Відповідь надана під час дискусійної панелі на Круглому столі «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні», який відбувся 29.04.2025 р. у Києві в межах просвітницько-аналітичного проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організованого Софійським братством за підтримки фонду Renovabis.
Геннадій Христокін: «Як нам тут бути з мовчанням з боку УПЦ?»
Як Ви думаєте, як бути в тій ситуації, коли зміни назріли, коли суспільство очікує цих змін, а керівництво УПЦ мовчить, ніяким чином не реагує, «пішло в затвор»? Мовчанням зраджується Бог, і ми сьогодні говорили про ідею вселенськості, про ідею повернення до Євангелія. Яка тут роль мирян? Принаймні, оця ініціатива може йти від мирян, від богословів, від активних груп, які могли б вийти за оце коло замкненості та мовчання? Як нам тут бути з цим мовчанням з боку УПЦ?
Георгій Коваленко: «Я бачу величезну кількість вірян УПЦ, які приходять спокійно в храми ПЦУ»
Треба бути кимось, хто має «автокефалію» – свою голову – і відповідно до неї робить рішення. Насправді ці рішення робляться на кожному рівні. Є приклади, коли люди не розривали єдності з Вселенським православ’ям заради єдності з Московським православ’ям, яке хотіло розірвати єдність зі Вселенським православ’ям. Є ті люди, які залишилися в єдності, які продовжують відкриту руку протягувати. Кожен має пройти свій шлях, і це важливо не посилатися на якесь керівництво, яке там на горі нічого не вирішило.
А що стосується вірян, я бачу величезну кількість вірян УПЦ, які приходять спокійно в храми Православної Церкви України. Я на Великдень в Софії коли кропив кошики, то церковнослов’янське «Христос воскресе – воістину воскресе!» я чув набагато більше, ніж українське «Христос воскрес», для нашої парафії більш традиційне. Була велика кількість людей, при тому я бачив і розумів, що це люди з УПЦ. Більше того: ці люди приходять на сповідь і починають каятися в тому, що вони ходять в Московський патріархат. А ми їм кажемо: «Та не треба в цьому каятися, але якщо ви до нас прийшли, будь ласка, ми відкриті!». Це відкриває шлях особистої зустрічі з Христом і шлях зустрічі з Христом в храмі в Євхаристії, коли людина перестає боятися. А її натомість свідомо залякують, її свідомо закривають в гетто юрисдикції, притому тієї юрисдикції, яка розриває з Вселенським православ’ям, тієї юрисдикції, на чолі якої стоїть людина, яка декларує нехристиянські меседжі, яка фактично є служителем війни. Тому перший крок – це хоча б вийти за межі, зайти в храм, помолитися разом, причаститися…
І ви знаєте, дива стаються з цими людьми! Потім вони запитують: «А ми можемо взагалі ходити в Московський патріархат?» І ми відповідаємо: «Можете, якщо там ви Богу молитеся, а не політінформацію слухаєте». І це важлива відповідь – взаємне визнання, визнання того, що Христос присутній в таїнстві, де християни збираються заради цього. І це не тільки стосується православ’я. Цей досвід прожила велика кількість біженців зараз, під час війни. І мені здається, цей досвід відкритості до Христа – це і є «автокефалія» власного досвіду. А голова ж має бути розумна, мудра, софійна…