Ведучий: протоієрей Роман Макар
Гість: Архієпископ Сильвестр Стойчев, ректор КДАіС
Архієпископ Сильвестр Стойчев:
– Для великої Помісної Церкви природним і нормальним є прагнення до автокефалії. Це внутрішнє бажання Церкви, і воно не раз звучало: і на Соборі 1990–1992 років, і навіть на Ювілейному Соборі РПЦ у 2000 році. Обставини були різні, але сам факт: прагнення до автокефалії є нормою.
Я вважаю, якщо священник виступає проти автокефалії своєї Церкви, яка має для цього всі підстави, то це можливо лише в одному випадку — якщо він сповідує іншу систему, іншу еклезіологію, імперську. У такій моделі будується одна імперія й одна централізована Церква. Але в православній еклезіології автокефалія — це норма існування кожної помісної Церкви. Людина, яка мислить церковно, а не як чиновник чи ідеолог, не може бути противником автокефалії. Інакше вона йде проти самої природи Церкви.
Питання з залу:
– Ви сказали, що священник чи віруюча людина не може бути проти автокефалії. Це ваша особиста думка, чи це соборна думка Церкви або святих отців? Я такого ніколи ніде не зустрічав. Наведіть приклад хоча б одного святого або соборного рішення.
— Я пояснив: для Церкви природно бути автокефальною. Це видно навіть у правах кожного єпископа, який є автокефальним у своїй єпархії. Апостоли закладали незалежні кафедри — це історичний факт. Святі отці не писали спеціальних трактатів «за» чи «проти автокефалії», бо це сприймалося як норма.
— Але ж я думав, головне для Церкви — бути Христовою Церквою, а не автокефальною.
— Ви змішуєте догматичне з канонічним. Бути Христовою Церквою — це віра, символ віри, таїнства. А канонічний устрій — це інша площина. Скажіть тоді: ви десь у святих отців бачили вислови проти автокефалії?
— Ні, Владико, звичайно ні.
— Все. Амінь.
— Я говорив із вами про те, що є необхідність, є воля Божа. Ми шукаємо волю Божу й тільки її. Але ви сказали, що хто проти, той уже не є християнином.
— Почекайте, я не казав, що такий не є християнин. Я сказав, що він притримується іншої моделі еклезіології. Не потрібно перекручувати мої слова — це негарно, особливо для священника.
— Прошу пробачення, я неправильно висловився. То інша модель еклезіології — вона є хибною, невірною, помилковою. Але чи має вона право на існування?
— Я вважаю її помилковою, бо вона врешті-решт суперечить самій суті буття Церкви. Христос сказав: «Царство Моє не від світу цього». Будь-яка імперія намагається будувати царство Боже на землі, бачачи себе в сакральному сенсі й описуючи свою місію сакральними категоріями. Тому імперська еклезіологія — це зручна модель для того, щоб втратити простоту й справжню сутність християнської Церкви.
— Наступне питання. Чому висновки Собору у Феофанії не були розіслані іншим Церквам, зокрема РПЦ?
— Я можу відповідати тільки на ті питання, до яких маю відношення.
— Чи існує небезпечна межа, коли прагнення до автокефалії більше шкодить єдності Церкви, ніж допомагає духовності й народу?
— Так, така межа існує. Приклад митрополита Філарета Денисенка це підтверджує. Кожен крок у цьому питанні має бути виважений і продуманий. Добра справа, зроблена недобрими засобами, не є доброю справою.
— Чому так сталося в історії, що віра опинилася нижче адміністративних і канонічних правил? Якщо ми знаємо, що є наш брат у Христі, який вірить так само, як я, то чому я маю перервати з ним спілкування тільки через те, що він хоче бути рівним?
— Ви маєте на увазі конкретний приклад?
— Ви самі наводили приклад, коли якась Церква прагнула автокефалії, а Константинополь її не визнавав, і тоді наставала схизма на певний час. То хіба це воля Божа — коли брат у Христі розриває євхаристійне спілкування лише через питання підпорядкованості? Адже Євангеліє говорить: усі християни рівні, кожен єпископ рівний. Власне, єпископ мав повноту влади у своїй єпархії, і навіть патріарх не міг служити там без його дозволу. Чи не втратили ми цю традицію?
