Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Алла Вайсбанд, філософиня, музикознавиція, мистецтвознавиця
Свій виступ я хотіла б розпочати з повернення до доповіді «Віра в єдину Церкву: міф чи реальність?», яку доктор богослов’я професор КДА Сергій Бортник представив на вебінарі «Міфи та упередження на перешкоді єдності Українського Православ’я».
Доповідач виступив тут як адвокат своєї (нашої) Церкви. Серед іншого, він намагався показати, що мовчання керівників УПЦ, які послідовно уникають діалогу з українським суспільством, є «християнсько мотивованим», що, на його думку, змінює статус цього мовчання «з політичного питання на питання богословське».
З цією метою доповідач процитував відповідь Христа Пілатові та навів низку біблійних висловлювань, які «протиставляли учнів Христових світові»; ця ідея «протиставлення вірних і світу», на його думку, «фактично знаходить свою паралель у протиставленні плотського і духовного в апостола Павла». «Нинішню ізоляцію та мовчазний спротив вірних УПЦ можна розглядати через богословську призму такого протиставлення: Церкви і світу, духовного і плотського».
Наприкінці доповіді Сергій Бортник висловив переконання, що «повномасштабна» війна є «безумовним приводом для поглибленої рефлексії та відкидання політичного як наносного у житті Церкви». Саме це відкидання, на думку богослова, є передумовою «конструктивних змін в українському православ’ї». Запропонована богословом інтерпретація «протиставлення Церкви і світу, духовного і плотського» як суто християнського феномену примусила мене згадати один із моїх улюблених текстів геніального вченого та християнського мислителя Сергія Аверинцева. Маю та увазі його текст «До розуміння біблійної літератури», який був надрукований у 1990 році у одному з видань Нового Завіту. Там читаємо такі ключові слова:
“Свого часу грецька філософія розробила вчення про «нестражденність» божественного начала, якому в етиці відповідав ідеал «атараксії», тобто абсолютної незворушності. Християнство, ознайомившись із цією традицією еллінського ідеалізму, прийняло її, але для нього божественна «нестражденність» постає «незлитно й нероздільно» зі стражданнями Христа на хресті. Божественна слава Христа є реальною не десь понад Його людським приниженням, а всередині цього приниження, у самому його осерді. Тому найзагальнішою формою християнського мислення і сприйняття — живою як у новозавітних текстах, так і в православній іконі, і в рядках Данте — є символ, що не змішує річ і сенс, як у язичницькому міфі, але й не розводить їх, а подає і те, й інше «незлитно» і «нероздільно».
І далі:
«Ця формула дає універсальну для християнства модель співвідношення божественного і людського, духовного і предметного».
Автор тут поставив крапку, але я думаю, що «двічі парадоксальну» (словами Аверинцева) формулу Халкідонського собору можна віднести і до християнського розуміння всіх інших фундаментальних опозицій, у тому числі — християнського розуміння співвідношення Церкви і світу, релігійного і політичного.
Якщо ми погодимося з цією тезою, то передумова «конструктивних змін в українському православ’ї» виглядатиме не так, як її представив професор Сергій Бортник, захищая думку, широко розповсюджену в УПЦ. А саме — не як «відкидання політичного як наносного у житті Церкви», а як пошук крихкого балансу між політичним і духовним як одного з конститутивних моментів життя Церкви.
До цього висновку можна додати ще декілька.
На початку нашого проєкту один із його співробітників звернувся до Штучного Інтелекту з проханням зібрати міфи та стереотипи, поширені серед православних України. ШІ назвав серед інших такі:
«УПЦ занадто схильна до фундаменталізму. ПЦУ схильна до модернізму та західних ліберальних цінностей, що загрожують “істинному православ’ю”».
Ці уявлення насправді є міфами, тому що вони пропонують спрощену, узагальнюючу інтерпретацію складних, різноманітних феноменів: і в УПЦ, і в ПЦУ є адекватні, здорові центри, яке прагне балансу між консервативним та модерним, духовним та політичним тощо, і є периферії, які абсолютизують одну зі сторін цих протилежностей.
Проте ми все ж можемо говорити про певні домінуючі тенденції.
УПЦ зазвичай є більш консервативною, орієнтованою на традицію, авторитет і послух, на магічне й вічне, на спасіння душі тощо.
ПЦУ є більш ліберальною, більше цінує свободу й гідність людини, та є більш відкритою до суспільного, громадянського та політичного.
Якщо ми визнаємо, що сутнісно християнською є саме формула «незлитного й нероздільного» поєднання, то це відкриває для нас можливість сказати, що обидві ці церкви, які сьогодні зазвичай відмовляють одна одній в канонічності або українськості – принаймні потенційно, – є канонічними й легітимними українськими церквами та що наявність цих двох церков — якщо вони не ведуть між собою війну на знищення — є великим даром і шансом українського православ´я. Адже ці церкви у модусі «більше – менше» втілюють феномени, які з точки зору справжнього християнства є рівною мірою необхідними. (Отець Кирило Говорун і Дарина Морозова у цьому контексті говорили про «два крила» та «два легені».)
Звичайно, ця інтерпретація певною мірою теж є міфом, бо вона базується на широких узагальненнях. Але цей міф, у протилежність розповсюдженим деструктивним ексклюзивістським міфам обох юрисдикцій є конструктивним, тому що він сприяє діалогу та порозумінню, до якого ми покликані як християни і як громадяни України.
Щодо потенційної канонічності та легітимності — ще декілька слів. Згідно з інтерпретацією Сергія Аверинцева, «двічі парадоксальну» формулу Халкідонського собору» можна поширити також і на інтерпретацію співвідношення буквального й метафоричного (тобто духу і літери) в ключових поняттях Нового Завіту.
Ризикну припустити, що цю інтерпретацію слід розширити й на християнське розуміння понять «благодатність». Тобто — що благодатність Церкви визначають не тільки певні документи, які визнають її канонічність такою і навіть не лише наступництво від апостольських часів, а й те, наскільки життя Церкви відповідає Духу християнства, тобто серед іншого – справжньо христиіянському «незлитно» й «нероздільно» основних протиставлень релігійної культури
І останнє. Під час одного з підготовчих онлайн-засідань цього круглого столу Людмила Олександрівна Филипович наполягала на необхідності негайно перейти від слів до діла та розробити конкретну стратегію — чіткий план дій, спрямованих на примирення та порозуміння.
Ця стратегія, очевидно, не може наразі включати проведення відкритих діалогів і круглих столів за участі представників обох церков, оскільки на такі діалоги немає благословення митрополита Онуфрія. Але у сенсі підготовки для таких діалогів ми вже зараз можемо і маємо працювати над поширенням і укріпленням адекватних, здорових центрів обох церков, які прагнуть досягати балансу між традиційним та модерним, містичним та політичним тощо, двома сторонами всіх згаданими протилежностями, тому поширення цих центрів значно полегшить примирення і порозуміння – бачу, що ці центри значно ближче один до одного, ніж до власних периферій. Одним із пунктів цієї роботи, на мою думку, має стати розвінчування міфу, який трактує як суто християнський феномен «протиставлення духовного і плотського, Церкви і світу».