Розшифровка 4-го публічного подкасту «Автокефалія — можливість або безвихідь?», який відбувся у вінницькому храмі великомученика Георгія Побідоносця (Вінницька єпархія УПЦ) 15.09.2025 р. за участі професора і ректора Київської духовної академії і семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра Стойчева, модератор – ведучий каналу «ДНК» священник Роман Макар.
О.Роман Макар: Владико, розкажіть нам про автокефалію. Дуже багато спекуляцій. Є такі, які говорять, що автокефалія – це центр, до чого повинна стремитися церква в своєму існуванні, в своєму житті. Інші говорять, що це дуже страшно і навіть на цю тему не можна не то що говорити, навіть думати не можна. То автокефалія – це зло чи це добро?
Архієпископ Сильвестр: Я би сказав, що це норма існування будь-якої помісної церкви. І будь-яка помісна церква необхідно повинна бажати автокефалії. Це в природі помісної церкви. І якщо б автокефалія була злом, то тут потрібно тоді сказати, що деякі церкви вибрали шлях зла. Але ж ми не можемо так сказати, тому що ми поминаємо і знаємо, що є диптих автокефальних церков. І якщо б ми розглядали автокефалію в рамках питання «чи добро, чи зло?», і, може, хтось і вважав би, що це зло, він був би вимушений прийти до дуже абсурдних заключень. Тому я би сказав передусім, що автокефалія — це природнє бажання кожної помісної церкви так існувати.
О.Роман Макар: Ви можете пояснити нам з канонічної та з богословської точки зору, як це бажання виникає, як воно формується і взагалі, з канонічної точки зору, як виглядає автокефалія?
Архієпископ Сильвестр: Потрібно розуміти, що в цілому термін «автокефалія» використовувався в канонічному церковному праві досить в різних контекстах. І потрібно теж розуміти – це, до речі, мало хто, на жаль, розуміє – що система помісних автокефальних православних церков, як ми її зараз знаємо, як ми чуємо цю систему, цей диптих – це відносно нове явище, що сформувалося з початку XІХ століття і до сьогоднішніх днів. Давня церква мала, безперечно, автокефальні церкви, але просто це сприймалося по факту самого існування. Наприклад, зрозуміло, що ніхто не давав автокефалію Антіохійській чи Александрійській церкві, але вони завжди були автокефальними церквами. Тобто по факту того, що це (є такий вислів навіть у праві церкви) – «давній звичай». І навіть ми можемо зрозуміти по Святому Письму, по посланням апостола Павла до римлян, коринтян та ефесян, по Апокаліпсису, де є звертання до «ангела» такої церкви чи такої церкви, що це були насправді автокефальні церкви, де предстоятель і єпископи обиралися повністю самостійно. Якщо взяти головну ознаку, суть, сенс автокефалії, то це і є головна ознака автокефалії – можливість обирати свого предстоятеля, єпископів, відкривати, закривати єпархії, міняти їх території і так далі – без того, щоб брати на це погодження у предстоятеля іншої церкви. І якщо ми подивимося перший такий головний фундаментальний вислів, що стосується поняття автокефалії, це якраз питання Кіпрської церкви. Хоча Кіпрська церква — апостольська церква, тобто давня церква, на певному етапі була історія, коли Антіохійський патріарх хотів, взяти в свою юрисдикцію Кіпрську церкву. Але Третій Вселенський собор постановив, що і надалі Кіпрська церква залишається церквою самостійною і церквою, в котрій єпископи обираються без погодження з якимсь іншим патріархом (в даному контексті мається на увазі Антіохійський патріарх). І саме це рішення собору є головною ознакою, головною притаманністю автокефалії – це можливість обирати єпископів і свого предстоятеля цими єпископами без погодження з кимось іншим.