— Знаєте, майже всі історії отримання Томосів про автокефалію в ХІХ – на початку ХХ століття — це історії, коли Константинополь давав їх колишнім своїм єпархіям. Для самого Константинополя це було великою спокусою, бо мислили імперськими категоріями. Це було певним руйнуванням імперського ідеалу, тому автокефалію іншим Церквам давали неохоче, навіть грецьким. Це приклад того, як імперська еклезіологія приносила погані наслідки.
Дійсно, всі єпископи рівні, і цю рівність потрібно берегти. Це не означає рівність посад — посади можуть різнитися, але рівність сану є сакральною основою. Ви правильно сказали: у своїй єпархії саме єпископ є першим і головним священником. Навіть сьогодні, коли ми служили в Боярці, на горньому місці під час читання Євангелія сидів місцевий архієрей, а члени Синоду залишалися по боках. Це його кафедра, і він тут має повноту канонічних прав.
***
– Владико, розкажіть нам про автокефалію. Дуже багато спекуляцій, є такі, що говорять, що автокефалія — це центр, до якого повинна прагнути Церква у своєму існуванні, у своєму житті. Інші ж кажуть, що це дуже страшно, навіть на цю тему не можна не те що говорити — навіть думати не можна. То автокефалія — це зло чи це добро?
– Я би сказав, що це норма існування будь-якої помісної церкви. І будь-яка помісна церква обов’язково повинна бажати автокефалії. Це в природі помісної церкви. І якщо б автокефалія була злом, то тоді потрібно сказати, що деякі церкви вибрали шлях зла. Але ми ж не можемо так сказати, тому що ми поминаємо і знаємо, що є діючі автокефальні церкви. І якщо би ми розглядали автокефалію в рамках питання — добро це чи зло — і хтось вважав би, що це зло, він був би змушений прийти до дуже абсурдних висновків. Тому я би сказав передусім, що автокефалія — це природне бажання кожної помісної церкви.
– Це бажання, ви можете пояснити нам з канонічної точки зору, з богословської — як воно виникає, як воно формується і взагалі як з канонічної точки зору виглядає автокефалія?
– Потрібно розуміти, що в цілому термін «автокефалія» використовувався в канонічному церковному праві в різних контекстах. І потрібно теж розуміти, що, до речі, мало хто усвідомлює: система помісних автокефальних православних церков, як ми її зараз знаємо, — відносно нове явище, яке сформувалося на початку десятого століття і існує до сьогодні.
Давня Церква, безперечно, мала автокефальні церкви, але це сприймалося як факт самого існування. Наприклад, зрозуміло, що ніхто не «надавав» автокефалію Антіохійській чи Олександрійській Церкві, але вони завжди були автокефальними. Це було по факту. У церковному праві навіть є такий вислів — «давній звичай». Це, мабуть, можна зрозуміти і по Святому Письму — в посланнях апостола Павла до різних церков, а також в Апокаліпсисі: звертання «до ангела такої-то церкви» показує, що це були окремі церкви, де предстоятель і єпископи обиралися самостійно.
Якщо взяти головну ознаку автокефалії, то це саме можливість обирати свого предстоятеля й єпископів, відкривати і закривати єпархії, змінювати їхні межі без погодження з предстоятелем іншої церкви. І якщо ми подивимося на перший фундаментальний приклад, що стосується автокефалії, то це питання Кіпрської церкви. На певному етапі Антіохійський патріарх хотів взяти її у свою юрисдикцію, але Третій Вселенський собор постановив, що Кіпрська церква залишається самостійною і її єпископи обираються без погодження з будь-яким іншим патріархом. Саме це рішення собору стало головною ознакою автокефалії — можливістю обирати єпископів і предстоятеля самими єпископами без зовнішнього втручання.
