Лера Фурман, спеціально для «Нової газети Європа»
На контрольованих ЗС РФ територіях Донбасу і Приазов’я репресують кліриків та церковних активістів, чия віра не подобається «новій владі». «Новая газета Европа» вивчає справу засудженого до 14 років суворого режиму запорізького священника УПЦ — тієї церкви, яку в Москві до останнього часу називали «канонічною».
Невизнання Гундяєва — це «шпигунство»
Етапування засудженого російською владою за звинуваченням у «шпигунстві» о. Костянтина Максимова — 41-річного священника Української православної церкви (Московський патріархат вважає її своєю невід’ємною частиною) — з Криму до колонії суворого режиму в Саратовській області відбулося у лютому. Як з’ясував норвезький правозахисний проєкт «Forum18», 3 лютого священника вивезли із СІЗО № 2 Сімферополя, а 11 лютого помістили на карантин колонії № 23 УФСВП по Саратовській області в селищі Каменський.
25 лютого, по закінченні карантину, о. Костянтина перевели до загальної камери і включили до складу загону № 10. Колонія розташована більш ніж за тисячу кілометрів від міста Токмак у Запорізькій області, де жив і служив священник.
Крупний промисловий центр за 85 км на південь від Запоріжжя, Токмак був одним із небагатьох осередків запеклого опору українських військ і місцевого ополчення російському наступу в березні 2022 року. 2 березня почалася облога міста, а через кілька днів російські війська взяли його під свій контроль, при цьому була заарештована частина місцевої адміністрації. За кілька місяців стало відомо про загибель мера міста, 57-річного Ігоря Котелевського, який обіймав цю посаду з 2009 року і був улюбленцем містян. Він відмовився співпрацювати з «новою владою».
Попри те, що місто виявилося прифронтовим і його покинула більшість населення, священник Костянтин Максимов продовжував служити в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Токмаку, який зазнав пошкоджень під час обстрілів міста. Храм входить до складу Бердянської єпархії УПЦ, яку очолює митрополит Єфрем (Яринко). Він не став вступати в контакти з новою адміністрацією і став біженцем, за що 17 серпня 2022 року навіть отримав нагороду від предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія (Березовського) — був возведений у сан митрополита.
У кооперації з російською владою Московська патріархія розпочала свою анексію територій, зайнятих російськими військами. За твердженням патріархії (перевірити цю інформацію в умовах воєнних дій непросто), 1 травня 2023 року в Бердянську відбулося незаконне зібрання духовенства Бердянської єпархії УПЦ. Незаконне тому, що за статутом єпархії та УПЦ такі зібрання можуть скликати і проводити лише єпархіальні архієреї або єпископи, що виконують їхні обов’язки. Дотепер невідомо, хто саме скликав і провів незаконне зібрання, — найімовірніше, це питання слід адресувати не духовенству, а російській адміністрації. За твердженням РПЦ, 76 із 86 кліриків єпархії підписали на зібранні звернення до патріарха Кирила (Гундяєва) про «переведення єпархії» в пряме підпорядкування РПЦ, що грубо порушує статути як самої РПЦ, так і УПЦ. Надавши 1990 року широку автономію Українській церкві, РПЦ відмовилася від права будь-яким чином змінювати межі єпархій в Україні чи призначати туди правлячих архієреїв — відповідні рішення має право ухвалювати лише синод УПЦ у Києві.
Попри це, не зважаючи на власний статут і норми канонічного права, які забороняють призначати єпископа на вже зайняту іншим єпископом кафедру, синод РПЦ 16 травня 2023 року «перевів» Бердянську єпархію в «безпосереднє канонічне підпорядкування» патріарху, здійснивши акт церковної агресії та захоплення чужої «канонічної території», що церковним правом характеризується як «розкол». «Керуючим єпархією» синод призначив єпископа Луку (Волчкова), який раніше керував Іскітимською єпархією в Новосибірській області. У відповідь на ці дії синод УПЦ звинуватив священників Бердянської єпархії, що підписали звернення до патріарха, у тому, що вони «сіють смуту і спокусу», і пообіцяв заборонити їх у служінні за розкол. До історії з Бердянською єпархією патріарх Кирило вже анексував єпархії УПЦ у Криму і на Донбасі, але ті змінювали юрисдикцію разом зі своїми архієреями. У Бердянську ж Москва вперше пішла на призначення «паралельного» єпископа.
Серед п’яти священників, які насмілилися на бердянському зібранні відмовитися від підпису під зверненням до патріарха, був о. Костянтин Максимов. Попри тиск і погрози, він залишився в юрисдикції УПЦ, тобто в канонічному підпорядкуванні Києву.
Більше того, за чутками, відмовився приймати російське громадянство, яке влада та новий, незаконно призначений єпископ зобов’язали отримати всіх кліриків єпархії.
Очевидно, у «надмірно» проукраїнській позиції влада і вбачила ознаки «шпигунства» — у тому ж травні 2023 року о. Костянтина затримали на пункті пропуску Чонгар (ось таке воно, «возз’єднання російських земель»: між Кримом і Запорізькою областю, які РФ оголосила своїми регіонами і внесла до Конституції, як і раніше існує контроль, ідентичний прикордонному). Спочатку священника повезли до ІТТ Мелітополя, а потім, після порушення кримінальної справи, перевели до СІЗО № 2 Сімферополя, де він провів довгі 21 місяць.
Судовий процес розпочався 6 червня минулого року, а 2 серпня так званий Запорізький обласний суд провів своє виїзне засідання у Верховному суді Криму, де виніс о. Костянтину вирок за ст. 276 КК РФ (шпигунство): 14 років колонії суворого режиму. У вироку стверджується, що священник збирав інформацію про розташування російських систем ППО в Токмаку і нібито передавав її через інтернет співробітнику СБУ.
