Дарія Морозова, Софійське братство
Священник Ярослав Ясенець, священник Київської єпархії ПЦУ, капелан 225 Окремого штурмового полку, магістр богослов’я, навчався в Чернівецькому православному богословському інституті, Українському католицькому університеті (Львів), Міжнародній академії філософії у (Ґранада, Іспанія) та дистанційно в Holy Cross Hellenic College (Бостон, США)
– Для початку хочеться запитати Вас про смисл вивчення давніх літургій у сучасній Україні. Я маю підозру, що у нас більшість священиків і вірян – навіть найбільш набожних – знають, що є літургія Іоана Золотоуста і літургія Василія Великого, та й годі. Навіщо нам ще якісь витребеньки з давними чинами, які, як то кажуть, на хліб не намастиш?
– Це в кращому разі знають, що є ці літургії. В гіршому разі вони знають, що є літургія, або служба Божа, або відправа. Люди туди приходять і намагаються зрозуміти, що відбувається. От зараз від вірян ПЦУ нерідко можна почути, що московські попи моляться російською мовою (бо російську не відрізняють від церковнослов’янської). І кажуть: коли вони так молились, ми нічого не розуміли, а зараз, після переведення якоїсь чергової парафії до ПЦУ ми почали молитись українською мовою, і нам усе зрозуміло. Їм ставиш буквально три питання, і виявляється, що їм нічого не зрозуміло. От що таке «милість миру, жертва хваління»? Своїми словами. Або що таке Херувимська пісня? Що означають ці слова? Люди кажуть: ми не знаємо, але так треба. Тобто віряни навіть не намагаються в цьому розібратись.
Я не думаю, що всі повинні бути прямо великими богословами, хоча це теж дискусійне питання, тому що ми, як християни, є Богом навчені (θεοδίδακτοι, 1 Сол.4:9) і повинні розуміти сенс своєї віри. Подивіться, як розбирають Біблію протестанти. Вони її знають по розділах, по віршах, тому що для них це життя, вони цим цікавляться. Як знають чернечі устави монахи? Ну облишмо монахів – вони цьому присвячують ціле життя. Добре, протестанти працюють на роботах, мають сім’ї, ведуть звичайне життя, але Біблію знають від і до. Скільки вивчають Коран мусульмани? Теж знають все від і до. Скільки читають юдеї, а особливо учні равинів? Вони до 30 років уже носять великі окуляри, бо втрачають зір від постійного читання. І у них при цьому багатодітні сім’ї, нерідко вони мусять мати світські роботи. Тому тут все питання бажання, все питання того, наскільки ми нашу віру любимо, наскільки ми готові присвячувати цьому час, наскільки ми в ній живемо.
Відповідно, якщо цим жити, може виникнути питання, а що означає наша Літургія, а звідки вона взялась, а чому вона така, а не інакша. І коли починаєш у це занурюватись, розумієш, що вона не впала з неба. Як, до речі, і Біблія не впала з неба. Там є різні книги, написані в різні часи, різними людьми, під різними впливами. І який там був відсоток натхненності Святим Духом, ніяким прибором не виміряєш, штангенциркулем не розрахуєш. Так і з Літургією. Коли людина починає цікавитись цим, вона спочатку розбирає ті типи літургії, які є в нас найбільш вживаними.
Вона починає бачити, що, наприклад, літургії Іоана Золотоустого і Василія Великого переважно схожі, але відрізняються молитвами священника. Це особливо впадає в очі, якщо священник читає ці молитви вголос, щоб люди їх чули – я роблю саме так. На більш глибокому рівні бачиш, що літургій є багато. Наприклад, легко помітити, що от католики служать по-своєму. Те, про що ми будемо говорити далі, часто вважають «католицькою» службою. У католиків служба справді відрізняється. А чому так? Адже і східні, і західні чини походять із життя ранньої Церкви. Якщо у людини починають виникати такі питання, це викликає бажання спробувати, помацати, доторкнутися до цієї традиції древності, подивитися, що там схоже, що відмінне.
