Пол (Павло) Ліберман, богослов
Якщо Вселенський Патріархат не втрутиться негайно, ситуація в Україні ризикує стати жертвою політичних ігор. Не порушуючи Томосу про автокефалію та без зайвих конфліктів, Вселенський Патріархат міг би посприяти остаточному врегулюванню церковної кризи в Україні через створення тимчасового Екзархату, аби “вмістити” ту частину пастви митрополита Онуфрія, яка прагне остаточно відокремитися від Москви, але відмовляється приєднуватися до офіційної Церкви країни.
Українське церковне питання є точкою розколу Православної Церкви і потребує не політичних гасел, а церковного розсуду Вселенського Патріархату, який зобов’язаний піклуватися про єдність Православної Церкви. Йдеться не про переваги якоїсь із місцевих сторін, а про відповідальність Патріархату за збереження єдності там, де сили місцевих механізмів вичерпано або вони вже не діють. Саме тут природно постає ідея тимчасового Екзархату під омофором Вселенського Патріархату для тієї частини Православної Церкви в Україні, що визнає своїм предстоятелем митрополита Онуфрія, готова розірвати канонічне підпорядкування Москві, але з об’єктивних причин не може приєднатися до Православної Церкви України.
Такий тимчасовий Екзархат може стати засобом завершення процедурного протистояння. Без виникнення конкуренції з наявною Автокефальною Церквою в Україні і без перегляду умов, визначених у наданому Томосі, але через застосування передбачених церковних Канонів — у ситуації, коли неупереджений арбітр зобов’язаний діяти, щоби відновити чіткий еклезіологічний порядок.
Ризик політичного втручання замість регулювання через церковні канони
Останні роки стало очевидно, що внутрішні тертя в українському православ’ї підживлюються взаємною недовірою, а локальні конфлікти навколо храмів і парафій множаться швидше, ніж з’являються ознаки справжнього взаєморозуміння. Законом №3894 українська держава чинить тиск на Українську Православну Церкву (під омофором митрополита Онуфрія), аби вона відокремилася від Московського патріархату, тобто намагається вирішити церковну проблему політичними засобами. Такий контекст також зручний для зовнішніх чинників.
У процесі мирних переговорів щодо припинення війни Росія просуває ідею «особливого статусу» для структури, підпорядкованої Московському Патріархату. Легко припустити, що такі положення можуть бути включені до остаточних умов будь-яких мирних угод. Такі політичні формули не вирішують церковну проблему, а зберігають паралельні церковні структури на невизначений термін. Якщо Вселенський Патріархат не запропонує власного, церковно канонічного способу вирішення проблеми, виникне спокуса замінити його політичними угодами. Саме цього слід уникати — і це не лише право, але й пастирський обов’язок Вселенського Патріархату.
Після Томосу: Повна автокефалія, але без досягнення єдності
Великий Собор 2018 року у Софії Київській об’єднав частину православних України, які згодом отримали Томос про автокефалію. Було створено умови для подолання поділу: одні вийшли зі стану розколу і сформували автокефальну Помісну Церкву, інші — відкинувши запрошення і залишившись у підпорядкуванні Московському патріархату — втратили окремі права, але залишилися кліриками Православної Церкви, продовжуючи діяти в Україні. Ті, хто прийняли Томос, мали за завдання об’єднати українське православ’я, проте часто обиралися способи, що суперечать духові християнської моралі та православної еклезіології. Автокефалія досягнута і є незворотною, але єдності не досягнуто; отже, Вселенський Патріархат має завершити свою місію — сприяти єдності Православної Церкви в Україні.
Церковне право як інструмент Вселенського Патріархату
Вселенський Патріархат покликаний охороняти єдність, коли вона перебуває під загрозою. У православній традиції існують чіткі механізми для цього — привілеї Вселенського Престолу: розгляд апеляцій у Патріархаті та прерогативи суду останньої інстанції, право екліту (апеляції), а також право засновувати ставропігії й екзархати (зокрема в Україні). Ці механізми не нав’язують чужої влади, а забезпечують неупереджений розгляд і супровід там, де місцеві засоби вичерпані.
Ці механізми встановлено й підтверджено у сучасних базових документах Церкви та держави: Томос про автокефалію України зберіг право апеляції до Вселенського Патріарха і передбачив можливість використання згаданих засобів (прийняття апеляцій, створення ставропігій і екзархатів). Статутні положення нової структури в Україні визнають пріоритет Томосу і процедур апеляції до Матері-Церкви — Вселенського Патріархату. Угода між Україною та Вселенським Патріархатом на державному рівні закріплює положення, що становлять підвалини Томосу.
Отже, навіть із формального погляду, тимчасовий Екзархат не ставить під сумнів остаточний акт автокефалії, а допомагає втілити його в складних умовах.
Суть і мета тимчасового екзархату
Сутність пропозиції розв’язання проблеми проста: Екзархат як перехідний простір для добровільного виходу з Московського патріархату для тих, хто готовий остаточно перервати зв’язки з Москвою, але з об’єктивних, особистих чи історичних причин не може визнати владу митрополита Епіфанія. Мета є очевидною: спершу досягти сумісності на рівні теорії (взаємне визнання і примирення) та практики (євхаристійна єдність), а згодом — інституційної єдності українського православ’я. Йдеться про простір, де забезпечується пастирський супровід, контролюється дисципліна, гармонізуються освітні стандарти, коригуються статути, регулюється співслужіння — там, де це не провокує конфліктів, — і поступово гояться застарілі рани. Запропоноване рішення у вигляді Екзархату не передбачає створення постійної структури, а структури тимчасового характеру, яка припинить існування, щойно виконає свою мету.
