, які роз’яснюють сьогоднішню позицію митрополита Онуфрія.
Отже, УПЦ випадає з канонічного поля православ’я, оскільки замість того, щоб поминати Патріарха Кирила як Предстоятеля всієї РПЦ, частиною якої є УПЦ, що засвідчується пунктом 1.1. Статуту УПЦ, митрополит Онуфрій ввів поминання диптиху Предстоятелів. Він мав би право поминати всіх Предстоятелів автокефальних Церков, якби він сам був Предстоятелем автокефальної Церкви. Згідно з митрополитом Онуфрієм та еклезіологією УПЦ недопустимим є становище самопроголошеної автокефалії, яка була б тимчасово невизнаною з боку інших помісних Церков. А це означає, що УПЦ мала б отримати автокефалію вже як визнану більшістю автокефальних Церков, а в ідеалі – усіма.
Як пояснює архиєпископ Сильвестр, УПЦ після собору в Феофанії існує у стані “фактичної автокефалії”, але канонічно все ще є частиною РПЦ. Митрополит Онуфрій взагалі заявив, що УПЦ порвала з РПЦ. При цьому у своїх статтях архиєпископ Сильвестр і у своїх виступах перед кліром УПЦ митрополит Онуфрій говорять про те, що “після війни” УПЦ буде просити РПЦ про надання автокефалії. Визнання того, що є наміри у майбутньому просити про автокефалію саме у РПЦ, вказує на сьогоднішню належність УПЦ до РПЦ. У цій перспективі РПЦ визнається цілим, що може надати автокефалію УПЦ як своїй частини. За таких умов вимогою 15 правила Двократного собору є поминання Патріарха Московського як свого Предстоятеля з боку хоча б митрополита Онуфрія. За свідченням деяких єрархів УПЦ, саме про такий спосіб поминання і домовлялися на соборі в Феофанії. Всі священники і єпископи УПЦ перестануть поминати Патріарха Кирила, як це є у звичаї в РПЦ, але будуть поминати митрополита Онуфрія, а вже останній буде поминати Патріарха Кирила як свого Предстоятеля. Замість цього після собору у Феофанії митрополит Онуфрій став поминати усіх Предстоятелів автокефальних Церков, з якими він як Предстоятель УПЦ і як представник РПЦ є у спілкуванні. Ця квазі-автокефалія різко засуджується Патріархом Кирилом і Синодом РПЦ, які вимагають повернення звичая поминання Патріарха Московського всіма архиєреями і навіть усіма священниками УПЦ.
На думку керівництва РПЦ, для української держави має бути достатньо того, що УПЦ має “адміністративну самостійність”, хоча й зберігає “канонічну належність” до РПЦ. Звичайно, що така концепція суперечить 34 апостольському правилу: якщо Патріарх Кирил є канонічним Предстоятелем для єпископату УПЦ так само, як і для всіх інших єпископів РПЦ, то єпископи УПЦ не можуть робити нічого самостійно без нього як свого Предстоятеля. А згідно з 15 правилом Двократного собору хоча б митрополит Онуфрій повинен поминати Патріарха Кирила саме у якості свого Предстоятеля.
До речі, деякі єпископи УПЦ намагаються пом’якшити проблему з непоминанням Патріарха Кирила у якості Предстоятеля, висуваючи тезу, що сьогодні УПЦ використовує грецький спосіб поминання. Згідно з цим способом священник поминає тільки свого єпископа, єпископ же поминає свого Митрополита, а вже останній поминає свого Патріарха. Проблема УПЦ в тому, що всі рядові священники поминають не лише свого єпископа, а й Митрополита Онуфрія, тому це вже не є грецький спосіб поминання. Це просто часткове застосування російського способу поминати всю єрархію. А саме, при фактичній і канонічній належності УПЦ до РПЦ поминання лише Митрополита Онуфрія є обмеженим застосуванням російського звичаю поминати всю єрархію.