Самі слова, які ми промовляємо під час літургії, мають налаштовувати нас на нашу власну молитву. Я завжди кажу людям: молитва – це не те, що ви пробубоните по молитовнику. Це ваше спілкування з Богом. Коли ви дивитесь на молитовник, усі тексти в ньому – це слова тих, хто все своє життя присвятив Богоспілкуванню. Вони залишили нам прекрасний взірець. От якщо хлопець хоче зачарувати дівчину, він почитає Петрарку, Шекспіра чи Ґете, знайде там якісь вишукані епітети, метафори, звороти, запозичить слова, щоб висловити власні почуття. А може, вивчить якісь гарні вірші, проспіває серенаду під вікном. Тобто він взорується на прекрасне. Так само ми поводимось і у царині Богоспілкування. Звісно, мова не про ту молитву, коли ми поспішаємо на якусь зустріч, на бігу кажемо: Боже, благослови встигнути!.. Коли ми справді налаштовані на хвилю Богоспілкування, ми взоруємось на прекрасне, на найбільш піднесені приклади. І оці молитовні тексти, і в тому числі тексти давніх літургій, вони прекрасні.
У нашій Церкві, і в Східній, і в Західній, до епохи модернізму завжди побутувало уявлення, що Церква не розвивається, а навпаки занепадає. І вона утримується в бутті тільки благодаттю Духа Святого. Святі усіх часів завжди казали: ми вже не здатні понести таких подвигів, як наші попередники, як наші вчителі. Ми не спроможні так красиво оспівувати Бога, ми не спроможні стільки молитися, ми не спроможні вершити такі чудеса. Тобто завжди була відсилка до великих попередників. У нас немає якогось образу ідеального християнина, який буде в майбутньому, до якого ми повинні еволюціонувати. У нас є один ідеал – Христос. А далі ті, хто його наслідували, і з кожним поколінням це наслідування згасає.
– Звичайно, усі святі любили посилатися на свою немічність і негідність – але при цьому вони привносили усе нові скарби у Передання Церкви. Ісаак Сирин посилався на Золотоуста, той – на Іґнатія Богоносця… Ми можемо спостерігати, як святі кивають один на одного зі століття у століття.
– І все ж, це не розвиток, це радше вистрибування. Можна уявити низвідну лінію, яка веде до наших часів від Ісуса Христа і ранньої Церкви, що зібралася на Таємній вечері. Потім був День П’ятидесятниці, коли Дух Святий зійшов на учнів, вища реальність увійшла в нашу, переобразила її. Це знову піднесло апостолів на новий рівень. Потім знову потроху почався спад. Звичайно, великі отці Церкви привносили щось інше, прекрасне. Хтось із моїх учителів говорив, що вся історія богослов’я — це сукупність маленьких особистих одкровень. Отже, Дух Святий навчає людину, яка прагне цієї науки, готова її сприйняти. Під дією Духа Святого вона підіймається вгору і передає цей досвід своєму оточенню. Хтось це сприймає – але все одно це відтворення чужого досвіду вже є вторинним.
Це особливо кидається в очі в царині літургіки. Як красиво звершували літургію в данину! Зараз багато хто каже, що це вже не потрібно, що це вже не так важливо. Щось спрощують, скорочують, мінімізують, на жаль. Навіть у нашій візантійській традиції – чи то либонь, синодальній традиції – багато хто вже не розуміє, навіщо потрібні урочисті моменти архиєрейської служби з облаченням на кафедрі, з омофорами, з орлецями.
– Так, це не завжди очевидно…
– Багато хто каже: навіщо цей протяжний спів у кафедральних соборах, ми його не розуміємо. Однак у кафедральні собори приходять люди, які за замовчуванням уже мали би знати, про що літургія, що це означає, які приходять насолодитися цим високим мистецтвом. Бо прославляти Бога – це теж мистецтво. І це мистецтво створило і нашу Києво-Руську, і Західну Європейську цивілізацію. Це мистецтво прослави Бога, це навчання від Нього. Це те, що переображує нас, наш розум, і нашу навколишню дійсність, і спонукає людей до великого.