Але в десятому столітті відбулися геополітичні зміни. Внаслідок цього почали з’являтися не лише територіальні, а й національні помісні церкви — Румунська, Елладська, Болгарська, де вже в назві з’являвся національний аспект. Це було пов’язано з тим, що в Османській імперії народи, які довгий час перебували в підневільному стані, відвойовували собі території і здобували свободу. На цьому тлі сформувалася сучасна система автокефальних церков, яку ми знаємо. Але, знову ж таки, для історії це молода традиція. Перший томос був виданий лише в середині дев’ятнадцятого століття.
– Давайте трохи заглибимося в цю тему. Хто і як визначає процедуру дарування або набуття автокефального статусу? Адже, наприклад, за висловами Константинопольського патріарха, лише він бачить себе в праві надавати томос про автокефалію. Інші церкви цього права не мають. Натомість РПЦ вважає, що материнська церква може надати автокефалію своїй дочірній церкві, а далі вона визнається іншими. Чи існує загальноприйнятий і прописаний механізм надання автокефалії?
– Ні, на жаль, такого механізму немає. У Константинополі існує думка, що статус автокефальних церков має затверджуватися Вселенськими соборами. Але оскільки соборів давно немає, то право надавати автокефалію належить Константинополю як «першому в диптиху». Вони кажуть, що коли відбудеться Вселенський собор, він або підтвердить, або скасує ці рішення.
У церковній історії були різні випадки, які показують суперечливість цього питання. Наприклад, патріарх Олексій І надав автокефалію Православній Церкві в Америці, але грецькі церкви до цього часу її не визнають. Тоді відбулася переписка між патріархом Афінагором і патріархом Олексієм І. Афінагор відстоював позицію, що лише Константинополь має право надавати автокефалію, а Олексій вважав, що кожна помісна церква може надати автокефалію частині своєї структури, а інші церкви просто ставляться до відома.
Дуже важливою є також доповідь патріарха Олексія 1948 року з нагоди 500-річчя автокефалії Руської церкви. Там він викладає своє бачення механізму набуття автокефалії. Між сороковими й сімдесятими роками, під час переписки з Константинополем, його позиція залишалася незмінною. Але до цього часу немає єдиного механізму надання автокефалії, який був би прийнятий усіма церквами. Попри це, нові автокефальні церкви продовжували з’являтися, особливо у ХХ столітті, зокрема на Балканах і в Європі.
Що ж до критеріїв, коли церква може претендувати на автокефалію, то серед богословів є певний консенсус. По-перше, повинна бути достатня кількість єпископів і потенційних кандидатів у єпископи. По-друге, розвинена система навчальних закладів. По-третє, активне церковне життя — монастирі, братства тощо. Якщо взяти Українську православну церкву, то всі ці критерії в ній є і навіть перевиконані.
Водночас у церковній історії видно, що жодна помісна церква не отримувала автокефалії без конфліктів. Завжди були періоди невизнання, звинувачень у розколі, навіть анафем.
І ще одне важливе зауваження: часто вважають, що тема автокефалії з’явилася «нізвідки» в нові часи. Але це не так. Достатньо прочитати документи Харківського собору, де чорним по білому сказано, що архієреї бажають для своєї церкви автокефального статусу, але такого, який не призведе до розділення і буде визнаний іншими церквами. Тобто від самого початку українська церква заявляла, що автокефалія для неї є бажаним і природним шляхом розвитку.
Вона дійсно складна. Македонська церква, наприклад, визнана деякими церквами, а іншими — ще ні. Ми знаємо, що навіть між Сербською та Македонською церквою існував період непорозуміння, який тривав пів століття, понад 50 років. Це кілька поколінь. Але зрештою вихід був знайдений. І хоча статус автокефалії Македонської церкви й досі не до кінця визнаний, однак спілкування та зустрічі більш-менш відбуваються.
