Розшифровка 4-го публічного подкасту «Автокефалія — можливість або безвихідь?», який відбувся у вінницькому храмі великомученика Георгія Побідоносця (Вінницька єпархія УПЦ) 15.09.2025 р. за участі професора і ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра Стойчева, модератор – ведучий каналу «ДНК» священник Роман Макар.
О. Роман Макар: Владико, давайте поговоримо вже тепер про наші наболілі питання. Ми знаємо, що зараз у нашої Української православної церкви з нашою українською владою є досить непрості відносини: хтось когось звинувачує, хтось від когось відвертається, і є інших багато моментів. Давайте спочатку теоретично: як, на ваш погляд, мав би вибудовуватися баланс у цих відносинах Церкви і політичного керівництва країни?
Архієпископ Сильвестр: Спочатку потрібно чути один одного.
О. Роман Макар: А для того, щоб чути, треба говорити.
Архієпископ Сильвестр: Але скажу, що тут потрібно розуміти: держава нікуди не дінеться від нас – і ми від держави теж нікуди не дінемося. У нас багато єпископів, у нас десятки тисяч духовенства, сотні тисяч віруючих людей. Це не, умовно кажучи, 50 людей, з якими можна щось зробити. І я впевнений, що в державі є розуміння, що таке Українська православна церква — хоча б у кількості. Але й ми залишаємося жити в Україні, це наша країна, громадянами котрої ми являємося. Тому я впевнений: держава від нас нікуди, і ми від нікуди держави. Потрібно шукати якісь варіанти спілкування і розуміння один одного. Іншого шляху я не бачу.
О. Роман Макар: Владико, я обіцяв підписникам, що задам це питання. Ви на нашому попередньому подкасті розповіли нам про собор у Феофанії, про поминання і непоминання. Я знаю, що і вам після вашої відповіді писали з питаннями, і нам писали у коментарях. Який нинішній статус Української православної церкви після Феофанії? Бо навіть у самій Церкві дуже різні точки зору на це питання: одні кажуть, що нічого не змінилося, другі кажуть, що змінилося абсолютно все. Що означає з канонічної точки зору статус «незалежна у своєму управлінні»? Пролийте, будь ласка, світло.
Архієпископ Сильвестр: Я знаєте хочу що сказати: у нас люди, на жаль, думають в силу багатьох факторів трохи чорно-біло, амбівалентно, двойственно: або автокефалія – або розкол. Але давайте зрозуміємо, що церковне життя і статуси церков історично — це велика, багатопланова, я би навіть сказав, багатоповерхова, складна система, де не все зводиться до «чорне чи біле» або «так чи ні». Так реально виглядає. Наприклад, хай усі бажаючі подивляться історію Тирновського патріархату, Карловацької митрополії, навіть Чернівецької (Буковинської) митрополії. Потім Печська патріархія. Яким у них був статус, ким він визнавався, як це було і яким чином це було? Я впевнений, що тільки просто від історичних довідок по цих прикладах, що прийшли на розум, буде у людини крах уявлення «так чи ні».
Я вже казав, що та модель існування помісних православних церков, яка зараз усім відома, є нова. Вона існує з 1850 року. А є велика кількість різних цікавих історичних, канонічних, церковних, юрисдикційних питань, що потребують певної великої уваги, тлумачень і так далі.
Є такий філософський анекдот про Гегеля. Гегель читає лекцію, розповідає свою систему, а якийсь студент весь час піднімає руку і каже: «Пане професоре, але є факти, що не вміщуються у вашу систему». І знов: «Пане професоре, але є факти, що не вміщуються у вашу систему». І пан Гегель відповів: «Тим гірше для існування фактів».
Розумієте, можна так піти, безперечно: зробили рамочки, тобі розповідають про різні складнощі, що існували в різні етапи канонічні, церковні, юрисдикційні, історичні приклади, про які ми сказали. Можна це проігнорувати, будь-ласка. Але реальність від цього не зміниться. Я розумію, що в природі людей є бажання отримати відразу ясну відповідь. Я відповім так. Одна відповідь буде описова, а інша — історична аналогія.
Описова: статус Української православної церкви після Собору у Феофанії —фактична автокефалія.
Аналогія: вважайте, кому дуже страшно, що у нас такий самий статус, який був у Руської православної церкви з моменту, коли був обраний на предстоятельство митрополит Іона, до моменту, коли більше ніж через 140 років були встановлені відносини з Константинополем. То що це був за період? От ті, хто дуже всього бояться, скажіть прямо — що це був за період? Згідно логіки, ті, хто боїться всього автокефального, вони повинні сказати, що це був розкол! Або я не знаю, яку вже треба гімнастику, йогу канонів і логіки і просто здорового сенсу зробити, щоб сказати, що це не розкол. Або потрібно сказати, що не все зводиться до простих питань і простих відповідей.
Є невизнані автокефалії. Наприклад, я вже сьогодні згадував Православну церкву в Америці. Її не визнають грекомовні церкви, але вони визнають усі таїнства і хіротонії, звершені в цій церкві. Є приклад Руської православної церкви, котра отримала фактичну автокефалію, котра була визнана тільки більш ніж століття потому. Але я не думаю, що це можна назвати розколом. Це можна назвати невизнаним статусом на той час. І ніхто не вважав навіть у грекомовному світі, що це розкол чи щось подібне.