Древні літургії – це один із прекрасних виявів цієї древньої цивілізації. Ми не можемо зараз тут відбудувати ґотичні собори, або візантійські величні храми, які колись тут стояли. Ми їх зараз не відбудуємо, київська влада не дозволить. Але навіть у маленьких капличках ми теж можемо доторкнутися до прекрасного – кому це потрібно. Це не монетизується, не приносить гроші, але ж служба Божа – це не про гроші. Сучасні священники часто сприймають себе як требовиконавців. Похрестити, повінчати, освятити, відспівати – за це конкретно заносять. Іноді буває ще й по та́ксі. Велична Літургія грошей не принесе. І тому багато хто думає: а навіщо мені витрачати на неї час, сили, щось там вчити. Тому це все просто залежить від зацікавленості і від того, наскільки ми живемо нашою вірою, і наскільки вона для нас важлива.
– Греки кажуть, у маленькій церкві більше благодаті. Щось у цьому є.
– Таїнства завжди мають одну і ту саму повноту. Незалежно від того, що їх звершує священник, обтяжений гріхами, або священник, який з усіх сил бореться зі своїми пристрастями, благодатність Таїнств буде така сама. Це доґматика наша. І якщо ми звершуємо службу десь в умовах підпілля, чи на передовій для військових, просто на переносному вівтарі, як теж мені доводиться часто звершувати, благодатність Таїнств та сама.
– Авжеж. Водночас, люди відчувають, що у кожній громаді є який свій вайб – іноді кажуть, «аура». Кудись збираються ради галочки: тут служить єпископ, ми мусимо тут бути, це наш обов’язок. А кудись приходять, бо просто відчувають серцем, що там щось таке відбувається особливе.
– Це теж правда. По ідеї, на митрополичі або патріарші служби повинні приходити люди, які вже все розуміють і які просто хочуть насолодитися богослужінням. Я раніше теж дуже любив ці служби, я любив на них приходити в Володимирський собор, в Михайлівський, але потім, на жаль, я теж спіймав «іскушення», побачивши, що багато хто приходить просто для галочки. До речі, в УПЦ, яку ми так охоче критикуємо, я особисто бачив, як архієреї під час якогось свята в Лаврі виходили на клирос під час всенічної і читали й співали. Було б прикро, якби ми перетягнули до себе усе найгірше з Московського патріархату, а усе найкраще занедбали.
Приміром, служіння древніх літургій за Західним чином було поширене в тій же Російській церкві. Наприклад, літургію апостола Якова і літургію Григорія зі Західним чином служив митрополит Никодим Ротов, який дуже сильно цим цікавився (залишимо зараз у стороні його моральні якості). Відтоді літургія Якова досі служиться в Санкт-Петербурзькій академії. А в Антіохійській церкві в Америці є ціла гілка, яка служить в Західному обряді. Я би сказав, це така «унія навпаки».
– Якщо можна, біографічне питання. Як відбулось Ваше особисте знайомство з цими давніми чинами? Коли Ви почали їх вивчати, запроваджувати?
– Я вже зараз не можу згадати точно, який це був рік. Вперше я зацікавився цією темою ще коли був студентом Українського католицького університету, на богословському факультеті. Я бачив католицьку службу, сучасну – novus ordo. І мені там розповіли, що до Другого Ватиканського собору у католиків служба була інакша, більше схожа на нашу візантійську літургію. Я став дивитись відео, побачив, яка вона гарна. А потім знайшов інформацію про вжиток цього чину в Російській та Антіохійській церкві. Вони прийняли традицію служіння в західному обряді, передусім, у Сполучених Штатах, щоби католики, розчаровані реформами в Католицькій церкві, приходили в Православну церкву. Пізніше її звершував відомий святий Іоан Максимович, святитель Шанхайський. Тобто це справді замислювалося як «унія навпаки».
Я тоді задався питанням, а чи можна у нас так? І зрозумів, що можна. Я почав досліджувати історію цієї літургії. Раз це чин, який існував до розділення Церкви, до XI століття, значить він не суперечить православній традиції. Я кажу про Григоріанську месу. Нині її називають Тридентською, але Триденський собор (1545-1563), який боровся з Реформацією, лише унормував цей давній чин і зробив його єдиним для всієї Католицької церкви. Але сама ця служба походить із VI століття, її приписують св. папі Григорію Великому – хоча, я думаю, що, так само, як і з літургіями Золотоуста чи апостола Якова, він у кращому разі її доповнив і прикрасив. Але приписується вона йому.