Переваги для віруючих, української держави та всього православного світу
Такий крок не принижує нікого. Ті, хто вже готові до єднання, продовжують свій шлях. Ті ж, хто потребує часу й гарантій, отримують їх без ризику опинитися в «розколі» чи «під переслідуванням» або стати об’єктом політичних маніпуляцій чи необдуманих церковних санкцій. Для держави це означає менше конфліктів і прозорі процедури без втручання у складні еклезіологічні питання, що покращить імідж України в очах міжнародних моніторингових організацій, які стежать за станом релігійної свободи у світі. Адже вже зараз Україна отримує певні зауваження, і фіксується тенденція до погіршення ситуації: у звітах Комісії США з питань міжнародної релігійної свободи (USCIRF) за 2024 рік наголошувалося на ризиках непропорційного застосування закону у сфері релігійної свободи, а Управління Верховного комісара ООН з прав людини у грудні 2024 року розкритикувало окремі зміни до законодавства як такі, що можуть створювати надмірні обмеження, закликавши гармонізувати правові практики з міжнародними стандартами. Отже, такий крок приніс би величезну користь світовому православ’ю, а також самому Вселенському Патріархату. Насамперед це сприяло б зменшенню шкідливих дискусій і поляризації, що виникли навколо питання автокефалії в Україні. Водночас це послабило б спроби Москви підірвати першість Вселенського Престолу.
Принцип «відсутності примусу» як умова взаємної довіри
У 2018 році, зокрема в комюніке Священного Синоду від 11 жовтня, чітко було наголошено на неприпустимості насильства й примусу в процесах врегулювання церковного життя в Україні. У випадках, коли замість душпастирського супроводу застосовується адміністративний тиск, результатом стають формальні «переходи» зі спільнотами, що розколюються, і частини яких продовжують існувати окремо, перетворюючись на непримиренних опонентів. Там, де проявляється поспіх і таврування, виникають травми, що штовхають деяких людей до «партизанщини».
Усе це має бути винесено за межі обговорення. Екзархат, навпаки, зберігає особисту гідність усіх сторін і повертає процес у площину, де єдиним мірилом успіху є не статистика, а відновлення спільноти віри й життя.
Чому діяти потрібно зараз: відповідальність і наслідки зволікання
Зволікання з вирішенням українського церковного питання створює ризики, які згодом буде набагато складніше або й узагалі неможливо подолати. Якщо проблему не буде розв’язано церковним шляхом, її вирішуватимуть за принципом політичної доцільності – і тоді «особливі режими», запроваджені для використання Церкви у політичних цілях, можуть консервувати поділ на десятиліття. Це завдасть удару всьому світовому православ’ю: послабить довіру між Церквами, спричинить внутрішні розколи у давніх патріархатах і автокефальних церквах, підірве повноваження та привілеї Вселенського Патріархату, обмежить можливість скликання всеправославних нарад. Передусім це залишить без опори тисячі вірян, які готові вийти з-під впливу Москви, але бояться втратити церковну легітимність. Вселенський Патріархат завжди діяв у подібних обставинах – і повинен діяти й тепер, не як сторона конфлікту, а як охоронець єдності й порядку, який служить миру.
Технічна структура впровадження без політизації
Технічно це може бути здійснено стримано й просто. Вселенський Патріарх визначає принципи тимчасового Екзархату: добровільне приєднання, часові рамки, правила взаємодії з уже існуючою помісною Церквою в Україні, механізми еклезіологічного та дисциплінарного нагляду, правила вирішення майнових питань виключно правовими засобами. На початковому етапі — для тих, хто вже готовий розірвати стосунки з Московським Патріархатом і є безсумнівно гідним — можуть бути створені пілотні структури під безпосередним наглядом у статусі тимчасових ставропігій. Згодом більшість єпархій із власними адміністративними структурами також зможуть претендувати на статус Екзархату. У міру дозрівання довіри розробляється план інтеграції — не формальний, а заснований на реальній спільноті. Коли критерії буде виконано, Екзархат завершить свою місію, а єдність набуде інституційного виміру.
Ця пропозиція не ставить під сумнів уже досягнуте, не переводить церковне питання у політичну площину, а повертає політику на її належне місце: забезпечення умов безпеки та поваги до свободи совісті без прямого втручання держави у справи Церкви. Найважливіше, що вона унеможливлює використання релігії та Церкви у маніпулятивних цілях. Вона не породжує «переможців і переможених», а створює спільний простір, у якому зникає потреба у «спеціальних режимах» і хаотичних домовленостях, що нехтують еклезіологією та Святими Канонами. Єдність — це не технічний акт, а стан Тіла Церкви. Її неможливо досягти поспіхом або під тиском. Але її можна наблизити, коли Вселенський Престол бере на себе відповідальність діяти саме як Перший: не через наказ, а через розсуд; не силою, а миром; не через виключення, а через турботу, яка наближає сторони одна до одної.
Тимчасовий Екзархат — це стриманий, але рішучий крок у цьому напрямі. Якщо зробити його сьогодні, завтра ми говоритимемо менше про «режими» і більше про спільну Чашу. Саме такого служіння сьогодні очікують від Вселенського Патріархату — служіння, що зберігає єдність не у теорії, а в житті.
Джерело: orthodoxtimes.gr