Нагадаємо, що ще на початку 1990-х Патріарх Московський надав благословення священству в Західній Україні не поминати його за літургією. Натомість застосовувалося поминання Митрополита Київського і свого єпископа, часто перед цим використовувалася формула “Пом’яни Господи всіх патріархів православних”. Сьогодні бачимо саме ці дві формули, санкціоновані в РПЦ для Західної України в 1990-ті. Більшість єпископів поминають, починаючи з Митрополита Київського, меншість – наприклад, Одеська єпархія – вставляє на початку поминання “всіх патріархів православних”. Патріарх Кирил нагадує про обов’язковість поминання Московського Патріарха для всіх, але при цьому не засуджує як розкольників тих, хто не поминає – хоча мав би це зробити згідно з 15-м правилом Двократного собору. Таке незасудження можливе лише у випадку якщо поминання всіх предстоятелів митрополитом Онуфрієм розумієтеся керівництвом РПЦ як замасковане поминання патріарха Кирила як свого Предстоятеля. Таким чином, для держави наявний стан представляється як “фактична автокефалія”, а згідно з канонічним порядком, при відсутності засудження єпископату УПЦ з боку керівництва РПЦ за розкол, цей самий наявний стан УПЦ є саме фактичною належністю до РПЦ.
У ряді єпархій УПЦ склалася парадоксальна ситуація з подвійним поминанням. Наприклад, митрополит Черкаський Феодосій вимагає обов’язкового поминання Патріарха Кирила перед поминанням митрополита Київського. Якщо повірити листам митрополита Онуфрія до єпископату УПЦ (від 20 травня 2025-го року), до голови ДЕСС (2022-го року) на соборі у Феофанії УПЦ вийшла з РПЦ. Тоді згідно з 34-м апостольського правила митрополит Феодосій нічого не може вчиняти без відома свого предстоятеля Митрополита Онуфрія, а згідно з 14-м і 15-м правилами Двократного собору митрополит Феодосій має поминати лише свого Предстоятеля – митрополита Онуфрія, а не поминати предстоятеля іншої Церкви – предстоятеля РПЦ Патріарха Кирила. Якщо ж митрополит Феодосій поминає Патріарха Кирила, то саме його визнає за свого Предстоятеля, а РПЦ за свою помісну Церкву, і якщо митрополит Онуфрій та керівництво УПЦ не засуджують його, то виходить, що вони не застосовують до УПЦ 34-те апостольське правило, не розглядають УПЦ як самостійну церкву.
Деякі єпископи УПЦ заявляють, що митрополит Феодосій та йому подібні архиєреї УПЦ поминають Патріарха Кирила у межах свободи, яку надали постанови собору у Феофанії. А саме, серед цих постанов є такий пункт: “На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архиєреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля”. Однак, цей пункт надавав права тим єпархіям, які мають значні труднощі у спілкуванні з митрополитом Онуфрієм, наприклад, через перебування в окупації чи у зоні бойових дій. Таких труднощів у митрополита Феодосія немає, Черкаська єпархія вільна у спілкуванні з митрополитом Онуфрієм і тому якоїсь автономії у визначенні питань церковного життя не отримувала згідно з постановами собору у Феофанії.
Також очевидно, що пріоритет мають 34-те апостольське правило і 14 правило Двократного собору, за якими митрополит Феодосій не мав би нічого не робити без свого безпосереднього предстоятеля митрополита Онуфрія – якби вважав би його Предстоятелем автокефальної чи хоча б автономної Церкви, він так і вчиняв би, а не заводив би свої порядки, орієнтуючись на Патріарха Кирила як на єдиного справжнього свого Предстоятеля. Так само вчиняють митрополити Лука Запорізький, Антоній Броварський. Так вчиняють навіть київські вікарії архиєпископи Даміан Фастівський (Введенський монастир) та Ісаакій Ворзельський (Голосіївський монастир), які точно мали б діяти виключно так, як велить їх єпархіальний архиєрей Митрополит Онуфрій. Демонстративний непослух митрополиту Київському і послух Патріарху Московському цих архиєреїв ще раз вказують на канонічну і фактичну належність УПЦ до РПЦ, яка зберігається у всій своїй повноті після собору в Феофанії.
Можливі шляхи при усамостійненні від Москви: канонічна логіка
Якщо ми згадаємо досвід українських Церков, які дійсно порвали з Москвою у період свого становлення та пройшли всій шлях до визнання Вселенським Патріархом у 2018 році, єпископи цих Церков використовували два основні способи поминання, які відображали дві концепції розуміння становища українського православ’я відносно всіх інших автокефальних Церков.
