Джерело: mir-vsem.info
Ієродиякон Іонафан
«Багато хто питає, чому я не переходжу до Константинопольського патріархату. Відповідь проста: Руська Церква — моя Церква-мати. Тих, хто пішов від матері (РПЦ — прим. автора) до бабки (Константинопольський патріархат — прим. автора), зовсім не засуджую», — так пояснює своє рішення залишатися в Московському патріархаті ігумен Арсеній (Соколов), відомий богослов, у минулому — церковний дипломат, а нині — послідовний противник війни.
«Ми залишаємося в канонічній структурі, яка є надзвичайно неоднорідною, до якої належить багато достойних людей, зокрема вже постраждалих за свою антивоєнну позицію. Ця Церква переживає найтяжчу кризу. Відректися від Матері-Церкви в такий момент… заради матеріальних і політичних вигод — підло», — у тому ж дусі пише протоієрей Ігор Прекуп, клірик Естонської Православної Церкви Московського Патріархату, який також виступає проти війни в Україні та різко засуджує дії і висловлювання патріарха Кирила.
Обидва висловлювання належать священнослужителям, щирість і чесність яких не викликає жодних сумнівів. Вони відкрито засуджують війну проти України й відмовляються підтримувати ідеологічні наративи, що походять від ієрархії РПЦ.
Саме тому особливо важливо зрозуміти, чому навіть такі пастирі, не приймаючи курсу патріарха Кирила, обґрунтовують свою «вірність» Московському патріархату дуже емоційним і майже сакральним поняттям — «Церква-мати».
Цей вислів сьогодні вживається не як метафора, а як справжній богословський аргумент. Він звучить знайомо, тепло, по-людськи переконливо: «я тут хрещений», «я тут рукопокладений», «це мій духовний дім» — і тому сприймається як підґрунтя для церковної стабільності. Піти — означає когось зрадити. Перейти — значить зруйнувати щось рідне.
У такій формі це поняття стало помітним явищем у церковних дискусіях останніх років.
❗ Важливо
Наразі ми не торкатимемося складної ситуації з двома Православними Церквами в Україні (тут лише можу порадити звернути увагу на діяльність Софійського братства), так само як і неоднозначного кейсу православ’я в Естонії.
Крім того, безперечно, питання належності до тієї чи іншої церковної структури в умовах несвободи (наприклад, у Росії, Білорусі, частково Казахстані) — трагічно складне і вимагає зовсім іншої розмови. Слава Богу, що ще знаходяться мужні пастирі, які навіть за цих обставин чесно виконують свій обов’язок, всупереч усім зовнішнім тискам.
- Але навіщо зберігати таку належність у країнах, де існують визнані всіма, вільні альтернативи?
- І що насправді означає поняття «Церква-мати» у православній традиції?
- Звідки воно взялося і як перетворилося на те, що сьогодні заважає навіть найчеснішим пастирям — навіть у вільних країнах — зробити внутрішньо вільний вибір тоді, коли цього об’єктивно вимагає пастирська необхідність?
Спробуймо розібратися.
Що таке «Церква-мати» у православній традиції?
Сам вислів «Церква-мати» — дуже давній. Він зустрічається як у візантійських, так і в західних джерелах і найчастіше позначає Церкву як духовну матір — ту, в лоні якої ми народилися згори через Хрещення й ведемо християнське життя.
У такому сенсі «Церква-мати» — це сама Церква як Тіло Христове, єдина й неподільна. У цьому значенні вона є матір’ю для кожного християнина. І саме це розуміння закріплене у святоотецькій літературі та церковній гімнографії.
Однак в історії вживання цього вислову набуло ще одного значення: ним позначали ту Помісну Церкву, від якої інша отримала свою ієрархію та канонічне впорядкування.
Так, Константинопольська Церква традиційно називається «Великою Церквою Христовою» (грец. Ἡ μεγάλη τοῦ Χριστοῦ Ἐκκλησία) або ж «Материнською Церквою Константинополя». Це ґрунтується не лише на стародавніх церковних правилах щодо першості Константинопольського престолу, але й на її історичній ролі в переданні православного християнства майже всім «варварським народам» — від Київської Русі до Албанії. І в цьому сенсі Російська Церква цього ніколи не заперечувала, адже свою автокефалію вона отримала 1589 року з рук Вселенського патріарха.
