Доповідь озвучена на 3 панелі «Літургійна дія та суспільна дія: Побудова Тіла Христового» Міжнародної наукової конференції «Знову починаючи з Нікеї: значення Втілення в сучасному богослов’ї», що відбулась 6-7 травня 2025 року в Анталії. З іншими доповідями конференції можна ознайомитись тут.
Д-р Сімоне Тропеа, Єрусалим / CORPUS International
Дорогі друзі та колеги! Ця доповідь має на меті розглянути три аспекти Нікейського символу віри, які сьогодні звучать особливо гостро й актуально. Адже сучасна культура, як і на початку IV століття, виглядає готовою до потрясіння та преображення революцією Воплочення. Як зазначив Патріарх сьогодні вранці, я зосереджуся на трьох темах: Сині Божому, Жінці — Діві Марії, і вічному житті.
У 325 році отці Першого Вселенського Собору визнали, що цілий світовий порядок зазнав краху. Той час вирізнявся химерними есхатологічними очікуваннями та глибокими політичними зрушеннями, в яких емоції часто випереджали розум. Імператор Костянтин звернувся до християнських богословів із проханням про таку віру, яка була б раціональною, простою та, насамперед, корисною. Але Нікея дала йому іншу віру — ту, що резонує, правдиву, і, передусім, істинну.
І це — одвічний вибір для Церкви, що виходить із переслідувань: забезпечити мир через союз із владою чи залишитися вірною Хресту — шляху, з якого не можна звертати. Можливо, це і є перше, чого нас навчають отці Нікеї: як тільки віра стає засобом досягнення будь-якої мети — навіть збереження суспільного порядку — вона перестає бути спасінням.
Сьогодні ми повинні визнати, що певні форми соціальної та політичної активності Церкви — не лише в росії, а й в інших контекстах — часто не відображають продовження літургійної дії, як навчали грецькі отці Церкви. Навпаки — нерідко ми бачимо її спотворення, антіоістичне викривлення (як це пояснював отець Олександр Шмеман), або навіть — антихристову підміну.
Коли церковна соціальна діяльність перестає вести історію до її істинного призначення — до небесного Єрусалима — і залишає її у карикатурному Вавилоні, це означає, що й сама Церква страждає від розриву між літургією та життям. Як учив Августин, Церква в історії — це corpus permixtum, змішане тіло, в якому святі й грішники йдуть поруч до кінця часів.
Ця суміш світла й темряви — в нас самих, у наших спільнотах, у наших Церквах — не повинна нас лякати. Вона відкриває справжній стан Церкви як паломниці, яка постійно потребує очищення і прийняття Відкуплення. Ми не повинні впадати у відчай від цієї напруги — саме в ній розгортається спасіння.
І тільки прийнявши цю правду, ми можемо вільно визнати: саме поза межами Церкви ця драма проявляється ще гостріше. У секуляризованому світі, позбавленому сакраментальної пам’яті та перспективи вічності, ми бачимо той самий розрив — але вже без присутності благодаті. І в такому світі ще важче жити. Бо коли зникає усвідомлення Божественного, зникає й сам сенс людського.
Сьогодні ми бачимо, як певні ідеології й політичні вибори розповсюдились по всьому світу й наближають нас до межі третьої світової війни. Це бачення пропонує спотворене розуміння Об’явлення: воно заперечує логіку Хреста і зводить владу до контролю над тілами, ресурсами, інформацією, совістю. Ідеологічна упередженість виключає саму можливість таких понять як істина, закон, справедливість — і в результаті ми потрапляємо в епоху радикальної поляризації й насильства.
Наприклад, в Ізраїлі ми спостерігаємо радикалізацію політичного месіанства, де ідентичність держави усе більше ототожнюється з есхатологічною надією.