В УПЦ КП панівною була точка зору “головне, щоб ми самі себе визнавали у якості самостійної автокефальної Церкви”. На думку представників УПЦ КП якщо згідно з 34-м апостольським правилом українські православні мали право на свою Церкву, то ніщо не може завадити реалізувати це право практично. І тому в УПЦ КП завжди все ґрунтувалося на поминанні Патріарха Київського і всієї Руси-України, а сам Патріарх поминав диптих Предстоятелів автокефальних Церков. Відповідно, УПЦ КП дотримувалася норм 34-го апостольського правила і 15-го правила Двократного собору в творчий спосіб, через визнання власного Предстоятеля як Патріарха Церкви, яка дійсно має фактичну автокефалію і лише чекає на визнання з боку Вселенського Патріархату та інших Церков.
В УАПЦ панували аналогічні концепції, але у періоди інтенсивних перемовин із Вселенським Патріархатом про можливе визнання УАПЦ кілька разів впроваджувала поминання Константинопольського Патріарха через розрахунок у перспективі досягти визнання УАПЦ в якості автономної Церкви в межах Вселенського Патріархату.
Ніколи в УПЦ КП чи УАПЦ не існувало практики поминання Патріарха Московського як свого канонічного предстоятеля. УПЦ КП та УАПЦ вважали Україну незаконно анексованою Московським Патріархатом, і тому зверталися до Вселенського Патріархату з перспективи визнання подвійного права цього Патріархату вирішити українське питання.
По-перше, Константинопольський Патріархат як перший у православ’ї престол має владу приймати апеляції та розглядати їх. Згідно з 3, 4 і 5 правилами Сардикійського собору вищою апеляційною інстанцією для вирішення всіх церковних суперечок, що зачіпають єпископів, визнається Римський престол. Однак, вже в епоху до великого розколу таку саму виняткову владу отримав і Константинопольський Патріарх згідно з 28-м правилом Четвертого Вселенського собору: “В усьому йдучи за визначеннями святих отців, і визнаючи читане нині правило ста п’ятдесяти богоулюблених єпископів, що були на Соборі у дні благочестивої пам’яті Феодосія, в царському місті Константинополі, новому Римі, те саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої Церкви того ж Константинополя, нового Рима. Бо престолу старого Рима отці достойно дали переваги, оскільки то було царююче місто. Керуючись тією ж спонукою, і сто п’ятдесят богоулюблених єпископів надали рівні переваги святійшому престолу нового Рима, розсудивши справедливо: нехай місто, що отримало честь бути містом царя і Сенату, і має рівні переваги із стародавнім царственим Римом, і в церковних справах звеличене буде подібно до того, і буде другим після нього”.
Відмітимо, що саме на Четвертому Вселенському соборі 451 року було затверджено пентархію як систему п’яти Патріархатів – Римського, Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського і Єрусалимського, визначено межі їх відповідальності як у плані підлеглих єпархій, так і територій для місіонерської діяльності. Але при цьому у випадку виникнення суперечностей, свої апеляції митрополити та єпископи могли подавати лише до Риму і до Константинополя, бо лише ці два Патріархати отримали владу вищої апеляційної інстанції. Природно, що після великого розколу вся влада вищої апеляційної інстанції для вирішення спорів у Православних Церквах належить виключно Константинопольському Патріарху. Останній, за бажання, може долучати до розгляду справ Давні Престоли Сходу, тобто Патріархів Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського, або ж усіх предстоятелів автокефальних Церков, скликаючи Нараду Предстоятелів. Отже, цілком закономірним є те, що за бажання мати визнану автокефальну Церкву, незалежну від Москви, єпископи УПЦ КП і УАПЦ систематично подавали апеляції до Константинопольського Патріарха, і цілком показовим як вияв бажання залишатися в РПЦ є той факт, що УПЦ ніяких апеляцій до Константинопольського Патріарха чи до всіх предстоятелів автокефальних Церков не подає.
По-друге, оскільки Україна була канонічною територією Константинопольського Патріархату, анексія 1686 року відбувалася з порушенням канонів, а подальші дії Москви стосовно Київської та інших українських єпархій були пов’язані з численними тяжкими зловживаннями, то апеляції до Вселенського Патріарха направлялися УПЦ КП і УАПЦ ще й як до Церкви-Матері. Те, що саме Константинопольський Патріархат є справжньою кіріархальної Церквою для України, було очевидним не лише з факту перебування Київської митрополії в цьому Патріархатові у 988-1686 роках. Представників УПЦ КП та УАПЦ надихали слова з Томосу про автокефалію Польської Православної Церкви про те, що Вселенський Патріархат безумовно визнає за Московською Патріархією ту територію, яка належала цій Церкві на 1590 рік. На всіх інших територіях, зокрема – України, Білорусі, Балтійських країн – Константинопольський Патріарх цілком вважав себе вправі регулювати статус місцевих православних єпархій у разі необхідності втручаючись не лише як вища апеляційна інстанція, але і як Церква-Мати.
