Священник Миколай Каров, УПЦ
Приходить молода дівчина до храму помолитися. Вона ніколи сюди не приходила, тому багатьох нюансів і правил не знає. Коротенька спідничка, відсутність головного убору і не зовсім впевнене хресне знамення, дають зрозуміти, що ця людина робить свої перші кроки до церковного життя. Вона лише приблизно знає як поводитися в церкві, але готова навчатися, щоб бути ближче до Бога. Напевне, щось трапилося в її житті, і, ось, вона трохи злякано й невпевнено переступає поріг притвору. Тим часом, за Богослужінням молиться зовсім протилежна за знаннями та зовнішнім виглядом жіноча фігура. Їй переважно за 60, при храмі років 15-20. Впевнене хресне знамення, довга спідниця та класична синтетична хустинка. Як зворушливо, коли старенька бабуся лагідним голосом наставляє юну християнку, як їй потрібно поводитися в храмі, як правильно хреститися, і що в коротенькій спідничці не дуже пристойно ходити до церкви. З любов’ю, лагідністю та материнською ласкою, допомагає робити перші кроки в цьому новому та незвичному для молодої особи місці.
Але, нажаль, буває і інакше. «Ти чому так вирядилася? Для чого обличчя покрасила фарбою? Ти що на дискотеку прийшла?» Можливо таке зауваження справедливе, бо неправильно ходити до церкви в обтягнутому одязі з відкритим декольте, але… Люди приходять до храм, бо щось торкнулося їхньої грішної душі, щось кольнуло, щось надихнуло прийти до Бога, до церкви, помолитися.
Молода дівчина йшла вулицею, і побачивши купола, була вражена небаченим сильним почуттям, у серці щось кольнуло. «Треба зайти…» Наче щось веде за руку, з’являються сили, яких раніше не було, в думках одне єдине: «Господи…», від чого сльозинки з’являються на щоках. Ось подолано першу сходинку, другу, третю, легкий запах ладану, такий незвичний, але приємний. Ось ще трохи і душа, немов блудний син, припаде до стоп Творця. Світ бив, ранив, калічив і тут, з’являється проблиск надії на сенс життя та впевненість у завтрашньому дні. «Господи, як тут гарно, які розписи, як добре…!» Святі угодники Божі милостиво дивляться з ікон на душу, що шукає Бога, радіючи такому натхненню. «Господи, Господи… пробач». Ніколи не читаючи Євангелія, ніколи не чуючи проповідей про покаяння, молода душа плаче про своє життя. Душа відчуває те, що саме тут так легко і світло. «Я вдома…» І здавалося б, ось тут з’явиться людина, яка візьме за руку і допоможе прийти до пізнання Бога, навчити любити і жити по заповідям.
Як грім серед ясного неба, як землетрус сколихнув надію на правду і втіху… «Ти що не знаєш, що у такому вигляді приходити до храму не можна?! Де твоя хустка? Вирядилася як блудниця…». І обірвалася нитка, згасла свічка… Чомусь хочеться плакати, але не через гріхи, а від того, що замість хліба подали камінь. «Ти чого дивишся? Йди, змий фарби, а потім прикладатимешся до ікон. Господи прости мене грішну». Людську душу, що з темряви суєти рвалася назовні до Бога, вирвавшись із кайданів гріха до покаяння, вмить скувало ланцюгами безвиході та потрясіння. Як так? Хіба тут так можуть говорити? Крім розгубленої людської фігури і широко відкритих очей, нічого не лишилося від світлого прагнення душі. Тільки тонка ниточка образи та якась кислота прикрості. Таке буває, коли чекаєш любов, а отримуєш несподівану ляпас. Хто знає, можливо, ця дівчина ніколи більше не зайде до храму, боячись, що на неї накинуться і почнуть терзати критикою. Ось так, ще одна душа залишилася спраглою, бо замість живої води їй подали докір.
Пройшовши двадцять метрів асфальтовою доріжкою для пішоходів, дівчина тільки винувато і обурено оглядалася назад. «Це не для мене… Я так не зможу… І взагалі, якось похмуро…» Крок за кроком лилися різні думки, подекуди свої, але частіше ті, що навіює сатана. «Що я там забула? Чому усі такі грубі? Напевно, так треба… Але це не для мене…»
Сьогодні ввечері вона буде з друзями і майже повністю забуде про сором і жіночу скромність. Через місяць, вона, 17-ти річна, втратить цнотливість і розіб’ється як кришталь, назавжди втративши дзвінку цілісність. А через рік вона стоятиме у тому ж храмі, переступаючи з ноги на ногу, від запаху ладану погано себе почуваючи і чекаючи закінчення хрещення, де її подружка принесла хрестити своє дитя. «Скільки можна? Я не витримаю більше… Швидше б…» Усе забулося, випарувалися сльозинки покаяння, вичерпалися сили йти у бік храму, немає думок: «Господи… Господи… Господи…»
Будьмо уважні до людей, та своєю чемністю і любов’ю ведемо до Церкви тих, у кого в душі прокинулося прагнення до покаяння і віри.