Відповідь надана під час дискусійної панелі на Круглому столі «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні», який відбувся 29.04.2025 р. у Києві в межах просвітницько-аналітичного проєкту «Сучасне Українське Православ’я: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства», організованого Софійським братством за підтримки фонду Renovabis.
Олександр Саган (ПЦУ): У мене два дуже короткі питання. Але перш за все я хотів би сказати, що я дуже задоволений, що в нас є така ініціатива як Софійське братство, і підтримую ці ініціативи, і вважаю, що інституція, яка формує уявлення про ідеальну церкву, принаймні на сьогоднішній час, надзвичайно важлива.
Два питання такого такого плану; чи не намагаємося ми за упередженнями і за міфами приховати такий факт, що сьогодні йдеться про дві різні церковно-світоглядні парадигми, фактично про дві різні церкви – церкву Івана Огієнка чи Мстислава Скрипника, і церкву, умовно кажучи, Іоана Кронштадтського, Луки Коваленка чи Антонія Паканича?
І коли ми говоримо про образи і [необхідність] піднятися над образами, то фактично йдеться про зміну всієї церковно-світоглядної парадигми. І ця революція наскільки велика, що, як ми бачимо на прикладі комуністів, для них легше було померти, ніж відмовитися від цієї світоглядної парадигми. Тому оці образи, фактично, були створені об’єктивно. Це той процес, який не від часів незалежності, а від часів формування оцієї автокефальної ідеї у нас – а це вже більше 100 років, коли ще Лептівський починав в кінці ХІХ століття свої промови. І тому, що робити тут, яким чином ламати ці світоглядні парадигми?
І друге питання: чи немає відчуття того, що Софійське братство поступово формує третю юрисдикцію? Три єпископи прийдуть сюди і скажуть: «От, ми от формуємо ідеальну церкву і ось тут ми будемо так». В принципі, воно десь логічно до цього рухається. Оце відчуття уже зараз, що десь ця ідея висить в повітря, вона вже визріває. Принаймні, у мене є такі відчуття.
Геннадій Христокін: Софійське братство – це громадська організація. Це не якась там імітація церкви, це не нова церковна структура, це не секта. Можливо, я ідеалізую, але на мою думку, там зібрались найбільш адекватні люди з усіх структур, де вони можуть вести дискусії. Тут це те місце, де ми можемо все обговорювати, представляючи церкву Христа.
Повертаючись до питання. Ще раз хочу проговорити, що справді ці дві православні ідентичності в нас насправді є. Це факт історичний. От питання, що з цим робити? Що справді, у нас є церква, яка має одну ідентичність, орієнтовану на Іоана Кронштадтського і Ігнатія Брянчанінова, святих оптинських старців і сучасних старців. От у нас така одна ідея. І у нас є справді православна традиція, церква, яка орієнтується на більш відкрите, більш національно орієнтоване православ’я. Питання в тому, чи нам треба їх насправді обидві об’єднати? 30 років показало, що це неможливо. Нам треба їх, вибачте, розігнати? Ні, нам не треба їх розігнати. Нам треба дати можливість кожній юрисдикції проявити, мені так здається, все те найкраще Христове, українське, що є в цих юрисдикціях, і відокремити, як мух від котлет, в кожній юрисдикції ті деструктивні наративи і міфи, які цій же юрисдикції заважають бути собою, Христовою церквою.
Тому ми маємо зберегти ці дві ідентичності без тих цих деструктивних девіацій, які насправді заважають їм бути церквою Христовою. Причому, на мою думку, обидві ці юрисдикції і обидві ці ідентичності мають право на свою власну інтерпретацію православної традиції, української православної традиції – але з єдиною умовою, що це не буде така інтерпретація, яка буде породжувати конфлікт, суперечку, внутрішню інформаційну війну і зіткнення. Як казав блаженний Августин, любов – в головному, в усьому іншому – багатоманітність.