Визнання РПЦ кіріархальною Церквою як визнання належності до РПЦ: канонічні підстави
УПЦ заганяє себе у безвихідь саме тому, що початково не обговорює можливість визнання кіріархальною Церквою для УПЦ саме Константинопольський Патріархат. Крім того, в риториці УПЦ в останні роки наростає намагання показати, що УПЦ є самостійною Церквою, а те, що РПЦ є кіріархальною Церквою, означає лише те, що у майбутньому саме від РПЦ треба отримати томос про автокефалію, або хоча б згоду на такий томос – тоді як повне визнання своєї автокефалії УПЦ очікує від Наради Предстоятелів як замінника Вселенського собору. УПЦ продовжує протидіяти канонічному порядку, згідно з яким томос про автокефалію надається саме Константинопольським Патріархатом як першим престолом, який має владу вищої апеляційної інстанції. Саме тому УПЦ зараз підтримує Македонську Церкву: остання отримала підтвердження канонічного статусу свого єпископату від Вселенського Патріархату, але взяла томос у Сербської Церкви і тепер справа отримання томосу від Вселенського Патріархату затягується.
Керівництво УПЦ вимагає скликати Нараду Предстоятелів з українського питання, що передбачає знайдення рішення, яке було б прийняте консенсусом. І тут вже маємо чотири основні проблеми. По-перше, Нарада Предстоятелів відбувається за головування Вселенського Патріарха, а він очікує на подання апеляції від УПЦ. По-друге, на Нараді має бути РПЦ, яка порвала відносини з 4-ма автокефальними Церквами через їх визнання ПЦУ, і тому легко передбачити, що умовою проведення Наради Предстоятелів РПЦ висуне відміну Томосу, який був наданий ПЦУ, на що Вселенський Патріарх ніколи не піде. По-третє, навіть якщо вдасться зібрати Нараду Предстоятелів, на ній Московський Патріарх заблокує будь яке вирішення українського питання, окрім повного повернення усіх православних громад України до складу РПЦ. По-четверте, щоб скликати Нараду Предстоятелів з українського питання потрібні офіційні звернення від УПЦ до Вселенського Патріарха та всіх інших предстоятелів автокефальних Церков, що мало б стати початком для процесу офіційного обговорення можливості проведення такої Наради – але цих звернень немає.
Найголовніша хиба у канонічній свідомості УПЦ сьогодні – це постійне риторичне применшення значення того факту, що УПЦ визнає РПЦ кіріархальної Церквою. Керівництво УПЦ та більшість єпископів УПЦ наголошують, що визнання РПЦ кіріархальною Церквою означає лише те, що в майбутньому потрібна буде згода РПЦ на автокефалію УПЦ або як інстанції, що надасть автокефалію, або як суб’єкта, що буде погоджуватися на надання автокефалії для УПЦ з боку Вселенського Патріархату і Наради Предстоятелів. У дійсності коли представники УПЦ визнають РПЦ як кіріархальну Церкву, вони визнаються, що УПЦ є частиною РПЦ, що керівництво УПЦ мало би бути у постійному послухові Патріарху Московському та мало б поминати його.
Згідно з 15-м правилом Двократного собору Митрополит Онуфрій та єпископат УПЦ мають право не перебувати у послухові Патріарху Кіріархальної Церкви і не поминати його як власного “Отця” лише у тому випадку, коли він є явним єретиком і знаходиться у процесі соборного засудження. Собор у Феофанії відмовився засудити єресь “руссміра”, винести на обговорення інші єресі та канонічні злочини Патріарха Кирила. В рішеннях собору маємо лише вкрай м’яку формулу: “Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні”. Очевидно, що за таких умов відмова від послуху Патріарху Московському і його непоминання є явним порушенням 15-го правила Двократного собору. Це правило ясно вказує: “якщо якийсь пресвітер, чи єпископ, чи митрополит, насмілиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, і не буде підносити його ім’я, за визначеним і встановленим чином, у божественному тайнодійстві, але раніше соборного проголошення і повного його осудження, вчинить розкол, такому Собор визначив бути повністю чужим усякого священства, якщо тільки викритий буде в цім беззаконні”.