Це відображає те, що Ґамон Ґінберґ, видатний єврейський філософ, називає постгалліанізмом — «умертвінням есхатону» як історії модерності. Радикальний сіонізм, ісламський фундаменталізм і західний неоконсерватизм, попри свої відмінності, мають одну спотворену спільну рису: вони використовують релігію, щоб підтримувати політичні та економічні системи, засновані на структурній несправедливості. Усі вони допускають одну й ту ж помилку — плутають богослов’я історії з політичною ідеологією. Це не просто спосіб егоїстично трансформувати історію; на Заході ця помилка набуває ще тоншої й підступнішої форми, ніж на Сході.
Трансгуманістичний проєкт — секуляризована форма христології — відкрито підтримується технологічними фінансовими гігантами на кшталт Google, Amazon, Tesla. Ці корпорації володіють важелями впливу, більшими за можливості багатьох держав, і контролюють цифрову інфраструктуру, що охоплює мільярди людей. Як Марко ясно показав, цей проєкт не приховує свого антитеїстичного аґностичного характеру.
З наведених прикладів і багатьох інших стає зрозуміло, що найглибший напад на трансцендентність і розуміння того, що кожна людина — «безцінне святилище», як каже Барон, виходить не від чисто релігійного сприйняття, переведеного в політичну ідеологію, а від свого роду вимерлої теології, закладеної в щоденних ритуалах нашого часу. Це — фактично літургія, яку ми називаємо технологією.
Сьогодні інформація — це технологія; політика — це технологія; війна, освіта, фінанси — усе формується нею. Ця віртуалізація досвіду сприяє органічному розпаду особистості та спільноти, піддаючи людину безособовій і ефективній системі контролю. Складається враження, що будується цивілізація, в якій немає місця дару — лише транзакція; де зв’язок замінює спільність, а відносини зведені до потоків даних та алгоритмічних зв’язків.
Цей радикальний зсув від теології до технології — визначальна ознака нашого часу. Сучасна технологія відображає тривожні течії аґностицизму та матеріалізму, на яких базується нинішня економічна парадигма — джерело війни, занепаду демократії та чималого переліку інших негараздів. Як зазначав Йозеф Ратцінґер, її найглибший потік — не етичний, а онтологічний: технологія системно виключає будь-які євхаристійні принципи, бо відкидає безпідставність як валідну соціальну категорію.
У цьому контексті «капіталізму спостереження» ми стикаємося не просто з моральною кризою — ми стикаємося з цивілізаційною загрозою виживання людства і планети. Це справді есхатологічний момент. І саме тому, через жорсткий матеріалізм та зведену нанівець духовність нашої доби, вони не усвідомлюють: справжня мета історії, її завершення — це євхаристійна форма. Реальна присутність Абсолюту у часі — не щоб домінувати над історією, а щоб її спасти.
Євхаристія спрямовує людську дію до вічності, звільняючи етику, технологію, політику й економіку від тиранії егоцентризму. І тут, на мою думку, ми бачимо, наскільки актуальні засади Нікейського Собору й сьогодні: наш світ потребує, принаймні, епітосис — у той момент, коли Логос, Син — справді став плоттю. Лише ця віра робить можливим справжній прогрес історії — як орієнтацію людства до особистої, втіленої й втішаючою Любові, не як утопічного ідеалу чи абстрактного духовного посилу, а як конкретної долі, вже присутньої й активної в душі та тілі історії.
Це перша причина — теоретична онтологічна необхідність апостазису. Але є й друга, можливо, ще глибша — із соціально-історичної перспективи.
Отці Нікеї, протистоячи аріанству, чітко усвідомлювали: заперечення радикального кенозису Христа — самозречення Логоса, аж до ганьби хреста — в політичному та культурному сенсі означало б знецінення події, яка зламала логіку жертвоприношення в людській історії. А це, фактично, означало б її перезапуск.