Крім того, давайте просто заради фактажу подивіться, як самі канони взагалі роблять пояснення: розкол, самочинне зборище, невизнаний статус і так далі. Таких речей дуже багато. Я так вам кажу: на певний момент нашої сучасної історії Української православної церкви в нас фактична автокефалія. Якщо шукати історичну аналогію, ось вона: Руська православна церква з моменту обрання митрополитом Московським Іони і до визнання та спілкування потім з іншими церквами, передусім з Константинополем.
О. Роман Макар: Владика, ви тільки торкнулися (теми – ред.), але мені здається, що треба трохи більше історій. Ви розповіли про Тирновську церкву і про інші варіанти. Таке прохання: не просто сказати «почитайте», бо мало хто насправді почитає. Можете зараз розказати хоча б декілька фактів або цікавих ситуацій, в які потрапляла в своєму періоді становлення автокефалії та чи інша церква, щоб також наші глядачі, аудиторія почули і зрозуміли. Тому що здається, що це все відкрито, воно лежить на поверхні, але мало його хто знає. Більше читають пророцтва і все інше.
Архієпископ Сильвестр: Є моя доповідь, хто бажає її прочитати — «Шляхи до автокефалії». Вона була виголошена майже рік тому, є на сайті Київської духовної академії та на офіційному сайті Української православної церкви. Можна знайти й почитати.
З приводу Тирново. Ми всі знаємо, що це Болгарська церква. Але потрібно розуміти, що болгари бажали автокефалію. І, до речі, коли був так званий болгарський «розкол століття» між Константинополем і болгарами, що оголосили автокефалію, то самі ж болгари вважали, що вони по суті своєї повертаються до історичних статусів.
До речі, Роман питав, що всі церкви отримували із певною непростою історією свій автокефальний статус. Потрібно розуміти, що навіть між Константинополем і Елладською православною церквою (перший томос був виданий саме Елладській православній церкві) не було такого, щоб все просто й зрозуміло. Теж був певний період, я би сказав, не конфлікту, але відкритої дискусії. Деякі церкви чекали десятиліттями, деякі церкви чекали більше ніж півстоліття. Якраз Болгарська православна церква з моменту своєї відкритої дискусії з Константинополем з початку 70-х років ХІХ століття і до визнання автокефалії (чекала – ред.) 73 роки. Тобто, історія дійсно складна.
Македонська церква, до речі, визнана деякими церквами і не визнана деякими іншими церквами. Хоча ми знаємо, що між Сербською та Македонською церквами період непорозуміння був 50 чи навіть 51 рік. Пістоліття! Це скільки поколінь пройшло! Але все ж вихід був знайдений. І зараз, хоча до кінця статус автокефалії Македонської церкви невизнаний, але все ж спілкування більш-менш і зустрічі існують.
А з Печською, Карловацькою та Буковинською митрополією там взагалі цікава історія, бо вони вважалися реально автокефальними, тобто, їхні архієреї й митрополити нікому не підпорядковувалися. Ознаки автокефалії були виконані. Але, наскільки я пам’ятаю по курсу історії помісних церков, взагалі їхній статус автокефалії був підтверджений австрійським імператором, коли вони туди (до складу імперії – ред.) тоді входили територіально. Карловацька митрополія – точно. Уявіть собі – і нічого: — було з усіма спілкування євхаристійне, і всі їх визнавали. Тому не все ….
О. Роман Макар: …Вкладається в якісь рамки і легко прописується. Владико, а тепер, повертаючись до нашого питання – Української православної церкви. Часто можна почути, що ми зараз знаходимось в такому канонічному глухому куті. Що якщо ми офіційно заявимо: ми віднині автокефальна церква, — РПЦ, звичайно ж, це не прийме, оголосить, що Українська православна церква в розколі. Грецький світ по причині томосу для ПЦУ, також нас не визнає. І тоді що? Ентузіасти, які говорять, що ніяких розмов про автокефалію, бо це неможливо і бути не може, вони одразу проводять таку аналогію з Київським патріархатом. От ви одразу станете такими самими і все у вас буде погано, ніхто вас не визнає і ви якби потрапляєте в таку якусь канонічну чорну діру.
Перший момент: чи така аналогія дійсно має під собою якийсь певний грунт. І другий момент, це вже від мене особисто: різниця між 1990-ми роками, Київським патріархатом і нами, це в першу чергу не те, що нас визнають чи не визнають, а те, що в нас апостольське преємство, хіротонії, таїнства. До нас ніхто не вливався незрозуміло звідки, незрозуміло хто і незрозуміло як. І мені здається, що в всесвітньому розумінні того Київського патріархату, а нині вже і ПЦУ, основне питання в цьому, що у людей, які зараз називають себе єпископами, священниками, дуже сумнівна їхня хіротонія з точки зору апостольського преємства. Будь ласка, прокоментуйте такий момент, тому що він також дуже актуальний, дуже багато людей лякає і цей переляк шириться інтернетом і парафіями.