Або ж приклад Печської, Карловацької чи Буковинської митрополій. Там взагалі цікава історія: вони фактично вважалися автокефальними, адже їхні архієреї та митрополити нікому не підпорядковувалися. Тобто головні ознаки автокефалії були присутні. Якщо не помиляюся (це потрібно ще перевірити), їхній статус автокефалії свого часу був навіть підтверджений австрійськими імператорами, у чиїх володіннях вони перебували територіально. Уявіть собі: Карловацька митрополія — і нічого, вони спілкувалися з усіма, мали євхаристійне спілкування, і багато хто їх визнавав.
Тому не все завжди вкладається у прості рамки й легко прописується.
– А тепер, повертаючись до нашого питання, щодо Української православної церкви. Часто можна почути думку, що ми опинилися в своєрідному «канонічному глухому куті». Якщо ми офіційно заявимо про себе як про самостійну церкву, то РПЦ, звичайно ж, цього не визнає і оголосить нас розкольниками. Грецький світ — з огляду на Томос для ПЦУ — також не визнає. І тоді що?
Ось тут і з’являється аргумент скептиків: мовляв, не може бути ніяких розмов про автокефалію, бо ви відразу станете «другим Київським патріархатом», і вас ніхто не визнає. Це лякає людей, і поширюється як своєрідний страх: ніби ми опинимося в канонічній «чорній дірі».
Перше питання: чи ця аналогія з Київським патріархатом справді має під собою ґрунт?
І другий момент, від мене особисто. Різниця між 90-ми роками, коли виник Київський патріархат, і нинішньою ситуацією полягає не лише у питанні визнання, а передусім у нашому апостольському приємстві. У нас справжні хіротонії, справжні таїнства. Ніхто не «виникав нізвідки», не було хіротоній, здійснених незрозуміло ким і як. Мені здається, що саме тут криється основна проблема, яка й досі кидає тінь на Київський патріархат (нині ПЦУ). Адже питання апостольського приємства завжди було ключовим: у багатьох людей викликають сумніви саме хіротонії їхніх перших єпископів і священників.
Будь ласка, прокоментуйте цей момент. Він дуже актуальний, і саме він лякає багатьох людей, породжує страх, який шириться інтернетом і парафіями.
– Я розумію тривогу й побоювання, що ситуація може повторити досвід Київського патріархату початку 90-х. Але потрібно врахувати: сьогодні православний світ зовсім інший, ніж 30 років тому.
Багато в чому тодішній розкол закріпився в Україні завдяки позиції Філарета. Тоді навіть Константинополь не виявив серйозної зацікавленості у вирішенні проблеми. Чому? Можливо, вважали, що все розв’яжеться саме собою. Можливо, були інші сумніви чи страхи. Але відтоді минуло три десятиліття, і нині всі предстоятелі Помісних Церков розуміють: українське церковне питання потребує великої уваги, системного підходу й глибокого осмислення.
Це вже не справа однієї особи — не лише Філарета Денисенка чи його прихильників. Змінилася й геополітична ситуація у світі, і культурний контекст. І тепер усе, що відбувається в Україні, сприймається не як локальний «містечковий» конфлікт, а як проблема, що має глобальний вимір. Бо українське питання розділяє ієрархію навіть у деяких інших Помісних Церквах.
Тому кожен предстоятель усвідомлює: від того, як буде вирішене українське питання, залежатиме і єдність у його власній церкві. Відмахнутися від нього або дати просту й категоричну відповідь уже неможливо.
Моя особиста думка така: сьогодні Українська православна церква фактично є автокефальною. І я не бачу жодних канонічних перешкод, щоб вона отримала повний статус автокефалії. Але просто проголосити його в односторонньому порядку — це шлях хибний. Він не вирішить, а лише загострить ситуацію.
Тому необхідно шукати інші механізми. Адже головне питання в автокефалії — це не проголошення, а визнання іншими Помісними Церквами. Саме це визначає реальність статусу.
Можливо, розумним рішенням був би своєрідний «протокол намірів». Тобто скликати собор, ухвалити рішення, що УПЦ за всіма параметрами готова бути автокефальною Церквою, і звернутися до інших Помісних Церков із проханням дати пораду чи спільно розглянути це питання.
Джерело: youtube.com