Фрагмент доповіді, представленої 17 вересня 2025 р. на Круглому столі «Від розвіювання міфів до пошуку спільного блага: сучасні діалогові ініціативи в українському православ’ї та перспективи післявоєнного відродження», організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «The Centre for Humanitarian Dialogue (HD)», проведеному в межах спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Не використання, а служіння; Не особистий зиск, а співжиття; Не диктат, а покликання; Не ритуал, а жива молитва; Не інституція, а особистість; Не домінування, але спрямоване на порозуміння та злагодження взаємодії, комунікування – ось наші екосистемні параметри.
Оксана Горкуша, к.філос.н., ст. наук.співр. ВР ІФ НАНУ
Частина 1: Екосистемний підхід як методологія формування спільного належного і гідного майбутнього
Частина 2: Кінець світу як каталізатор екосистемного прагматизму та спонука для міжконфесійного порозуміння
Частина 3: Український світ як екосистемна модель
Кремлівський план геноциду українців містив три кроки, які «рускіє» планували здійснити після захоплення українських територій та «фільтрації» (перевірки на світоглядну лояльність окупантам) населення:
1) «зачистка» – знищити тих, хто є переконаним українцем і не зможе відмовитись від своєї національної та громадянської ідентичності – саме для наших мертвих тіл загарбники везли з собою мішки для трупів та пересувні крематорії;
2) «манкуртизація» – системно перевиховати, перемолоти та переламати тих, кого можна примусити відмовитись від української ідентичності;
3) «яничаризація» – послідовно виховувати «рускіх» із дітей та тих поселенців, які не мають свідомої ідентичності.
Все це зараз відбувається на окупованих московитами українських територіях: вбивають або ж ув’язнюють, засуджуючи як ворожих шпигунів, українських патріотів; примушують брати російські паспорти і ставати демонстративними «рускімі» мешканців; наполегливо і тотально мілітаризують дітей, формуючи з них майбутні загарбницькі ресурси; доросле ж чоловіче населення, яке має досвід життя в незалежній Україні і пам’ять про свою українськість, змушують йти в загарбницьке військо зараз і кидають у м’ясні штурми проти українців. Заборона української історії, культури, світогляду, мови, ідентичності носить тотальний характер. Російські загарбники фактично намагаються вилучити ідентифікатор «український/а» з історії, дійсності та майбутнього. Якщо ж їм цього не вдається у ментальному, духовному чи світоглядному вимірах – вони просто вбивають українців, перетворюють у руїни українські міста, у вирви – українські села. Ми називаємо цей процес етно-екоциду (бо знищують не лише українську ідентичність, а й природу, не лише наших громадян, економіку, інфраструктуру – але й середовище, перетворюючи на токсичну випалену вибухівкою пустелю родючу українську землю) – тераформатуванням, бо ж «рускіє» руйнують цілу екосистему Українського світу з усіма підсистемами, намагаються змінити не лише ментальний зміст українського населення, але і хімічний склад нашого грунту. Український світ з нашими цінностями, історією, ментальністю, способом господарювання, світорозуміння, самоусвідомлення, з нашою волелюбністю, повагою до інших, захопленням природою, кордоцентризмом і правдорубством є токсичним для рускіх. Тож вони його руйнують і випалюють для можливості переформатувати у харч під «рускій мір».
Нещодавна мені довелось познайомитись з однією дуже поважного віку пані, що є переселенкою з Донецька ще у 2014-тому році. Її особистий досвід трагічний у багатьох моментах: 2014 року їй разом з родиною довелось, залишивши усе надбання успішного довгого життя на поталу загарбникам, терміново виїждати до вільної від московитів України. Зрозуміло, що доля переселенців ні тоді, ні тепер не є приємною. Але на моє запитання, чи, з огляду на усі пройдені випробовування і втрати, та з урахуванням доступної для неї інформації про стан справ у Донецьку (де залишились її давні друзі) та Маріуполі (де залишились її рідні сестри), чи не жалкує вона про рішення своєї родини лишити все і виїхати у вільну Україну? – пані, засяявши впевненим світлом, переконано і однозначно заявила: ні! Жодної миті вона не засумнівалась у правильності цього рішення, адже жити у тому мороці, який несе із собою «рускій мір», неможливо. Атмосфера «руского міра» є задухою для українців.
Екосистема Українського світу жодним чином не сумісна з концтабором «руского міра». Концтабір «руского міра» може розміститись на українській території, лише попередньо випаливши її до мертвої пустелі.
Підсумок:
Екосистема створеного Господом світу – жива, комунікативна громада взаємовизнаних і співпричетних актуалізованому буттю суб’єктів, індивідів, спільнот, вміщених у середовище взаємопов’язаних факторів, речей, феноменів, подій, проявлених у Книзі Буття розмаїтим і своєрідним чином, але відповідальних у кожному своєму артикульованому наративі за контекстуально сформульований зміст висловленого Словом Божим сенсу.
