Священник Сергій Баршай, Софійське братство
У чому не можна відмовити керівництву Української Православної Церкви, так це в здатності будь-яку подію (навіть таку, яка на це однозначно не заслуговує) сприймати як свято. Ось, у вівторок 27 травня в київському Свято-Пантелеїмонівському монастирі в Феофанії відбулося урочисте богослужіння з нагоди третьої річниці Собору УПЦ, що проходив у тій же обителі.
Звичайно, ця дата могла би без проблем стати, так би мовити, вписаною золотими літерами в історію всього українського Православ’я. Найбільша релігійна організація України, одна з найбільших Православних церков світу – Українська Православна Церква – цього дня 2022 року мала шанс повністю скинути з себе вікове московське ярмо, одночасно визначивши відповідні пріоритети і в своїй внутрішній політиці. Звичайно, дорого коштувало прозріння для багатьох, хто ще до лютого того року справді вважав північних сусідів братнім народом, їхнього релігійного керівника – «Великим господином і отцем нашим», а російсько-українську війну громадянською або взагалі локальним збройним конфліктом, який ніяк не має відбиватися на взаємних стосунках. Але все раптом відкрилося і з початком повномасштабної війни лише божевільний міг би і далі так вважати і, відповідно, бажати перебувати українській церкві в єдності з російською.
Проводити Собор у кінці травня було вже трохи запізно, адже повномасштабна війна ішла вже три місці, події розвивалися стрімко і існуючий на той час статус-кво в УПЦ вже давно не відповідав ні моральним, ні духовним запитам ані власне членів Церкви, ані тим більше українського суспільства. Але травень – то ще було не критично. Собор провели, проголосили на ньому «повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви» (хоча, якщо бути точним, то «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви»).
Так, рішення були половинчасті, недосконалі, іноді просто ідіотичні, як, наприклад: «Виражаємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні». Але все ж Собор вповні міг би стати серйозним фундаментом, на якому можна було би розбудовувати вже справді незалежну, фактично автокефальну і зовсім немосковську Церкву.
Проте все пішло далеко не за кращим сценарієм і після того Собору УПЦ скоро перетворилася на такого собі цапа відбувайла, маючи довкола себе ворогів набагато більше, аніж друзів.
То що ж такого важливого відбулося в житті УПЦ після травневого Собору 22-го, що аж так було необхідно відзначати його річницю в розпал війни та в дуже тяжкий період для самої Церкви?
Певних логічних конкретних кроків з канонічного вдосконалення її статусу – принаймні на рівні офіційних документів – зроблено не було. Довіра до УПЦ з боку суспільства та держави того ж року стала стрімко падати. А далі пішли: священики-колаборанти, «звон над росією», обшуки по парафіях та монастирях, виселення з Лаври, розірвання договорів із громадами при храмах-пам’ятках, череда захоплень храмів, карні справи проти священиків, що іноді доходили до депортацій, сотні знищених російськими військами храмів УПЦ та прямі анексії московським патріархатом українських єпархій.
І над усім цим – повна тиша з Київської митрополії. Ніяких протестів, заяв, коментарів. Синоди періодично збираються, проте рішення їхні тримаються в секреті.
У травні нинішнього року вступає в силу Закон, який може не те що ускладнити життя УПЦ, а зробити його просто нестерпним. І знову ж таки, майже за рік з часу, як Закон було ухвалено, священноначалля не зробило нічого, щоб цей Закон обійшов стороною Українську Православну Церкву.
То в чому ж все таки був привід для свята? Лише в тому, що згаданий Собор – то був чи не єдиним слабеньким проявом загальноцерковної свідомості та спробою хоч якось відреагувати на страшну реальність, що впала на плечі всієї країни та Церкви зокрема? Але в чому ж суть цього свята, якщо спроба скинути тоді з УПЦ московське ярмо очевидно провалилася? Адже і до сьогодні низка не лише низового духовенства, але й архієреїв (у т.ч. й тих, що були на ювілеї в монастирі) відверто ігнорує постанови Собору, єпископи публічно, не боючись нікого, з амвонів закликають берегти зв’язок з «кіріархальною церквою» (хоча на Соборі було сказано «про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви»)? То в чому ж свято, якщо для всіх очевидно, що після травня 2022-го всередині УПЦ замість прогресу та розвиту пішли суцільні стагнація та деградація?
Після травня 2022 року УПЦ була загнана в ще більшу кризу. Вона майже не веде нікого діалогу з суспільством (все більше викликаючи в нього антипатію), нічого не робить для очищення себе від однозначно вбивчого на сьогодні для неї іміджу «московської», майже ніяк не реагує на певні виклики, що постають перед нею як ззовні, так всередині, і, що дуже важливо, нічого не робить для визначення свого місця в сім’ї Помісних Церков.
То чи точно було що святкувати 27 травня? Чи точно цей день є приводом для підбиття хоч якихось позитивних підсумків з відповідними взаємними панегіриками? А чи все-таки краще було б у цей день спробувати переосмислити шлях Церкви і до 2022-го, а тим більше після нього та докласти всіх зусиль для того, щоб визначити й усвідомити ті страшні помилки, які було зроблено до сьогодні і нарешті зупинити її стрімкий розпад?