Без визнання Воплочення структури влади повертаються до насильства. І саме це ми бачимо сьогодні. Однією з найглибших причин сучасної кризи — як віри, так і політики — є те, що, як визначив Бальтазар, ми наблизилися до соціальної реальності більше через етику та мораль, ніж через онтологію та метафізику. І це була фатальна помилка, бо покладає на людину тягар, якого вона не може нести. Те, чого насправді потребуємо, — це відновлення онтологічного та есхатологічного змісту особистості, як це називав Де Любак — «трансперсона», або як це описував Даніель Жан — «секулярне відображення містичного тіла».
Ми досі не до кінця усвідомили, наскільки центральними для спільного життя є корпоративні суб’єкти — не обов’язково християнські: держави, підприємства, установи, в яких кожен з нас бере участь як жива клітина великого організму. Проте остаточна істина кожної такої структури — це містичне тіло, бо, як вчив Максим Сповідник, доля космосу і людської історії є гіпостатичною.
Я дуже ціную виступ отця Натана Гопе сьогодні вранці. І запитую себе: що, якби Церква звернулась до бізнесу, університету чи державної інституції з твердженням, що її кінцева мета — не просто етичний прибуток, адміністрування чи навіть освіта, а обоження особистості? Багато хто назве це безумством. А для деяких вірян це прозвучить як єресь. Сподіваюсь, не для нас.
Бо якщо правда, що після Воплочення, як казав Кавасіла, самосвідомість повинна проходити через усвідомлення Христа, тоді усунення Таїнства Христа — не обов’язково як конфесійної заяви, а як принципу пізнання реальності — означає спустошення етики від її справжнього змісту.
Сьогодні Христа часто згадують у корпоративних промовах, на семінарах з лідерства, у політичній риториці, але зазвичай — як абстракцію, відірвану від Його видимого Тіла — Церкви. Як застерігав Ратцінґер, це і є головна небезпека: чому Христос зведений до символу, а не прийнятий як конкретне, особистісне Джерело історичної дії для бізнесу, держави, громадянських інституцій?
Як же Воплочення як динамічна, органічна подія здатне породити справжній соціальний прогрес? Не через магію, а через людську свободу і розум, активовані вірою спільноти, яка пережила зустріч із Живою Присутністю і перетворила її на історію. Христос формував політичне життя не абстрактними ідеями, а тим, як спільнота жила — як живе тіло.
Але, звісно, для цього потрібна конкретна спільнота, в якій це можна прожити. І конкретна спільнота, яка зможе трансформувати це в нову форму світу — у християнську форму реальності: підприємства, університету чи державної установи.
Що ж зробили отці Нікеї? Вони взяли наймогутніший інструмент формування світу — мову — і занурили її в Таїнство Христа, у Таїнство Святої Трійці. Вони вперше в історії таким чином виконали місію Церкви. Вони охрестили мову. Богослужіння стало культурою, а культура залишилась відкритою до богослужіння як до свого джерела та кінця.
Один з найяскравіших католицьких філософів XX століття, Маршалл Маклюен, попереджав про виклик майбутнього світу: майбутнє буде технологічним. Він намагався пояснити це отцям ІІ Ватиканського Собору, де був консультантом. І сьогодні, я вірю, ми покликані зробити те саме, що зробили отці Нікеї — взяти домінантну мову нашого часу.
Мова сьогодні — це вже не просто лексика чи граматика, як влучно зауважив Монтюр, а складна лінгвістична система, яка лежить в основі функціонування держав і структур. Ми маємо занурити цю модель мови — модель штучного інтелекту — у Таїнство Христа. Тільки тоді історія та світ можуть набути христоцентричної, а не антихристиянської форми.
Як було б чудово, якби молодь сьогодні усвідомила, що справжні «Fridays for Future» (П’ятниці за майбутнє) коріняться не в технологічній сингулярності, яка обслуговує приватні корпорації, а в теологічному поклику до Вічності.
Ми маємо відкривати цей шлях через богословське осмислення, пастирську дію та підтримку підприємництва. І ми повинні робити це, зберігаючи єдність між усіма цими вимірами.