Але, але як вже було сказано, в XІХ столітті відбулися деякі, як би зараз сказали, геополітичні зміни. І в результаті цих геополітичних змін стали з’являтися не просто територіальні, а ще й національні помісні церкви, тобто Румунська, Елладська, Болгарська, де в назві самої церкви була присутність не тільки назва території – Александрія, Коринф чи Кіпр, а назва, пов’язана з національністю. Це було пов’язано з певною зміною, що відбулася в Османській імперії, коли цілими частинами відколювалися, чи відходили, чи відвойовували собі території ті народи, що були довгий час в рабстві у османів. І на цьому тлі якраз і з’явилася та система автокефальних помісних церков, котру ми з вами знаємо. Але знову скажу, що для історії це молода історія. Тобто, перший томос, якщо не зраджує пам’ять, був виданий тільки в 1850 році. Тобто, це прямо середина XІХ століття.
О.Роман Макар: Владика, давайте трошки ми цю в тему заглибимся, тому що вона дійсно цікава і багато хто, не знаючи оцих нюансів, не розуміє взагалі поняття того, що таке автокефалія. Які є думки на рахунок того взагалі, як прописана процедура дарування або набування автокефального статусу? Тому що, наприклад, наскільки я зрозумів і знаю з висловів Константинопольського патріарха, що тільки Константинопольський патріархат бачить себе в праві надавати томос про автокефалію. Інших церков він цим правом не нагороджує. Позиція деяких інших церков, наприклад, РПЦ, що кіріархальна церква надає автокефалію своїй церкві-дочці і далі вже церква потім визнається іншими церквами. Поясніть, є загальний визнаний, процесуально прописаний метод, як надається автокефалія, чи немає?
Архієпископ Сильвестр: На жаль, немає. Але дійсно, в Константинополі існує така думка, я би навіть сказав, таке вчення, згідно з котрим насправді статус автокефальних церков повинен бути зафіксований Вселенськими соборами. Але суть думки в тому, що в період відсутності Вселенських соборів право надавати автокефалію належить першому в диптиху, тобто Константинополю. Притому вони кажуть, що колись, якщо буде зібраний Вселенський собор, він або знову підтримає ці рішення, або навпаки не підтримає. Але така думка в Константинополі існує.
Дійсно, є різні позиції з приводу механізму надання автокефалії і умов надання автокефалії. Була така дуже цікава історія, своєрідна в свій час, котра дає нам можливість розуміти предмет дискусії. Мабуть, багато хто з вас пам’ятає, що покійний патріарх Алексій І надав автокефалію Православній церкві в Америці. Але грецькі, грекомовні церкви не визнають її, до речі, до сих пір. Тобто є помісні православні церкви, що її визнають, а є церкви, що не визнають. Всі грекомовні церкви не визнають. Але тоді відбулася переписка між Константинопольським патріархом Афінагором і патріархом Алексієм І. Ця переписка якраз стосується того, хто має право надавати автокефалію. І ця переписка надрукована, її можна пошукати. Там патріарх Афінагор показує свої привілеї в тому числі і на надання автокефалії, а патріарх Алексій з ним не погоджується.
Суть їх думок така: патріарх Афінагор, всі Константинопольські патріархи вважають, що надати (автокефалію – ред.) може тільки Константинопольський патріарх, але за запитом кіріархальної церкви. А патріарх Алексій висловлює іншу концепцію: кожна помісна церква може надати автокефалію своїй частині, а інші помісні церкви вона ставить до відома і просить включити до диптиху. Крім того, є ще один важливий текст патріарха Алексія І, проголошений ним у 1948 році. Це його доповідь на торжествах, що відбувалися в Москві з приводу 500 років автокефалії Руської православної церкви. Вона була надрукована, і в інтернеті є, де патріарх Алексій (трохи раніше, ніж про автокефалію Православної церкви в Америці) викладає свою думку про автокефалію і механізми надання автокефалії. Я думаю, що кожному, хто цікавиться цією темою, буде дуже цікаво ознайомитися з цим текстом патріарха Алексія І. Між 1948 та 1970 роками переписка з Афінагором – це вже більше двох десятиліть виходить, але цікаво подивитись, що думка патріарха Алексія залишилась незмінною.
Але на даний час, як ви знаєте, не існує механізму надання автокефалії, щоб був прийнятий усіма помісними церквами.
О.Роман Макар: Але тим не менше нові автокефальні церкви з’являються, особливо в XX столітті – і на Балканах, і в Європі, та ж сама Польська православна церква.