Про о. Костянтина відомо не так багато — він не був розкрученою медійною персоною і майже не представлений у соцмережах. Народився 1983 року, 2003-го закінчив Полтавське місіонерське духовне училище, а 2006-го — Почаївську духовну семінарію в Тернопільській області. Після рукоположення в сан священника отримав призначення до сільського храму в Донецькій області, закінчив Донецький університет. Під час воєнних дій у серпні 2014 року будинок священника було зруйновано снарядом, і він із сім’єю переїхав до Запоріжжя, фактично ставши біженцем. Був призначений до храму в селищі Тернувате, а 2021 року переведений до Токмака. На КПП Чонгар опинився у складі волонтерської гуманітарної місії.
О. Костянтин подав апеляцію на рішення так званого Запорізького суду, і 14 листопада минулого року його скаргу розглянув суд апеляційної інстанції в Москві у складі колегії на чолі із суддею Павлом Мелєхіним. Колегія «не знайшла доводів на користь призначення більш м’якого покарання». Припускається, що засідання в Москві проходило за відсутності самого підсудного. Рідні священника досі перебувають у шоковому стані; його мати Світлана, яка проживає на підконтрольній Україні території, поділилася з журналістами надією, що сина включать до списку обміну військовополоненими. Востаннє вона бачила сина у грудні 2021 року. Світлана має великі труднощі в листуванні з ним, але змогла дізнатися, що в сімферопольському СІЗО до нього приходив священник РПЦ, який причастив о. Костянтина.
Території без права
Стаття 76 Женевської конвенції 1949 року про захист цивільних осіб під час війни зобов’язує держави, що контролюють території інших держав, застосовувати щодо населення, яке проживало на цих територіях до початку воєнних дій, законодавство тих країн, які контролювали ці території до війни, тобто — у випадку із Запорізькою областю — законодавство України. Відповідно, і засуджені в межах цього законодавства особи можуть відбувати покарання лише на території своєї країни, навіть якщо вона контролюється іншою державою. Однак із осені 2022 року РФ розглядає зайняті нею території на південному сході України як «нові суб’єкти федерації», заперечуючи будь-яку окупацію чи анексію. Проте зрозуміло, що російська трактовка не скасовує міжнародне право, а з його точки зору Україна володіє суверенітетом, і її територіальна цілісність перебуває під захистом саме цього права.
Раніше повідомлялося щонайменше про 13 свідків Єгови, яких було засуджено в Криму, причому 11 із них відбувають покарання на міжнародно визнаній території РФ. Наприклад, у січні нинішнього року суд у Севастополі засудив 53-річного Сергія Жигалова і 55-річного Віктора Кудінова до 6 років позбавлення волі за організацію діяльності «екстремістського» співтовариства (цей статус свідки Єгови в РФ отримали у 2017 році, і відтоді сотні віруючих цієї конфесії пройшли через СІЗО та табори).
Так само і засуджені активісти кримськотатарських або мусульманських організацій Криму, як правило, відбувають покарання в «материковій» Росії.
На підконтрольних РФ територіях Криму і Донбасу також заборонено низку інших релігійних організацій, які не лише вільно реєструються в Україні, а й відіграють ключову роль в українському конфесійному ландшафті. Йдеться про автокефальну Православну церкву України (ПЦУ), Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) і деякі протестантські деномінації. У «конституціях» «ДНР» і «ЛНР» доби їхньої невизнаної «незалежності» була прописана «панівна» роль РПЦ — у формулюваннях, що нагадують законодавство Російської імперії… У листопаді 2022 року зникли священники-греко-католики Іван Левицький і Богдан Гелета, які служили в Приазов’ї, а всі п’ять громад УГКЦ у цьому регіоні були «ліквідовані» російською адміністрацією. Лише майже за пів року, після значних зусиль Ватикану та інших міжнародних посередників, священників обміняли на російських військовополонених. Більш трагічною виявилася доля 59-річного священника ПЦУ Степана Подольчака, викраденого невідомими в селі Каланчак у лівобережній частині Херсонської області, контрольованій РФ. 15 лютого минулого року його тіло знайшли в придорожній канаві на одній із вулиць його села. За даними українських правозахисників, російські силовики висунули о. Степану підозру в екстремістській діяльності, певний час він утримувався у фільтраційному таборі в околицях села Чаплинка. Голова української військової адміністрації Каланчака Світлана Фоміна, яка нині перебуває у Херсоні, розповіла, що о. Степан мужньо служив українською мовою і відкрито молився за Україну до самого дня свого затримання. З подібними проблемами в контрольованих РФ частинах Запорізької та Херсонської областей зіткнулися активісти протестантських і мусульманських громад, які не увійшли до складу російських централізованих організацій своїх конфесій.
У свіжій доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію в Україні (в її міжнародно визнаних кордонах) перелічуються випадки «довільного затримання, катувань, включно з сексуальним насильством, і зникнення внаслідок затримань цивільних осіб на зайнятій <ЗС РФ> території». Управління зібрало докази того, що низку цивільних осіб на цій території було затримано «за те, що визнається законною релігійною практикою або вільним самовираженням релігійних переконань». Крим, Донбас і частини Запорізької та Херсонської областей, контрольовані РФ, стали своєрідним зразковим полігоном для обкатки «цінностей русского мира» — і вже всім, хто в темі, очевидно, як ці «цінності» заломлюються у сфері релігійного життя. Тоталітарна ідеологія Москви абсолютно несумісна з будь-якою свободою совісті чи віросповідання.
Джерело: novayagazeta.eu