Чим мені подобається ця служба? Вона звертає дуже велику увагу на деталі. Її молитви багато в чому схожі на молитви Літургії Василія та Якова. Але важливі деталі. Як священик стоїть, куди він повертається, як він тримає руки, в якому порядку на престолі розкладені богослужбові предмети. Один момент мені дуже подобається. Під час консекрації, освячення Тіла Христового, священник бере гостію в руки і тримає її двома пальцями кожної руки, вказівними і великими. Після того, як відбувається освячення, він ці пальці вже не роз’єднує аж до моменту після причастя священика і вірних, коли відбувається омивання. Тобто оці пальці, що доторкнулися до святині, до Тіла Христового, повинні бути зімкнуті і не чіпати нічого іншого. Для тримання Чаші, покрівців священник послуговується шістьма іншими пальцями.
– Тобто це певна хореографія, на рівні дрібної моторики. Не кожен, може, і впорається з цим?
– Це питання практики. Це як їздити на машині на механіці. Що більше пробуєш, то легше вдається. Я от після п’яти звершень цієї служби уже всі ці елементи нормально відтворюю.
Оце рукописний служебник Григоріанської літургії, який я зробив для своїх потреб. З одного боку текст латиною, з другого боку – мій власний кострубатий переклад українською. Тут, насамперед, слова священника, тому що це спрощена читана версія, коли ієрей служить один. Є інші варіації, коли є диякон, різна кількість іподияконів і свічконосців – їх може бути до десяти, і кожен має свою функцію, особливо коли це архиєрейська служба. Там два хори можуть бути, які перегукуються між собою. Натомість, у Григоріанській месі немає співслужіння. Тобто звершує Літургію один священник в супроводі диякона. Немає такого, щоб служило багато священників: якщо вони присутні, то виконують функції дияконів чи іподияконів. Служить лише один священник, і решту своїх співбратів він причащає разом із мирянами.
– О, це саме те, на чому наголошував наш одесит Микола Афанасьєв – що не має бути якогось онтологічного розділення між кліром як таким і мирянами, наче між християнами першого і другого ґатунку. Має бути лише один єпископ чи священник, що очолює літургію – а всі решта беруть участь на рівних правах.
– Цей принцип властивий Григоріанській літургії: один священник – одна Жертва. Тобто в них немає такого, як співслужіння. А коли це єпископська служба, наприклад, то там головний архиєрей, інші ж біля нього виконують теж допоміжні функції.
– А що тут за вставки червоною ручкою?
– Червоним виділені всі рухи, всі дії священника. Тут усе розписано: де ставати, що куди ставити, схемки намальовані, як це робити, як облачатися і так далі. Адже на Григоріанській месі облачення відбувається особливим чином, надто коли це ариєрейська служба. Єпископ облачається в літургійні ризи не на кафедрі, він сідає у північній частині храму, прочитує молитви, там його переоблачають, і тоді вже він іде до престолу… До речі, зараз у мене немає поки що автентичних священничих облачень, то я служу у візантійських. Автентичні дуже важко дістати – зокрема, тому, що в Європі – наприклад, у Німеччині – після Другого Ватиканського собору чимало цих красивих, розшитих облачень просто викидали на смітник, навіть не спалювали, просто в смітник викидали і все.
Автентичний ранній текст Григоріанської служби теж не так просто знайти. Тому я вимушено послуговуюся Римським месалом, тим, що уже після Тридентського собору, де могли бути внесені якісь корективи. Але основа все одно та ж сама. Богослов’я цієї служби цікаве тим, що там є тільки анамнеза, немає епіклези. Це раннє бачення, воно становить спадщину єдиної Церкви.
У мене іноді питають: а чому Ви не берете благословення на служіння цієї служби? Я кажу: а я повинен? Якщо це спадщина нерозділеної Церкви, то чому я повинен брати якесь особливе благословення? Я не придумую нічого нового. Ми ж використовуємо, наприклад, різні типи наспівів – і ранніх, і пізніх. Ми ж не беремо благословення на кожен конкретний наспів. Так само і для різних чинів служби. Якщо це все наша традиція, чому ми повинні якось особливо запитувати про це?
– Є такі любителі брати благословення. Дехто вважає, що потрібне благословення правлячого архиєрея, щоб виголосити Отче наш арамейською мовою – мовою Христа. Це трохи смішно.