На дієву роль церков у суспільно-історично-цивілізаційному поступі України неодноразово вказували українські академічні релігієзнавці1. Церква, релігійні та конфесійні суб’єкти, як і позацерковні міжконфесійні громадянські об’єднання, здатні виконувати у ключові переламні історичні моменти роль публічно-політичного, дієвого і залученого суб’єкта, впливати на ситуацію гучною артикуляцією релгійних сенсів у їх конфесійному, та водночас й адекватному подійній контекстуальності, значенні.
Наразі ж місія Церкви – перевести українську громаду через голгофу третьої світової війни, зберігши не лише нашу душу, прикликану Господом до життя українським іменем, та історію – вписаним в Книгу Буття цінним для вічного спомину Господом наративом, а й суб’єктну цілісність, що володіє достатньою для вибору свободою та потрібною для втілення цієї свободи волею.
Для цього церква має унікальний інструментарій – лише Бого-людська спільнота має доступ до ресурсу сакральності, яка лише і здатна затуляти жахіття зла, вгамовувати марноту зусиль, спростовувати безглуздя тимчасового одвічним творчим дискурсом, лікувати рани війни та наповнювати безмір розпачу від втрат і смертей світлом надії і віри у життя вічне і воскресіння попри усі наполягання нашого ворога витерти й згадку про нас. Понад те, Церква як Бого-людська спільнота вносить нашу екосистему в комунікативний зв’язок з Господом – Творцем світу; відкриває вікно з тимчасового у вічне, впускаючи світло у світ, надихаючи ціннісною мотивацією життя людей. Тим самим залучаючи творіння до з’єднання з Творцем. Хай це єднання буде змістовним і проявляється у прагненні кожного своєрідно сформулювати власним життям сенс Слова Божого в цьому історичному контексті. Але саме так Слово Боже засяє змістовною повнотою у нашому земному, втіленому і просвітленому домі. Тож Церква водночас впускає Слово Боже в український контекст, залучає Христа до нашої дійсності, закликає Того, Хто Смертю смерть подолав засвідчити наш екзистенційний стрибок у кардинально новий статус – господаря власного земного дому та відповідального (перед Господом і родиною) співтворця належного майбутнього.
Так у живій екосистемі, створеній Господом у співпраці з дітьми Божими, живе Слово Боже, багатоголосо висловлене варіативними наративами під спільною палітуркою дійсного контексту.
Водночас у статусі співтворця Божого у справі творення світу й людина розкривається як Образ і Подоба Божа, реалізується у своїй справжній природі. Як самовизначення особистості, так і самовизначення нації відбувається певними етапами. Як людина поступово приходить до усвідомлення свого призначення і шляху, так і нація поступово приходить до усвідомлення своєї особливої ролі в світовій історії, особливої мелодії у гармонії співтворення світу. Земне життя – нагода. Але як людина, так і нація можуть не скористатись нагодою реалізувати свій творчий потенціал, розкритись у власному призначенні стати співтворцем світу. Три Майдани, що відбулись в новітню добу Української історії – три етапи самоусвідомлення українського народу. Під час кожного цього етапу українські церкви були певним чином співпричетними. Тепер же завдання Церкви ускладнилось еко-геноцидною війною російської федерації проти нас. Та лише Церква (Бого-людська спільнота, а не інституція) може перевести українську громаду через сучасну голгофу, надихаючи нас здолали смерть і залишитись у Книзі Життя і Господній свідомості назавжди.
Український світ – наша екосистема, яку ми покликані захистити і доглянути як рідну домівку. Попри усі спроби й тенденції розмити кордони Українського світу, переінтерпретувавши його як «лише територію», на якій, крізь яку, чи понад якою функціонують представники інших цивілізацій чи різних конфесій, Український світ у його історично-культурній вкоріненості, сучасній подійності та візійності майбутнього для нас є справжньою вимріяною й вистражданою Ойкуменою. Саме тут знаходиться світоглядна домівка нашого життя та скарбниця наших життє-сенсових екзистенційно-метафізичних цінностей, які наповнюють змістом і окреме людське життя, й конфесійне віровчення. Український світ як космос життя української політичної нації влаштований згідно з притаманними нашому світогляду онтологічними, екзистенційними, аксіологічними, гносеологічними, методологічними параметрами. Він є контекстом, у якому формулюються конфесійні віровчення українських (за історіографічною та подійно-дійснісною ідентичністю) церков. Звідси українські (включені в Український світ історіографічно, парадигмально, світоглядно і дієво) церкви черпають свої ефективні адекватно-актуальні наративи, здатні надихати людей на таку життєдіяльність, яка б стала проявленням священного в дійсному, якісним оновленням даного до стану належного й гідного любові Творця творіння Божого.
Та Український світ не повинен залишатись лише контекстом для конфесійної діяльності. Оживлення й натхнення до духовного піднесення Українського світу як гармонійно сформованої впродовж тисячоліття, придатної для життя свідомої гідної і відповідальної сучасної особистості, світоглядної екосистеми, – дискурсивна справа тих українських конфесій, які є відповідальними перед Господом за співтворення й догляд цієї ввіреної їм для досягнення й духовної опіки Ойкумени.