У знаменитому інтерв’ю з Олів’є Клеманом Патріарх говорить про те, як структури світу, вступаючи в зустріч із Богом, можуть вийти з неї преображеними. Це і є спасенна дія людини, яку Отці Церкви навчали ще від Іринея Ліонського: сама конструкція історії є такою, що її можливо включити до вічності Бога.
У Книзі Об’явлення рай — це вже не сад природи, як у Бутті, а місто — Небесний Єрусалим, символ культури й людської дії. Між Буттям і Апокаліпсисом лежить історія — продукт людської свободи, театр свободи людини, як писав Леон Блуа.
Саме тому ми з отцем Корпусом у 2021 році видали книжку «Народжений, не створений», яка досліджує таїнство синівства у світлі політичних і юридичних викривлень сурогатного материнства та в діалозі з філософією народження. Від біблійної антропології до отців Церкви, від психоаналізу до філософської напруги між Ідігом і Ханар — усе вказує на одну істину: визнати, що людина походить з материнського лона, а не є продуктом світу — означає визнати, що вона передує світові й ніколи не може бути зведена до очікувань політики чи технічних систем.
Це антропологічне прозріння спрямовує наше розуміння людського буття до христології. Якщо істинно, що в Христі і для Христа людина перебуває у світі, але не від світу, то також істинно, що вона покликана бути архітектором світу, творцем космосу — плоду людської дії.
І це підводить нас до важливої деталі з Об’явлення: Ісус, Син, «народжений, не створений», — є Бог-Творець. Але Його професія — не пастух, не рибалка і не виноградар. Синоптичні Євангелія говорять, що Він був «тектон» — будівничий, як Йосиф, опікун Церкви, бо охоронець Її першого символу — Пресвятої Богородиці.
Те, що Вічне Слово стало плоттю саме як будівничий, як ремісник, технік, — це деталь, яку слід сприймати серйозно. Це означає, що ми маємо навчитися говорити з бізнесом, інституціями, усіма корпоративними структурами — які, усвідомлено чи ні, знаходять остаточну істину в Церкві — і звіщати їм, що мета людської праці, творення власного буття та історії, наповненої Духом — це, як пише святий Павло до Ефесян, «збудування Тіла Христового».
Або, як сказав інший Павло — Павло VI, великий друг Аденауера: «Побудова цивілізації любові» — це і є «побудова Тіла Христового». Це — дія благодаті в нас і праця, яку ми маємо звершити в світі.
Саме тому ми сьогодні тут. Бо тільки так літургійна й сакраментальна дія дітей Божих може справді продовжуватись і виявлятись у суспільному житті — не шляхом втечі від світу або капітуляції перед його спокусами, а через його переосмислення й оновлення.
Нам потрібна онтологічно реалістична метапарадигма, щоб створити нові політичні, технологічні та підприємницькі моделі, в яких ринкова економіка оцінюється у світлі «економіки спасіння».
У такому випадку участь у трансперсональних структурах — на відміну від ліберального капіталізму чи соціалізму — не веде до знеособлення, а навпаки, до надособистісності — ознаки органічної та динамічної онтології, вірної історичному реалізму містичного тіла.
Ось шлях, який ми маємо обрати. Це — християнський шлях, а не трансгуманізм чи технократія. Саме на втілення й переклад цієї візії в нові моделі підприємництва, технологій і політики сьогодні чекає людство.
Моделі, що відображають ту Божу і людську дію, яка розгортається в історії, і водночас її вже перевершує.
Євхаристія. Кожне підприємство й кожна політична дія формують реальність по-своєму. Але лише літургійна й сакраментальна дія перетворює все в Тіло Сина — Тектонта — Який є метою всього, що існує.
І саме з цього Тіла — єдиного й нероздільного — ми повинні починати. Бо саме цим Тілом, цим «Corpus», ми є. І ми покликані ставати ним усе більше й більше — навіки вічні. Амінь.