Архієпископ Сильвестр: Але навіть тоді, коли багато хто не проти автокефалії якоїсь помісної церкви, – то проти механізму. Велика кількість дискусій, що існувала в XX столітті, до речі, не тільки між Алексієм та Афінагором, а, наприклад, і між патріархом Миколаєм Александрійським і його «побратимом» з Константинополя теж є переписка досить цікава. Ось тому про механізм якраз більшість і було дискусій. І навіть той собор, що збирався у Криті, він теж хотів підняти тему механізму надання автокефалії, але ми знаємо, що консенсусу не було навіть на етапах підготовки.
О.Роман Макар: Це ми ведемо мову про 2016 рік?
Архієпископ Сильвестр: Так, собор на Криті.
О.Роман Макар: Тоді виходить так, що ми будемо сьогодні ділитися думками відносно того, яка нам позиція більш до вподоби або де вона виглядає більш логічно з тої чи іншої точки зору. Для вас особисто є якісь відпрацьовані критерії, коли церква вже може претендувати на автокефальний статус?
Архієпископ Сильвестр: Ці критерії виклав патріарх Алексій І у своїй доповіді. Все просто. По-перше, потрібно розуміти про територіальну незалежність, по-друге, про національну самобутність, по-третє, він говорить про віддаленість території і можливості спілкування. Це було, наприклад, по відношенню до Константинополя XV століття і Москви, чи по відношенню Москви і Сполучених Штатів Америки, де була єпархія Руської Православної Церкви.
Але це не всі критерії. Багато хто вважає, і тут є певний консенсус і між греками, і між слов’янськими богословами, що в самій церкві повинні бути якості, котрі б дозволили підняти питання про автокефалію. І таких якостей є кілька. Перше: це достатня кількість єпископів і майбутніх єпископів, котрі будуть у цій церкві. Друге: розвинена сітка навчальних закладів. Третє: розвинене церковне життя у вигляді монастирів, братств і так далі. Я не буду, мабуть, багато розповідати про те, як у кожній автокефальній церкві ці критерії є, але я абсолютно впевнений, що в Українській православній церкві ці якісні критерії абсолютно присутні.
О.Роман Макар: Виконані і перевиконані, скажімо так…
Архієпископ Сильвестр: Достатньо порахувати кількість єпископів в інших автокефальних помісних церквах чи закладів навчальних.
О.Роман Макар: Ми, до речі, коли готувалися до подкасту, записували такі невеличкі «рекламні» відео. Ми там говорили про те, що, наприклад, Православна церква Чеських земель і Словаччини – по факту як наша одна Вінницька єпархія за кількістю парафій, але це також автокефальна церква, яка мала свій непростий шлях.
Владика, все одно в історії ми бачимо, що без конфліктів не обходиться.
Архієпископ Сильвестр: Жодна помісна автокефальна церква не отримала статусу автокефалії без певної історії.
О.Роман Макар: Ви так дуже м’яко називаєте періоди, коли були конфлікти невизнання або навіть коли називали і розкольниками, і анафеми також були.
Давайте поговоримо вже ближче до нашої ситуації. От ми трошки заглибилися в питання якихось певних історичних критеріїв, хто себе бачить і хто не бачить в праві надавати автокефалію. Ще з молодості мені приходилося чути, що таких повинно бути три критерія в нашій церкві, наприклад. От те, що ми рухаємося до автокефалії ще з 1990-х років, ми заявили офіційно в документах соборних. Але повинно бути так, що повинен бути повний консенсус серед єпископату, священників, мирян. Тобто всі єдиними устами повинні хотіти автокефалії і таких, які не хочуть, не повинно бути в принципі. Другий момент – що це має бути абсолютно неполітична процедура, тобто влада і політика країни повинні бути десь за дужками цього процесу – тільки церковні, внутрішні питання. Ну і третій момент такий, що кіріархальна церква, тобто Церква-Мати, сама повинна проявити бажання і сказати: «Ну, ви готові, я вже вас тримати біля себе не хочу, не буду – вперед».
Архієпископ Сильвестр: Матері різні бувають. Є ті, що бажають, щоб діти залишалися в їх домі до семидесяти років…
О.Роман Макар: Або готові в батьківських обіймах просто задушити, аби тільки не відпустити. Владика, як ви дивитеся на такі твердження? Чи вам приходилося їх чути? Як взагалі ви їх прокоментуєте?
