«Я, Світлана Максимова, мати священника Костянтина Максимова. Звертаюся до всіх спільнот і людей, які борються за дотримання прав людини і допомагають у звільненні цивільних полонених.
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну мій син звершував пастирське служіння у місті Токмак Запорізької області. 26 лютого 2022 року Токмак окупували російські війська, і Костянтин опинився під владою окупантів. Нова окупаційна адміністрація примушувала священників підписувати документи про приєднання до Російської православної церкви та отримувати російські паспорти. Мій син із цим не погодився. На богослужіннях він відкрито молився за Україну, її перемогу, за український народ та військо, підтримував парафіян у скрутний час. За це його неодноразово кидали в підвали — так звану «яму» — у Токмаку. Тиск посилювався: психологічні і моральні знущання, прямі погрози життю.
Коли коридори до Запоріжжя вже були закриті, він змушений був виїхати через Крим. 16 травня 2023 року Костянтин вирушив з окупованої території і того ж дня був затриманий російськими спецслужбами на КПП «Чонгар». Два дні я чекала від нього бодай якоїсь звістки — марно. Материнське серце відчувало біду. Я писала запити до російських інстанцій, щоб дізнатися, де він і в якому стані, але у відповідь отримувала лише: «не відомо», «такої особи немає на території Росії».
Лише через дев’ять місяців від російського адвоката надійшла маленька записка від сина: «Мамо, я живий. Судять за статтею 276. Збереже тільки обмін. Бережи себе».
З’ясувалося, що всі ці дев’ять місяців його утримували в окупованому Мелітополі в повній ізоляції, піддаючи жорстоким катуванням і примушуючи підписувати папери та «зізнання» у злочинах, яких він не вчиняв. Згодом Костянтина перевели до Сімферополя, у СІЗО № 2. Десять місяців він чекав на «суд». У серпні 2024 року окупаційний «суд» засудив мого сина до 14 років позбавлення волі у колонії суворого режиму за ст. 276 Кримінального кодексу Російської Федерації («шпигунство на користь України»). Зараз він відбуває покарання на території Росії.
Історія мого сина — не виняток. Такі історії — тисячі. Цивільні заручники перебувають у полоні ще з 2014 року. Дехто не дожив до свободи, дехто став інвалідом через катування. Серед полонених — жінки, люди похилого віку, зокрема старше 70 років.
Тема цивільних полонених досі недостатньо відома широкому загалу: коли чують слово «полон», багато хто уявляє лише військових. Але цивільні заручники існують — це живі люди, наші співгромадяни. Вони не зрадники і не злочинці, до полону вони не мали жодних кримінальних справ. Їхня «провина» — патріотизм і незламність.
Чому окупанти викрадають цивільних?
Щоб зламати активний спротив на окупованих територіях: переслідують активістів, учасників мітингів, ветеранів, колишніх правоохоронців; коли не можуть знайти конкретну людину — забирають цілі родини.
Щоб залякати населення і змусити до співпраці тих, чия праця важлива для громади: журналістів, лікарів, учителів, священників, держслужбовців. Відмова часто закінчується викраденням і нескінченними допитами, після яких люди готові «зізнатися в усьому».
Щоб поповнювати «обмінний фонд»: військових намагаються міняти на цивільних, що є протиправним. Військовополонених можна обмінювати лише на військовополонених. Росія має відпустити цивільних без жодних умов. Нині вона грубо порушує міжнародне гуманітарне право й незаконно утримує цивільних заручників. Про долю багатьох роками нічого не відомо.
Кожен цивільний заручник — цінний живий свідок воєнних злочинів Росії: убивств мирного населення, обстрілів цивільної інфраструктури, катувань, насильницьких вивезень до Росії. Ми зобов’язані піднімати тему цивільних полонених не лише в Україні, а й на міжнародному рівні. Ми маємо повернути всіх, бо наша незалежність без них неможлива.
У День Незалежності України я вітаю всіх українців. Це свято єдності і гідності. Незалежність не «отримують» — її виборюють. Вічна пам’ять захисникам, які віддали життя за майбутнє нашої держави. Слава всім нашим воїнам — ми схиляємо голови перед нашими доньками і синами, дякуємо за їхню мужність і патріотизм. Висловлюю велику подяку також усім нашим патріотам, які нині перебувають за ґратами і без зброї в руках — словом і ділом — боронили Україну.
Ми маємо повернути їх усіх.
Бажаю всім Божого благословіння: нехай Господь дає любов у серця, здоров’я, мир і терпіння вашим родинам, надихає на подальші дії — у силі, фізичній і духовній. Дякую всім, хто поряд і хто допомагає».