– Якраз оце тягне католицький адміністративний апарат у нашу православну традицію. У нас завжди був принцип помісності, принцип спільнотності, на основі якого мала розбудовуватись наша церква. А Російська церква якраз взорує на жорстку вертикаль католицького адміністративного апарату.
– До речі, якщо Ви вже почали говорити про співців, скажіть, от як бути співцям, коли Ви служите щось зовсім незвичне? Їм треба опановувати, я так розумію, купу абсолютно незнайомих наспівів?
– Якщо вони мають таке бажання, то це дуже добре. Рання західна служба має декілька типів. Є проста, є урочиста, є читана, є співана. Я поки що служив тільки читану версію. Тому що не знайшов ані співців, які би вміли її співати, ані вчителів, які б навчили мене. Кажуть, що Тарас Компаніченко вміє співати цю службу. Якщо будуть люди, здатні співати григоріанський хорал, буде взагалі прекрасно.
– На Заході є колективи, як-от Ensemble Organum, які реконструюють ранній григоріанській спів, і навіть різні догригоріанські наспіви. Вони дуже схожі на візантійські, у них виразно відчувається нерозділена традиція. А чи мали Ви справу з Галіканським обрядом?
– Щодо Галіканського чину мені розказували знаючі люди, що від нього дуже мало залишилося оригінальних текстів. Зараз дехто реконструює цей древній французький обряд. Крім того, був ще Кельтський обряд, але про нього теж дуже мало достовірних відомостей. Тому те, що реконструюють зараз, це переважно «новоділ».
– Галіканський чин намагалися відтворювати Євграф Ковалєвський та інші богослови з кіл російської еміграції у Франції…
– До речі, був один дуже цікавий єпископ, він уже в Бозі спочив, владика Вігілій Мораль, француз. Він належав до т.з. Міланського синоду: це лінія, яка йшла від грецьких старостильників, але в 1993 році наш Київський патріарх Володимир Романюк проголосив визнання цієї церкви, тож вони були в сопричасті з Київським патріархатом до 1996 чи 1997 р. І цей єпископ Вігілій досконало знав Галіканський обряд, якось він його реконструйовував. Є багато фотографій, як єп. Вігілій бере участь у інтронізації патріарха Філарета в 1995 році. Тоді весь Міланський синод у повному складі приїздив до Києва. Очолював їх владика Євлогій Хесслер, колишній католик, бенедиктинський монах, якого привів до православ’я митрополит Антоній Сурозький. Але він продовжував служити григоріанським чином – так відбувалося богослужіння на всіх його парафіях. До нього підтягнулося багато цікавих людей – владика Григорій, владика Вігілій. І вони разом в певний момент вступили в сопричастя з Київським патріархатом. Бог дав мені милість познайомитись із владикою Євлогієм буквально за півроку до його кончини в Мілані. Він поєднував риси німецького аристократа і православного старця.
Я висвітлив дещо з історії цієї церкви у своїй книжці Історія Української Автокефальної Православної Церкви з 1979 по 1995 рік на підставі свідчень очевидців (англійською мовою). Там десь 25 інтерв’ю з людьми, які були свідками цих подій, багато архівних документів, світлин. Там наведене і фото Томосу про автономію, який ця юрисдикція отримала від патріарха Володимира.
– Якщо можна, більш конкретно поговоримо про окремі чини. Наприклад, мене завжди цікавила літургія апостола Якова. Її нерідко сприймають як певний скандал, тому що на цій літургії, наскільки я розумію, миряни причащаються так само, як священники.
– Не зовсім так само: вони не заходять у вівтар до престолу, але священник окремо виносить із вівтаря дискос, а диякон – Чашу (або священник, якщо він служить один, може винести спочатку дискос, потім Чашу). Далі він подає Тіло Христове в руки мирянам, а потім вони підходять до Чаші й роблять три ковтки. В принципі, це древня церковна традиція, яка існувала до П’ятого чи Шостого Вселенського собору. Золотоуст вимушено запровадив Причащення з ложечки тому, що люди перестали з належним благоговінням ставитись до святині. Раніше була така практика, що Тіло Христове зберігалося в домах у вірян. Вони могли принести частичку додому, і покласти в дарохранительницю на покуті, а наприклад, перед дорогою – або навіть будучи в дорозі, десь на кораблі – самостійно причаститися, прочитавши те, що зараз називається Зображальні. Іноді бувало, що батько, глава сім’ї (pater familias) міг причастити свою родину і домочадців.