Але навіть у цьому випадку термін «Церква-мати» аж ніяк не означав нерозривної прив’язаності до певної автокефальної Церкви: це було позначення походження, а не ідентичності.
Тим більше ніколи в історії Церкви не існувало практики називати «матір’ю» ту юрисдикцію, в якій людина була рукопокладена або пройшла частину свого духовного шляху. Ніколи не припускалося, що «Церква-дочка» не може змінити свою адміністративну належність у межах єдиної Православної Церкви, якщо цього вимагають зовнішні обставини пастирської доцільності.
Де відбувається підміна?
Один із найпоказовіших епізодів міститься в особистому листуванні протоієрея Георгія Флоровського зі святим архимандритом Софронієм (Сахаровим). У той момент вони обидва належали до Константинопольського патріархату.
У 1963 році, беручи участь в екуменічній конференції в Індії, о. Георгій описав свою зустріч з архієпископом Никодимом (Ротовим), на той момент одним із найвпливовіших представників РПЦ:
«Архієпископ Никодим (Ротов) мене дуже засмутив і здивував своїм запитанням наодинці: “Чи не шкодуєте Ви в глибині душі, що Ви не в тій Церкві, в якій були хрещені?” — На що я лише з подивом відповів: “Я ніколи не думав, що був хрещений у ‘російській Церкві’ і що така взагалі існує. Є тільки Православна Церква.” Для нього це було дивно. Оце применшення або, по суті, забуття вселенськості чи кафоличності Православ’я мене спокушає і ранить».
Відповідь архієпископа Никодима, звісно, не була випадковістю. Вона відображала світогляд, що формувався в післявоєнній РПЦ: Руська Церква — це наче особливий онтологічний простір духовної належності, з якого не можна вийти без «втрати повноти» чи внутрішнього розриву.
Навіть Хрещення, за цією логікою, зобов’язує людину залишатися не в Православній Церкві загалом, а саме в конкретній ієрархічній структурі.
Контраст із таким розумінням особливо виразний, якщо подивитися на грецьке православ’я. У Церквах грецького світу не існує жодних бар’єрів між Церквами, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною та з Вселенським патріархом. Перехід кліриків між автокефальними Церквами — цілком звична практика! Абсолютно жодному грецькому священнослужителю за жодних обставин не спаде на думку назвати, скажімо, перехід з Константинопольської до Александрійської Церкви «зрадою Матері-Церкви». Усі розуміють, що такі переходи не мають жодного еклезіологічного значення, бо відбуваються в межах єдиної Православної Церкви.
Те, що сказав архієпископ Никодим (Ротов), — і що дуже швидко стало свідомістю Московського патріархату загалом — це цілком конкретна еклезіологічна трансформація, за якої «Руська Церква» осмислюється як самостійна церковна сутність, відмінна від Вселенського Православ’я.
Як і чому могла сформуватися така модель мислення?
Що зробило можливим таке глибоке змішання національної, юрисдикційної та духовної ідентичності?
Звідки взялася сама ідея, що РПЦ — це не просто частина єдиної Церкви, а щось обов’язкове для «російського православного»?
Як чужа Церкві ідеологія «вірності Московському патріархату» стала для багатьох емоційною, оформилась як екзистенційний бар’єр і вплинула навіть на тих, хто внутрішньо з нею ніколи не погоджувався?
І нарешті — коли і як ієрархія РПЦ навчилася використовувати образ «Церкви-матері» не як вираз духовної опіки, а як інструмент емоційного підкорення?
Щоб почати шукати відповіді на ці непрості питання, потрібно озирнутися назад — у трагічне ХХ століття. І спробувати прослідкувати, як еклезіологія страху та ідеологічна сакралізація структури витіснили живе Передання Церкви.
ДАЛІ БУДЕ.
Джерело: mir-vsem.info