Для того, щоб перестати поминати Патріарха Московського, Собор УПЦ мав би або 1) проголосити автокефалію, і неоднозначно відділитися від РПЦ, або 2) засудити Патріарха Кирила за вчення, що були раніше Церквою визнані як єретичні. Зокрема, можна було б у вчення про “руссмір” та проповідях Патріарха Кирила про Росію як окрему обрану цивілізацію добра, що протистоїть всьому іншому світові як простору зла, віднайти явні ознаки гностичних і маніхейських вчень. Тоді б застосовувалася та частина 15-го правила, яка санкціонує відділення від патріарха єретика і непоминання його: “Однак це визначено і затверджено про тих, котрі, під приводом якихось звинувачень, відступають від своїх предстоятелів, і чинять розколи, і роздирають єдність Церкви. Бо ті, що відділяються від спілкування з предстоятелем, заради якоїсь єресі, осудженої святими соборами чи отцями, коли, тобто, він проповідує єресь привселюдно, і вчить цього в церкві відкрито, такі, якщо і відгородять себе від спілкування із названим єпископом, раніше соборного розгляду, не тільки не підлягають визначеній правилами єпітимії, але й достойні чести, належної православним. Бо вони осудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розколом розірвали єдність Церкви, але намагалися охоронити Церкву від розколів та розділень”. УПЦ не виявляє ніяких спроб засудити Патріарха Кирила як єретика і тому відділення від нього є неканонічним. Немає ніяких надій на те, що єпископам УПЦ вистачить сміливості визначити Патріарха Кирила як єретика і такого, що підпадає під анафему як це зробив Архиєрейського собор ПЦУ.
За таких умов уникнути порушення 15-го правила Двократного собору можна було б через визнання того, що для УПЦ кіріархальною Церквою є Константинопольський Патріархат. Але тоді вже згідно з тим розумінням канонів, яких дотримується УПЦ, треба визнавати дії Константинопольського Патріархату в Україні в 2018 і 2019 роках цілком легітимними. Згідно з розумінням канонів, якого дотримується РПЦ і УПЦ, саме кіріархальна Церква могла провести реабілітацію розкольників та надати автокефалію – а саме це й було зроблено.
Визнання Константинопольського Патріархату як кіріархальної Церкви відкриває дві основні можливості. Перший шлях для УПЦ – це визнати всі дії Патріарха Варфомолія із створення ПЦУ такими, що були цілком доречні по ікономії. Визначення майбутнього УПЦ за таких умов мало б стати предметом перемовин між УПЦ з одного боку та ПЦУ і Константинопольським Патріархатом з іншого боку. Другий шлях для УПЦ – це визнати здійснену Константинопольським Патріархатом відміну анексії Київської митрополії у 1686 році, але не визнавати подальших дій із утворення ПЦУ і просити про входження УПЦ до складу Константинопольського Патріархату. Згідно з Томосом, наданим ПЦУ, Константинопольський Патріархат має право на утворення своїх ставропігійних структур в Україні, і це міг би бути цілий екзархат. Як частина Константинопольського Патріархату УПЦ мала б визнати дійсність таїнств ПЦУ та зупинити пропагандистські та практичні дії проти ПЦУ.
Все це відкривало б шлях до кінцевої мети Константинопольського Патріархату в Україні: об’єднання всіх православних в єдиній автокефальній ПЦУ. Який час зайняло б таке об’єднання та якою могла б бути конкретна модель єднання – все це могло б бути предметом перемовин. Цей шлях УПЦ для себе не розглядає, оскільки пишається усіма атрибутами фактичної самостійності та не погоджується їх втратити хоча б частково, що неминуче при входження до складу Константинопольського Патріархату.
Те, що УПЦ до цього часу визнає кіріархальною Церквою для себе РПЦ, означає не лише фактичне збереження належності УПЦ до РПЦ, але й також означає, що при конституюванні своєї справжньої самостійності УПЦ опинилася б у розколі.
Визнання РПЦ як кіріархальної Церкви з боку керівництва УПЦ вказує на бажання залишатися й надалі частиною РПЦ, частково приховуючи цю належність до кінця війни та до “завершення несприятливих політичних подій”. Саме так характеризують становище і перспективи УПЦ всередині РПЦ прибічники повного відкритого поминання Патріарха Московського, такі як Феодосій Черкаський. Єпископат УПЦ розраховує отримати гарантії недоторканності УПЦ на міждержавному рівні при закінченні активних бойових дій. При такому розвитку подій УПЦ цілком може відновити поминання Московського Патріарха та знову не приховувати своєї належності до РПЦ, інтерпретуючи її як “лише канонічну належність при збереженні адміністративної незалежності”. Це саме той принцип, що був головним у риториці РПЦ та УПЦ стосовно статусу УПЦ в 2015-2021 роках та використовується сьогодні при захисті структур РПЦ в країнах Балтії.