– Виходить, що потім впала довіра до мирян, адже клірики стали прискіпливо стежити, щоб ніхто з собою не проніс святі Дари додому. Навіть запровадили запивку, щоб часточку не могли сховати за щокою…
– Саме так, тому що Дари стали використовувати для чаклування. Це була реальна загроза святотавства, чорної магії над святинею. І от для того, щоб її убезпечити, ввели практику причастя з ложечки, практику запивки та різні інші запобіжні заходи. Сьогодні можна відроджувати більш ранню традицію, але це треба робити украй обережно і тільки в колі справжніх вірян. Тому що зараз знову актуальна Константинова проблема масового хрещення. Церква — це модно, Церква — це мейнстрімно, тому Церква наповнюється дуже умовними християнами. А відтак, як і в IV ст., ми знову днем із вогнем шукаємо християн серед «християн». Як би абсурдно це не звучало, раніше хрещення треба було заслужити.
Зараз ми часто говоримо про боротьбу з сектами. Утім рання Церква мала всі ознаки нинішньої секти. Стати християнином — це був подвиг, це була честь, якої треба заслужити. Треба було пройти довгий період випробувань. Хрестили раз на рік, перед Пасхою, і до Великодня охрещені ходили в білих шатах. Це треба було заслужити, для цього треба було постраждати. А зараз у нас вважають, що раз на рік прийти в храм це вже добре. Така байдужість охрещених до Христа – це велика біда.
Тому в нас знову з’являються християни серед «християн». І от для таких людей, які живуть вірою і не бояться за це навіть десь і постраждати, можна відроджувати давні Літургійні практики. Я вважаю, що це величезний привілей – отримувати Причастя таким чином.
– Однак, наскільки я розумію, три кільця охорони не треба буде навколо цього храму ставити, адже далеко не кожен захоче йти на якусь давню літургію, не для всіх очевидно, навіщо це. І я підозрюю, що мабуть давні чини довші за поширені нині?
– Залежно як співати. От, наприклад, Літургія Якова. Там є певні наспіви, які теж ніхто в нас співати не вміє, тож мені довелося її читано служити. Але там дуже красиві і довгі молитви – ще більш «кучеряві», ніж на Літургії Василія. Там прямо за все прохають, за весь світ, за всі професії… То я читав її близько двох годин. Це ще мало. Я люблю літургії по три години, ба більше. Літургія апостола Якова, за Типіконом, має правитись щонайменше кілька разів на рік – але, в принципі, нема жодних обмежень і на служіння її в інші дні. Її походження пов’язане з Єрусалимом – не із Заходом. Типологічно вона належить до найбільш ранніх чинів. Вона схожа на Літургію Золотуста, але там трошки інший порядок. Служба починається з прослави, велика ектенія, три читання зі Старого Завіту, потім Євангеліє, потім Апостол – так, як вони йдуть у нашому каноні Священного Писання. Далі Великий вхід повним чином, як у греків.
– Дуже цікаво почути щось про сирійські літургії.
– Є літургія, що дійшла до нас під іменем Несторія. Мені о. Феогност Пушков надіслав власний переклад цієї служби, російський. Тож мені довелося піти шляхом Святійшого патріарха Філарета і з цього перекладу перекласти її українською – суто в порядку експерименту.
– Саме ім’я Несторія, який був засуджений на Ефеському соборі, може звучати для декого як скандал – хоча його засудження явно не обійшлося без політики, без упереджень і без суто мовних непорозумінь між сирійськими, коптськими і грекомовними вірянами.
– Є така думка, що сторони просто не зрозуміли як слід одні одних…
– Також можна казати про суто політичне зіткнення між Антіохійською і Александрійською партіями, з яких друга була більш впливовою і прагнула дискредитації антіохійців шляхом засудження їх лідерів. Тому цікаво, чи має впливати ця заплямована репутація Несторія на літургію, пов’язану з його іменем?