Архієпископ Сильвестр: Я розумію переляк і побоювання з приводу того, що може бути ситуація так, як склалася з Київським патріархатом з початку 90-х. Але тут потрібно розуміти, що зараз взагалі православний світ інший, чим був 30 років тому. І багато в чому, я вважаю, провина в тому, що, на жаль, розкол посилився і затвердився в Україні завдяки митрополиту Філарету, відбувся з позиції тої, що навіть Константинополь не висловив ніякої своєї серйозної зацікавленості на той час, щоб вирішити ту ситуацію. Чому? Можливо, вважалося, що це піде дуже швидко і з цього нічого не вийде. Можливо, були якісь інші опасіння чи думки.
Але вже на даний час, тобто 30 років вже пройшло, всі помісні ієрархі всіх помісних церков розуміють, що українське церковне питання потребує великої уваги, великого вивчення питання і великої системи вирішення. Це вже не Філарет Денисенко і не один єпископ, що пішов за ним. І навіть ситуація, в тому числі і геополітична, і культурна в всьому світі змінилася за цей час. І зараз все, що відбувається у нас в Україні, в тому числі в церковному питанні, всіма помісними церковами вже сприймається не як якась локальна, «мєстєчкова» проблема, коли якийсь єпископ вийшов із перепорядкування і щось хоче робити, навіть митрополит такого великого авторитету, яким був митрополит Філарет. Зараз всі абсолютно розуміють, що українське питання не буде вирішено тільки через заборони, тільки через якісь крайні засоби, тому що вони за ці 30 років показали свою недієвість. І як би не було страшно комусь, але потрібно ще раз сказати, що всі розуміють необхідність вирішення українського церковного питання, тому що це питання вже давно не українське. Тому що воно навіть розділяє ієрархів в деяких інших помісних церквах. І тому кожен предстоятель кожної помісної церкви розуміє, що від українського питання будуть залежати і стосунки серед єпископів в його помісні церкві. Тому відмахнутися чи придумати якусь категоричну, швидку відповідь вже не вийде. Це перше.
Друге – моя особиста думка: я вважаю, що Українська православна церква є фактично автокефальною. І я вважаю, що немає жодних канонічних перепон для того, щоб Українська православна церква набула статусу автокефалії. Але просто оголосити статус автокефалії, я вважаю, (було б – ред.) невірним шляхом. Це невірний механізм, він загострить, а не вирішить ситуацію. Тому потрібно шукати варіанти і механізми вирішення ситуації іншим шляхом. Можна сказати так, що найголовніше взагалі в питання автокефалії насправді – це визнання церкви іншими помісними церквами. Це найголовніше питання – все часто в нього упирається. Є таке – «протокол про наміри». Мені здається, що було б своєрідним рішенням питання, щоб іншим помісним православним церквам сказати, що в нас був собор Феофанії, а в нього таке рішення: ми вважаємо, що за всіма параметрами ми готові бути тою церквою, котра набуває статус автокефалії. Але ми просимо вирішити це питання чи дати пораду в цьому питанні всі помісні православні церкви.
О.Роман Макар: Я вас якраз хотів запитати, як ви бачите на практиці процес вирішення цього українського православного питання, хто, на вашу думку, міг би почати або модерувати такі спілкування?
Архієпископ Сильвестр: Складне питання. Сподіваюсь, ми – мається на увазі сама українська церква.
О.Роман Макар: Будемо сподіватись.
Архієпископ Сильвестр: Всі знають, що в Болгарії – отака історична судьба у болгар – спочатку це так звана «болгарська схизма», а потім у Болгарії був вже свій внутрішній розкол в 1990-х роках. Зовсім недавно. І він був вирішений за допомогою дійсно патріарха Варфоломія. Це був такий один із перших його серйозних церковно-політичних кроків. Я думаю, що багато хто знає, що була зібрана нарада. В цій нараді брали участь голови всіх помісних церков, в тому числі вже покійний патріарх Алексій IІ. І дійсно шукали консенсус. Це не було особистим рішенням однієї людини, тобто патріарха Варфоломія. Це він всіх зібрав, спитав думку… От якщо б таким чином вирішилось українське питання, то, на мою особисту думку, то це було б зовсім по-інакшому.
Але, на жаль, патріарх Варфоломій прийняв рішення (щодо Томосу ПЦУ – ред.) один, не взявши поради інших помісних православних церков. Зараз розповідається, що і не потрібно брати таку пораду, що це належить суто патріарху. Але ж в 1990-х роках так було зроблено і це мало плоди у вирішенні болгарської проблеми. Тому, я вважаю, що за аналогією немає іншого шляху, аніж вирішення цього питання нарадою всіх помісних православних церков.
О.Роман Макар: Дай Бог, владика, щоб така нарада відбулася і якнайшвидше, на мою думку, тому що не тільки зовнішнє існування нашої церкви як суб’єкта міжнародного церковного права, а й наше внутрішнє існування також дуже багато в чому від цього залежить.
Далі буде.