Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».
Архімандрит Кирило Говорун, доктор філософських наук, кандидат богослов’я, професор університету Лойола-Мерімаунт, професор Стокгольмської школи теології, Вселенський патріархат
Медіа є надзвичайно важливим чинником у процесі консолідації українського Православ’я. Про цей процес йдеться вже впродовж тривалого часу. Його обговорення розпочалося ще в період мого перебування в Києві, а то й раніше. Без залучення медіа ця консолідація є неможливою в принципі. З одного боку, медіа сприяють її прискоренню, з іншого — можуть її й гальмувати.
Усе залежить від того, яку позицію вони займають. В Україні ми можемо спостерігати високий рівень конфесіоналізації медійного простору або, якщо вдатися до неологізму, — юрисдикціоналізації медіа. Це явище полягає у тому, що православні юрисдикції, перебуваючи у конфронтації між собою, водночас реалізують і транслюють цю конфронтацію через власні медійні платформи.
Варто підкреслити, що це не є наслідком релігійного розмаїття в Україні. Навпаки, сама по собі релігійна багатоманітність в українському суспільстві не викликає серйозних конфліктів. Можна навіть стверджувати, що вона є зразковою як для європейського, так і для світового контексту. Натомість на глобальному рівні конфронтації відбуваються переважно між релігіями — зокрема між мусульманськими та юдейськими громадами, через події на Близькому Сході.
На щастя, в Україні спостерігається позитивна динаміка у стосунках між мусульманською та юдейською громадами, які сьогодні демонструють практично зразкову модель мирного співіснування. Ця модель може слугувати прикладом не лише для світової спільноти, але й для православних спільнот в Україні.
Православним християнам в Україні варто переймати досвід мусульман та юдеїв у подоланні розбіжностей, тим паче, що між цими двома монотеїстичними релігіями існує значно більша дистанція, ніж між православними юрисдикціями. Водночас в Україні повернулися досить мирні стосунки між представниками різних християнських традицій. Зокрема, конфронтація, що спостерігалася в 1990-х роках між греко-католиками і православними, наразі практично зникла. Це свідчить про суттєве покращення міжконфесійного діалогу.
У цьому річищі варто відзначити вагомий внесок засобів масової інформації, зокрема діяльність Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ) та її керівника Тараса Антошевського. Хоча РІСУ має очевидну прив’язку до Української Греко-Католицької Церкви, цей ресурс фактично перетворився на міжконфесійну платформу. Значну роль у підтримці міжконфесійного миру також відіграють протестантські спільноти, особливо українські євангельські церкви, які активно адвокатують Україну на міжнародному рівні, зокрема в США. Їхній конструктивний підхід до міжконфесійного діалогу сприяє їх кращій інтеграції у суспільство та формуванню стабільних міжконфесійних відносин.
Головною проблемою залишаються юрисдикційні стосунки всередині Православ’я. Саме православні юрисдикції в Україні демонструють приклад того, як не варто вибудовувати міжрелігійні відносини. Конфлікт між ними здатен спричинити хвильовий ефект для усього суспільного життя – подібно до цунамі, що виникає внаслідок підводного землетрусу. Первинний поштовх є незначним, але його наслідки на поверхні — катастрофічні.
Цей образ добре ілюструє українську ситуацію, адже конфлікт між двома православними юрисдикціями, попри їхню відносно незначну кількість реальних вірян і обмежений культурно-інтелектуальний внесок у загальнонаціональні процеси, має серйозні наслідки для всього політичного клімату в державі та її міжнародного іміджу. Міжюрисдикційна конфронтація не лише загострює внутрішньополітичну ситуацію, але й створює приводи для недовіри до України з боку міжнародних партнерів. І тут роль медіа знову є ключовою.
Кожна з юрисдикцій прагне мати у своєму розпорядженні власні ЗМІ, а також впливати на умовно незалежну журналістику, формуючи лояльне інформаційне поле. У результаті цього навіть високопрофесійна українська журналістика, яка заслуговує на високу оцінку, зазнає впливу з боку церковних юрисдикцій, що намагаються залучити журналістів на свій бік.
У цьому контексті особливу цінність становлять релігійні медіа, які не пов’язані з інтересами жодної з юрисдикцій. Хоча їх частка на ринку незначна, саме вони здатні стати основою для майбутньої консолідації українського Православ’я. Лише з цього незалежного медійного середовища можуть надходити об’єднувальні меседжі, необхідні для подолання внутрішньоправославного поділення. Юрисдикційні ж медіа, навпаки, часто лише поглиблюють існуючі розбіжності.