– Ясно, що ця літургія вже існувала на той час. Якщо навіть Несторій її десь унормував і доповнив, то він точно зробив це до свого засудження. Отже, засудження Несторія в будь-якому разі не має поширюватись на Антіохійську літургію, бо закон не має зворотньої сили.
Мені ця Літургія сподобалась, там дуже гарні молитви. Її можна навіть починати як звичайну Літургію, у ній найбільш виразний євхраїстійний канон. Проскомидія там, по суті, не звершується – як і на літургії Якова, і на Григоріанській літургії. Там взагалі інша форма хліба, який потім перетворюється на Тіло Христове.
Проскомидія – це пізнє доповнення. Оці всі обрізання хлібу з’явилися тому, що до храму приносили звичайний хліб. І при випіканні на ньому могла утворюватися така чорна скоринка – згори, знизу, по боках. От її просто обрізали і клали на дискос із молитвою. Наливали вино в Чашу з молитвою – оце й була уся Проскомідія. Тобто всі ці трикутнички, всі ці діставання частичок за здоров’я, за упокій – це вже значно пізніша практика. Насправді, перший спеціальний хліб для богослужіння почали робити якраз на Заході. Це те, що називається «облатки» – саме їх здавна використовували на Григоріанській літургії. Облатка або гостія – це жертовний хліб.
– Тобто католицька облатка походить з раннього середньовіччя.
– Так. У Візантії просто приносили хліби в храм, іноді їх розкладали на престолі. Священник безпосередньо читав молитви над одним хлібом, головним, але вважали, що всі хліби, які лежать поруч, пресуществляються так само. У Григоріанській літургії теж є цей момент. Там береться одна облатка, маленька або велика, над якою власне звершується пресуществлення. Але якщо причасників багато, поряд може стояти так званий циборій – це така посудинка, в якій лежать інші облатки. І в момент консекрації, тобто освячення, коли священник виголошує слова: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє…», він повинен подивитись спочатку на головну гостію, яку тримає в руках, потім на ті, які в циборії, і мати інтенцію – намір – їх освячення. Оскільки ця літургія побудована на принципі анамнези, вважається, що священник діє від імені Христа («в особі Христа»).
Отже, у західній літургії головними є слова консекрації, пересуществлення Дарів. Візантійська літургіка побудована на концепції «перманентної епіклези»: тобто починаючи від возгласу «Благословенне Царство…» і до відпусту неможливо виділити якусь частину в Літургії, що є найголовнішою – навіть Євхаристійний канон. Як не можна виділяти в земному житті Спасителя щось найважливіше і щось менш важливе: Його зачаття, народження, хрещення, все Його життя і проповідь, Хресна жертва, сходження до пекла, Воскресіння, Вознесіння – все однаково важливо для нашого спасіння, так само і все в літургії має однакове значення. А у західній службі це трошки не так. Там головними є слова консекрації, і, фактично, можна обмежитися тільки ними. Навіть вважалося, що в умовах смертельної небезпеки священник може взяти хліб і вино, сказати над ними лише самі слова консекрації і причаститися або причастити того, хто цього потребує.
– Гадаю, у православ’ї такий мінімалізм теж можливий за форс-мажорних обставин – скажімо, коли в’язні концтаборів служили на грудях живого сповідника віри…
– Ну, це особливі, екстраординарні, випадки. Наприклад, хто сказав, що не можна служити без антимінсів? У нас заведено, що повинен бути антимінс. Загалом це правильно тому, що це створює певне відчуття Божої присутності. Якщо в західному богослов’ї є концепція «in persona Christi» («в особі Христа»), тобто кожен священник сприймається як представник Христа, другий Христос, то у нас є спільнота, і є місце Божої присутності. І якщо немає храму, то це «місце» створює антимінс, який можна возити з собою. Але все ж таїнство священства звершується не над антимінсом, а над чоловіком, який стає священником. І тому дуже сумніваюсь, що за екстраординарних умов освячення дарів не відбудеться без антимінса.
– Ви вже зачіпали сучасну обстановку, давайте спробуємо зазирнути в майбутнє. За яких умов у наших церквах може виникнути інтерес до відродження давніх чинів Літургії? Що мусить статися для цього?