Необхідність апеляції до Константинопольського Патріархату та теорії про апеляції до Наради Предстоятелів: канонічний аспект
Дивними з точки зору канонічного права є заяви представників УПЦ про необхідність вирішення українського питання через Нараду Предстоятелів, через консенсусне рішення всіх визнаних автокефальних Церков. Якщо єпископат УПЦ хоче все-таки конституювати УПЦ як самостійну Церкву, яка вже не буде частиною РПЦ, то для керівництва УПЦ є один шлях, передбачений канонами – це подавати апеляцію на розгляд Константинопольського Патріархату як першого престолу, що має владу вищої апеляційної інстанції (3-те і 4-те правила Сардикійського собору). І вже Константинопольський Патріарх може ініціювати Нараду Предстоятелів, УПЦ може лише просити про скликання такої наради Патріарха Варфоломія. Знову-таки, як звернення до Константинопольського Патріарха, так і пропозиції скликати Нараду Предстоятелів через неможливість для УПЦ подальшого перебування в РПЦ мають бути оформлені через офіційні листи від УПЦ. Якщо при цьому УПЦ має принципові зауваження до діяльності Константинопольського Патріарха в Україні, до дій ПЦУ, УПЦ має спрямувати офіційні листи з власним баченням цих проблем до Вселенського Патріарха як вищої апеляційної інстанції.
Те, що від УПЦ немає жодних звернень до Вселенського Патріарха, а також немає листів до всіх предстоятелів автокефальних Церков, ясно свідчить про істинне бажання керівництва УПЦ не виходити із складу РПЦ.
Чисто теоретично дискусії про необхідність вирішення українського питання на Нараді Предстоятелів могли бути формою прихованого визнання потреби звертатися до Константинопольського Патріарха у першу чергу та всіх інших предстоятелів автокефальних Церков у другу чергу. Свого часу, усвідомлюючи безперспективність прохань про автокефалію у керівництва РПЦ, митрополит Володимир говорив про необхідність Наради Предстоятелів з українського питання, бо не міг прямо заявити про звернення до Вселенського Патріарха.
Дійсно, після років пропаганди про “неканонічне втручання” Патріарха Варфоломія в українські справи керівництву УПЦ було б важко звернутися з проханням про нове втручання для вирішення проблем українського православ’я. Тому логічним було б замаскувати це прохання як апеляцію до всіх предстоятелів автокефальних Церков, з прохання про скликання Наради Предстоятелів та обговорення кризи в Україні. Але ще раз наголосимо на тому, що такої апеляції УПЦ до всіх предстоятелів автокефальних Церков немає і не видно, щоб йшла підготовка до того, щоб таку апеляцію подати.
Знову-таки, з точки зору Вселенського Патріарха українське питання в цілому вирішене, томос наданий і єпископи УПЦ вільні приєднатися до ПЦУ, при чому ПЦУ гарантує за всіма збереження їх кафедр і їх єпархій. За бажання УПЦ могла домовитися про автономне існування в ПЦУ і мати такий же статус, як РПЦЗ в РПЦ. Це була б де-факто незалежна Церква, яка вирішувала б всі свої питання самостійно, але яка б як ціле брала участь у житті ПЦУ та впливала на ПЦУ. Ця модель розв’язання проблеми об’єднання українського православ’я не потребувала б нового формального переформатування. Звичайно, що таку єдину Церкву дуже швидко визнали б усі автокефальні Церкви, можливо за виключенням РПЦ, яка не відступатиме від своїх прав на Україну та спробує засновувати структуру, яка буде безпосередньо підпорядковуватися Московському Патріарху.
Для УПЦ, однак, важливо мати визнання саме від РПЦ, принаймні поки що. А оскільки керівництво РПЦ категорично заперечує можливість визнання автокефалії українського православ’я з боку Москви, то й затягування з відділенням від Москви де-факто є продовженням перебування УПЦ у складі РПЦ. Маючи надії на отримання гарантій продовження власного існування в Україні у результаті післявоєнного примирення, УПЦ сьогодні затягує час і не робить жодних кроків до усамостійнення від РПЦ та набуття нового канонічного статусу.
Джерело: risu.ua