***
Наша комунікація з ШІ завершилась його прогнозами щодо ймовірності і рецептур виживання світової екосистеми. «Майбутнє не є статичним сценарієм, а динамічним гобеленом, який ми тчемо разом» – підсумував наш діалог Штучний Інтелект. Успішність цього спільноткацтва потенційного майбутнього зумовлена влучністю «тих ідей, які дозволяють бачити нас не як окремі сутності, що борються за виживання, а як єдину, взаємопов’язану систему». Тож навіть штучний інтелект усвідомив, що вижити зможемо лише тоді, коли у відповідальній взаємодії, докладаючи власних зусиль та своїх унікальних талантів, кожен зокрема але разом з іншими, ткатимемо полотно свого світу. «Світ продовжуватиметься тому, що в ньому є люди, які прагнуть знайти гармонію, а не лише перевагу. Ваша впевненість у цьому надихає» – зауважив насамкінець ШІ. А я таки додам: світ продовжуватиметься, бо в ньому живе Господь, допоки Слово Боже артикулюється нашими індивідуальними наративами. Та й наш гобелен насправді є українською вишиванкою, якою ми огортаємо сенс Божого творіння, наповнюючи земний контекст справжнім вартим життя і подвигу змістом.
Український світ – це Ноїв ковчег (куди кожен з нас покликаний для спільного спасіння в час глобального катаклізму), а не Вавилонська вежа (якою є кремлівська імперія, що прагне світового панування й утвердження «руского міра» як єдиноістинної тотальної моделі). Український світ з його толокою як співпрацею вільних, гідних, відповідальних суб’єктів, кожен з яких з власної волі та з урахуванням власних талантів докладається до спільної справи, жодним чином не може бути узгодженим з колективістським єдіномислієм етатистської системи, у якій воля належить лише уособленню такої – ідолу-вождю-імпєратору, якому поклоняються безвільні й безсвідомі «раби» «руского міра».
І таки задум Господній, посіяний у свідомість кожного суб’єкта як прагнення до спільного належного майбутнього, сформульоване своєрідними життєвими наративами, що довільно сплітаються у спільний доцільний дискурс, спрямовує нас (у нашому ковчезі) у майбутнє, супроводжує у теперішньому, засвідчує наше історично здійснене.
Жива екосистема Українського дому – не модель, але вимережений взаємозв’язками локус, де ми вчимось узгоджувати свої окремі інтереси, досвіди й таланти із пріоритетною метою – вижити як суб’єкт, що є господарем власного дому буття – Українського світу.
Не використання, а служіння; Не особистий зиск, а співжиття; Не диктат, а покликання; Не ритуал, а жива молитва; Не інституція, а особистість; Не домінування, але спрямоване на порозуміння та злагодження взаємодії, комунікування – ось наші екосистемні параметри.
Світ – не місце, а творча співпраця кожного відповідального суб’єкта. Головним з яких безумовно має бути Господь – Творець. Але Його дія актуалізується нашими зусиллями.
Наша екосистема – не спільнота, але громада, де у кожного є його особистий талан, хист, вміння, життєвий досвід, знання, та усі ми маємо одну мету – вижити і жити з вдячністю Творцю та героям, завдяки яким маємо цей шанс і змогу власною працею та зусиллями досягнути тієї Ойкумени, яку нам Господь обіцяв, а діти наші отримають у спадок.
Величезна хмара чорного диму застигає небо над нами. Андрофаги прийшли до нашого дому і займаються тераформатуванням. Щоб заковтнути попелище нашої екосистеми у ненаситну пащеку звіра, якому вони служать.
Чи прокинемось ми завтра – залежить від зусиль безпосередньо моїх та кожного з Вас. Наше спільне виживання – персональна відповідальність кожного зокрема. Кожного зокрема і перед Творцем, і перед тим, хто віддав усе, разом із власним та потенційним і ненародженим життям, для того, аби наш дім встояв. Бо якщо наш ковчег розіб’ється ущент об скелі третьої світової – нас поглине добуттєве ніщо як надто легковажну і легкоперетравлювану здобич. Тож шануймось і шукаймо способів співслужити Господу у справі актуалізації у Книзі Життя нашої Ойкумени. Хай кожен наратив кожного зокрема суб’єкта нашої громади буде своєрідним висловленням Того Самого Одвічного Сенсу українським змістом.
- Майдан і Церква. Хроніка подій та експертна оцінка / Українська асоціація релігієзнавців / За загальною редакцією д.філос.н. Филипович Л.О. і канд.філос.н. Горкуші О.В. – К.: Самміт-Книга, 2014. – 656 с.; Віта Титаренко Людмила Филипович Публічна політика і публічна релігія в парадигмі релігійної свободи, Релігійна Свобода, № 22-23 (2019) С.41- 55[↩]