Архієпископ Сильвестр: Ну, щось подібне мені приходилося чути, але знову скажу, що ці критерії не мають в повному обсязі обґрунтування в церковному канонічному праві. Але дійсно було б важливо розуміти, що повинно бути бажання церкви отримати автокефалію. Я би хотів знову зробити таку невелику ремарочку. Ви знаєте, у нас багато хто вважає, що тема автокефалії з’явилася з нізвідки або щось таке подібне. Я всім раджу не полінитися ознайомитися з документами Харківського собору – того самого Харківського собору (1992 р. – ред.), як ви пам’ятаєте, котрий прийняв рішення по тоді ще митрополиту Філарету Денисенку і обрав нового предстоятеля, Блаженнішого митрополита Володимира. І уважно почитати і самі діяння, і звернення Харківського собору, де чорним по білому сказано, що архієреї Харківського собору підтримують і бажають для своєї церкви автокефального статусу, але даного таким шляхом, щоб не було розділення і щоб було визнання іншими помісними церквами.
Тобто, насправді наша Українська православна церква від самих перших років свого існування заявляла, що статус автокефалії є для нас бажаним, природнім. Я в одній своїй доповіді навіть цитував статут Київської духовної академії в самий перший рік її заснування (і цей оригінальний документ в мене присутній), де сказано, що Київська духовна академія засновується Київською митрополією для того, щоб підготувати якісні і в необхідній кількості кадри для отримання статусу автокефалії. Це 1992 рік. Тому розповіді, що там всі були проти, а потім всі стали за чи половину за, чи половину проти… Як кажуть, вивчайте матчастину – документи Харківського собору і велику кількість інших документів того періоду. Тому тема автокефалії не є якоюсь новою для Української православної церкви.
От кажуть: «погодження між єпископами» і «погодження народу». Я за погодження, але потрібно бути реалістами. Навіть єпископи, наші співбрати, давайте говорити відверто: от в Символі віри – ми погоджуємося, і в молитві «Отче наш» (погоджуємось – ред.), а в багатьох інших питаннях у кожного є своя думка. Не бувало і не буде такого, щоб не було різних думок. Навіть послання апостольські того ж Павла почитати і зрозуміти, які були дискусії з різних тем, з різних думок вже в ті часи, навіть серед апостолів (Книга Діянь) чи в коринфській спільноті (два послання апостола Павла до коринтян). І тут я не уявляю собі ситуацію, що, умовно кажучи, із 100% єпископату чи священства 100% було погоджено і в усьому дивилися однаково хоча б на одну тему. Я такого собі не уявляю.
Але я чув цей аргумент неодноразово – «народ проти». А я кажу: «А ви що, проводили якісь соцопитування всього православного народу України, що належить до нашої церкви? Такого ж теж ніколи не було». Ну, якийсь батюшка може на парафії вважати, що якщо він за те, щоб не було автокефалії, і навколо нього зібралася така ж спільнота, то вся церква так думає. А інший батюшка, що за автокефалію, і біля нього зібралися люди, що за автокефалію, – подібне тягнеться до подібного – можуть вважати, що вся церква за автокефалію. Але потрібно бути реалістами. У церкви є – і необхідно, щоб були – різні думки. Це нормально для існування церковної спільноти. І хоча, ще раз повторюсь, я за те, щоб був консенсус, але консенсус може бути досягнутий тільки коли є мінімум, щоб ми мали можливість – і єпископи з єпископами, і єпископи зі священниками, і священники та єпископи з народом – обмінюватися думками.
О.Роман Макар: От якраз про це я і хотів би вас наступне запитати, тому що тема автокефалії, в мене складається враження, під таким внутрішнім табу, що ти не можеш навіть не те, що її піднімати, а взагалі вона буде викликати якусь бурю дуже негативні емоції, що це все начебто дорога в якесь пекло. Як ви, владика, бачите на практиці в нашій церкві, як воно повинно обговорюватись? Ви кажете, що має бути дискусія. Було б добре, якби був консенсус. А як воно на практиці має виглядати?