– Цей рух може йти лише знизу, я думаю. Має з’явитися більше активних священників і вірян, яким це цікаво. Більше богословів мають звернути на це увагу. І це може спричинити рух за відродження цих літургій. Адже для цього багато не треба. Треба лише, щоб священник або віряни порушили це питання – можливо, в рамках якихось рухів чи братств. Якщо є зацікавлення – решта взагалі не проблема. Всі тексти доступні, інформація є. Беріть, працюйте, практикуйте. Згори така ініціатива навряд чи прийде. Зокрема, для православних парафій на Заході це був би прекрасний шлях…
– От ПЦУ ж має Капеланську місію в Європі…
– І Київський патріархат має окремі парафії по всьому світу. І там можна утворювати таку «унію навпаки» і запрошувати римо-католиків. Адже там чимало рухів, яким не цікаве це Novus ordo з гітарами і піротехнікою, а цікавий якраз давній образ Літургії. І це добрий спосіб знайомити людей із Православ’ям.
– Мені здається, це дуже здоровий органічний шлях для місії на Заході. Не нав’язувати московські «цибулини» чи навіть якісь візантійські красоти, не властиві для цієї культури, а допомагати людям пригадати їхню власну пісню. Бо сьогодні кожна Православна церква тягне на Захід щось своє і каже: от у нас благодать, тож ви маєте все робити, як ми. Що добре для діаспори – грецької, болгарської чи української – не обов’язково має підходити місцевим.
– Це величезна нива для роботи. Прикро, що майже ніхто нічого не робить у цьому напрямку. У нас хіба що о. Андрій Дудченко цікавиться давніми літургіями. Він іноді служив у Преображенському соборі літургію апостола Якова на день пам’яті цього святого. Я співслужив йому, а далі почав практикувати це сам.
– Було би ідеально знайти якогось інтелектуального архієрея, який зацікавився би відродженням цієї краси.
– У мене, до речі, є мрія, щоб нам віддали один із католицьких вівтарів там, де вони не використовуються. Можливо, просто один із приділів собору, який можна було б присвятити комусь із маловідомих західних святих – таких як св. Януарій чи св. Димфна. Про св. Патріка, скажімо, у нас уже трошки чули завдяки старанням отців Преображенського собору.
– Таким святим відведено чимало сторінок Синаксаря, який ми видаємо у «Дусі і літері». Це труд отця Макарія з Симонопетри, православного ченця з Франції, який ввів у свої Житія багато західних святих: у кожному дні є один або декілька західних святих. І ми ще від себе додаємо нових або доповнюємо наявні статті, бо нам дуже цікава ця тема.
– Супер, це чудово, хай Бог допомагає вам у цій праці. Я вірю, що вона дуже важлива і потрібна. На дні пам’яті таких святих варто було б звершувати служби західного обряду. Я служив на честь мучениці Димфни, наприклад. Це свята VI ст., що була прославлена у Бельгії, але її дуже вшановують у США, куди була перенесена частина її мощей. Її санктуарій принаджує великі паломництва. Ця свята допомагає у зціленні душевних і нервових хвороб. Я сам засвідчив звершене нею чудо зцілення і пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб прославити її в нашому народі. Я мрію спорудити якщо не храм, то хоча б якийсь невеликий вівтар на її честь. Зараз на її день я звершую службу в Західному обряді.
– Те, про що Ви кажете, дуже актуально, тому що зараз, як то кажуть, усіх поплавило – що на фронті, що в тилу… Так що, я думаю, дуже важливо вшановувати пам’ять таких святих – і в містичному, символічному плані, і не тільки. Добре було б просто мати місце, куди можуть прийти люди, які почуваються вразливими чи травмованими, і зможуть розраховувати, що там їх прийматимуть такими, як вони є, що там вони знайдть допомогу і підтримку. Це дуже актуальна ініціатива.
– Так, св. Димфна реально допомагає – звичайно, якщо вірувати.
– Я вважаю, що ця тема відродження давніх чинів, особливо, ранніх західних чинів, які ще, по суті, православні – дуже нагальна. Такі братства, як, наприклад, наше Софійське братство, було би ідеальним середовищем, тому що у нас зібрані мислячі й творчі люди, яким це може бути цікаво. Дякую за цікаву бесіду!
Книга о. Ярослава Теологія для хрестоносців.