Архієпископ Сильвестр: Я би хотів, по-перше, сказати, що для багатьох людей автокефалія табуйована. Це дійсно так. У багатьох людей, коли вони чують цей термін, одразу виникає негативна реакція.
Я думаю, що це пов’язано й може бути пояснено через базовий досвід багатьох церковних людей 90-х років, коли прибічники митрополита Філарета Денисенка, які потім полишили і сан, були агресивно налаштовані до нашої Церкви й робили багато такого, що ніяк не може бути пояснено й прийнято в рамках християнського життя. Тому багато хто з них чує слово «автокефалія» – й одразу такий асоціативний ряд.
Мене часто питають: «А в чому ж тоді був неправий Філарет Денисенко, коли почав автокефальний процес?» Ви знаєте, це якраз проблема.
Моя особиста думка така: митрополит Філарет через свій характер і манеру керувати почав це робити наскоком, без того, щоб почути думки інших, переконати їх чи скоригувати свої погляди. Це було відсутнє. Багато хто знає, що Філарет був дуже авторитарним в управлінні — це не є таємницею. І всі питання, у тому числі й такі, вирішувалися отаким чином. Це показало, що шлях, механізм, обраний ним, уже сам по собі відторгався народом. Тому багато хто й досі сприймає все, що пов’язане з автокефалією, у темних, багрових тонах.
Але знову скажу: для Церкви є природньою присутність соборності. Ми ж віримо в Церкву соборну. Як соборність церкви проявляється? Якраз через обмін думками, де люди слухають одне одного й коригують свої бачення. Потрібно розуміти, що є не тільки Вселенські чи Помісні собори, є велика кількість інших форматів для того, щоб церковні люди, що належать до однієї церкви, обмінювалися думками, слухали один одного, коригували своє бачення.
Ще святитель Григорій Богослов, здається, казав: для нас не головне — навернути силою чи просто по факту…
О.Роман Макар: …Приєднати до християнства…
Архієпископ Сильвестр: Так. Для нас головне — переконати, тому що коли ти переконав і приєднав, ти впевнений, що знайшов брата у Христі. А якщо це приєднання сталося через силу, воно ніколи не буде справжнім, постійним і якісним. Таку ж думку, до речі, ще і преподобний Максим Сповідник висловлює у своєму листі одному з проконсулів, що стосується насильницького хрещення деяких єретиків чи юдеїв: силою можна це зробити, але це трісне, як тільки зміниться ситуація.
Тому, хоча ми всі хочемо все й одразу, шлях Церкви інший: потрібно шукати варіанти переконання і варіанти слухання один одного. Тому я скажу знову, це моя думка, що митрополит Філарет пішов шляхом сили, а не переконувати. І тому отак відбулося. Ми ніхто не повинен йти таким же шляхом. Ми можемо йти шляхом тільки переконання.
О.Роман Макар: Владико, часто, коли запитують єпископів, вони це озвучують і публічно, і не публічно: «Народ проти, народ не підтримає, і тому ми також особливо нічого не робимо». А з другої сторони єпископи (так, як і священники) — це вчителі по роду свого служіння, вони навчають народ. Складається враження, що люди впливають на єпископів, а єпископи нічого не хочуть сказати й пояснити людям. То хто кого повинен вчити й хто за ким повинен йти?
Архієпископ Сильвестр: Я дам вам відповідь цитатою. На рукопокладанні во єпископа він читає сповідання. Там є такий текст, що він не буде приймати рішень «от множества народа нудиму», примушених народом. Насправді про те, що потрібно мати баланс між єпископом і бажанням народу, вже писали отці ІV-V століття. Я неодноразово чув, як знайомі батюшки кажуть: «У мене на парафії народ проти». А я кажу: «Звичайно, бо ти 30 років розповідав їм, що автокефалія — це шлях до пекла. А тепер хочеш сказати інше. Ну, а як буде народ реагувати? Ти ж 30 років розповідав інше». Тому знову потрібно розуміти, що «ми в ответе за тех, кого научили» – перефразирую відому фразу Екзопері. Таким чином, знову: знову зустрічатися, ініціювати зустрічі на різних напрямках (єпископи, священники, народ), знаходити консенсус.
В цьому році – 1700 років з дня Першого Вселенського собору. Почитаємо, як проходили Вселенські собори, в тому числі не тільки засідання, а і до- і післяорганізаційні процеси, і ставлення народу. Ви всі це пам’ятаєте?
О.Роман Макар: Там дуже цікаво. Маю таке бажання в майбутньому зробити випуски про Вселенські собори, тому що там, коли починаєш розбирати фактаж, то таке враження, що ми нічого не знаємо або знаємо тільки якесь своє бачення того, як організовувався, як проходив Вселенський собор.
Архієпископ Сильвестр: Семінаристи, мабуть, всі пам’ятають цитату із Григорія Ниського, що навіть не можна було куди-небудь вийти і спитати щось на ринку, умовно кажучи, скільки коштує кілограм огірків. А продавчиня тебе спитає: «А ти як віруєш, Син з сущих чи з несущих?» І так далі. Ну, тобто, народ був в цьому дуже зацікавлений. Це були постійно дискусії, і є багато свідоцтв на цю тему.
О.Роман Макар: Владика, вже виходячи з того, що ми затронули тему Вселенських соборів: ні один Вселенський собор не відбувся би без втручання влади. Сам образ Вселенського собору взагалі був переписаний, наскільки я читав, з образу сенату Римського – як повинні були збиратися єпископи, як далі потім приймати і прописувати рішення. Повертаючись до тієї тези, яку я сказав, що процес набування автокефалії повинен бути абсолютно аполітичним. Але читаючи історію становлення інших автокефальних церков, особливо церков національних XІХ-XХ століття, я для себе вивів таких два правила, і хотів би, щоб ви або з ними погодились або не погодились – сказали свою думку. Перше правило, це коли церква і влада ідуть якби нога в ногу: влада політична підтримує церкву і максимально і всередині країни, і на міжнародній арені «протягує» оце питання, що церква в цій країні повинна мати автокефальний статус. І другий варіант, коли церква і влада не йдуть в ногу, а є якийсь певний конфлікт, церкві виставляють якісь певні умови. Наприклад, рівно 100 років тому, в 1924 році, Польські православній церкві були виставлені умови, одна з яких – це повний розрив із РПЦ. Потім були баталії історичні, але зараз ми маємо минулорічне святкування сторіччя автокефалії Польської православної церкви. Зрозуміло, що краще, напевно, коли влада підтримує, і буває так, що влада примушує, але без влади, без якихось політичних процесів ні одна історія ні одної автокефальної церкви не обходилась. Ви погоджуєтеся з цими тезами чи ні? Як от взагалі ви їх могли би охарактеризувати?
Архієпископ Сильвестр: Безперечно, національні помісні православні церкви відбувалися як бажання держави (мається на увазі політикум), народу і церковних ієрархів. Взагалі, мені здається, що сама думка про те, що щось може відбуватися без політики, без політичного впливу – ну, ми ж з вами не в вакуумі живемо, це ж потрібно теж розуміти. І як би ми там хотіли чи не хотіли, завжди у церкви і у держави будуть існувати різні моделі спілкування від класичної симфонії юстиніанівської до класичного французького секуляризму. Все одно, так або інакше політика впливала, впливає і буде впливати на церковне життя. Може бути якась там метаісторія, там ми можемо вважати, що там немає ніякого впливу, що може бути ситуація, коли немає впливу, але є реальна історія. І реальна історія вона така, що дійсно це не завжди є якісно і це не завжди є корисно і це не завжди є правильно, але все ж таки момент він був присутній.
Навіть ваш приклад з Польською православною церквою. Там складна історія насправді, вона така дуже нелінійна, але все ж дійсно, політичний контекст того часу був одним із вирішальних для прийняття рішення про те, щоб бажати отримати автокефалію.
О.Роман Макар: Так, там доходило навіть до вбивства митрополита Варшавського. І, до речі, велика частина нинішньої України в складі тоді Польської православної церкви отримала автокефалію в 1924 році.
Архієпископ Сильвестр: Олексій Громадський, здається, був покладений Діонісієм Валединським…
О.Роман Макар: І Почаївська лавра тоді входила в Польську православну церкву… Тому історія до нас дуже близька, і її треба знати і розуміти.
Далі буде.